“Мову знищити не можна. Вона буде…” · 9 Гість редакції · с. 9сторінка оригіналу ↗
Білоруський письменник Міхась Скобла: «Українці і білоруси — справжні брати»
Слово Просвіти, №38 за 2019 рік
Звістка про смерть друга тяжко вразила Максимовича. Коли труну з тілом Т. Г. Шевченка привезли до Чернечої гори, Михайло Олександрович дістався човном до місця поховання і над могилою прочитав землякам свій вірш на смерть Кобзаря:
Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну; А діждалися побачить Його домовину. Стоїть в Каневі, в соборі, Вся квітами ввита; По-козацьки — червоною Китайкою вкрита. Їдуть люди, — перед нею Поклон покладають І за душу Кобзареву Господа благають… 10 М. О. Максимович висловив надзвичайно сміливу на той (і не лише на той!) час думку про скасування анафеми щодо Івана Мазепи — беззаперечне свідчення про кардинальні зміни в його оцінці постаті великого гетьмана. Так, у листі до багатолітнього редактора газети “Киевские епархиальные ведомости” П. Лебединцева вчений відверто пропонує, “що може … вже зняти анафему в Києві з того, якого пам’ятників стільки в Києві — і Лаврська кам’яна огорожа, і Нікольський собор, і Братська Богоявленська церква, хто золотив своїм коштом і верхи колишньої Лаврської великої церкви, котрі від громового удару згоріли; старанням якого відновлена стародавня епархія переяславська і збудований там Вознесенський собор і ін. 157 років вже проклинали його щорічно. І якщо прокляття було накладено на нього і його однодумців, і знято з останніх — за велінням царським, то з нього можна теж, врешті, зняти по милостивій волі царській, церковним проханням Києва…”11
Насамкінець — кілька висновків, які,
можливо, проливають світло на те, що на початку цієї статті названо життєвою і світоглядною таємницею Максимовича.
Видатний учений міг стати правдивою окрасою науки в імперській Росії. Він мав блискучі здібності у багатьох галузях науки й безцінний дар дослідника-першовідкривача.
Однак М. Максимович обрав шлях опального “інакодумця”. І місце вигнання вченого стало місцем його тріумфу як мислителя і творця державницької свідомості, чиї наукові дослідження та громадська діяльність дають право називати його серед найвизначніших діячів української історії ХІХ століття. Наукові висновки М. О. Максимовича про необхідність окремого, цілісного розгляду української історії, історичний шлях та значущість української мови, особливості характерології українців склали передумови для становлення української історіософської школи.
Без перебільшення, Михайло Максимович своєю працею зводив підмурівок українського національного самоусвідомлення.
У цьому — високий сенс, велична місія й велика таємниця світоглядних метаморфоз видатного українця, помножених на потужний інтелект і наснажених силою любові до свого, єдиного, рідного. –––––––––––
1 Острянин Д. Світогляд М. О. Максимовича. – К., 1960. – С. 127.
2 Письмо Н.Гоголя к М. Максимовичу 9
ноября 1833 г.//Кулиш П. Опыт биографии Н. В. Гоголя со включением до сорока писем. — Спб., 1854. – С. 59.
3 Письмо М. А .Максимовича к NN. – Киевская старина. – 1898.
4 Максимович М. А. Письмо к М. Погодину.
– Киевская старина. – 1898.
5 Журнал слідства ІІІ відділення в справі
Кирило-Мефодіївського товариства // Кирило-Мефодіївське товариство в 3-х тт. — К., 1990.
6 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — С. 98.
7 Там само. 8 Максимович М. Новые письма к М. Погодину. О старобытности малороссийского наречия. – М., 1863.— С. 9-10.
9 Лист М. Максимовича до Т. Шевченка.
15 березня 1858 р. // Рукописний відділ ЦНБ ім. В. Вернадського.
10 Максимович М. На похорон Т. Шевченка.
// Основа. — 1861. — №6.
11 Переписка М. А. Максимовича и П. Г. Лебединцева // Киевская старина. – 1904. – Сентябрь.
“Мову знищити не можна…” — У 2011 році я мав змогу взяти інтерв’ю з екс-головою Верховної ради Білорусі Станіславом Шушкевичем. Коли я запитав його про стосунки з Президентом Бєларусі Олександром Лукашенком, пан Станіслав зізнався: “Я не можу спілкуватись з людиною, яка виганяє журналістів…” Яке у Вас, пане Михайле, ставлення до Лукашенка?
— Ми були якось у вашому, у Львові, музеї. І я побачив, що тут витворяла совіцька влада після війни. Чув, як хвалили ваші люди нашого Лукашенка. Мусив їм сказати: “То заберіть його до себе. І він вам хутко наведе “порядок”. Знищується у Бєларусі національна мова. У Мінську — чотири білоруські школи, маю на увазі — ті, що працюють білоруською мовою. Дві години син їздить до школи. У Могильові, в Гродно — нема ні одної.
Лукашенко фактично знищив Національну спілку письменників. Посадив на керівництво одного генерала у відставці, і той продовжує “керувати”. Я зайшов у вашу книгарню — бачу масу світової літератури, перекладеної українською. У нас білоруською — тільки куточки. Фургонами завозять російську літературу з Москви. І ці книги дешеві.
— Щоб не переривався процес русифікації? — Власне. Щоб русифікація тривала.
Але, знаєте, ми навіть в таких умовах вже навчилися виживати.
— Ви у Львові вперше? — Ні, я служив в армії на Львівщині в
1985—1987 роках, в Хирові наша військова бригада містилася. А 9 травня і 7 листопада ми ходили парадами у Львові. То була для мене національна школа. Хлопці — зі Стрия, Дрогобича, Ужгорода, Львова. Тож командирами взводу, роти, батальйону і бригади були українці. Багата була бібліотека у частині. Я прочитав класику. Перекладав відтоді Ліну Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Івана Драча — з ним я був знайомий.
— Ще мені Станіслав Шушкевич сказав був: “Я був, є і, мабуть, помру прихильником Ющенка”. Як Ви би це прокоментували?
— Важко щось сказати. Я був редактором кількох книг-мемуарів Шушкевича. І там було про Ющенка також. До речі, приїжджав Ющенко до Бєларусі, і вони разом з Шушкевичем їздили під Вілейку, де народився ваш Пилип Орлик.
— Український класик Достоєвський вважав, що “краса врятує світ”. З огляду на те, що нині діється в світі (кажуть: настає третя хвиля світового хаосу), Ви переконані таки у вагомості для світу, його існування — краси?
— Я згоден з білоруським класиком Достоєвським. Пам’ятник йому стоїть в білоруському селі Достоєво. Та це дуже складне питання. Світ може загинути від гиготи, бридкості. До речі, ні один диктатор світу абсолютно не уособлюється з красою. Диктатори усі знищували красу. Бєларусь знищували німецькі окупанти. А радянська влада — що, була кращою?
До 1962 року в Гродно стояв костьол
Вітовда. А тоді вночі його підірвали. Оце — парадокс і правда життя: війни воюють з красою. А краса ж зберігає людство! Є вірш, як у концтаборі білоруський в’язень з пайки хліба творив глиняних солов’їв. Це ж — потяг до краси! В страшних умовах краса рятує від смерті.
— А як у Бєларусі справи з рідною, білоруською, мовою?
— Мову знищити не можна. Вона буде… Лукашенко останнім часом трошки порозумнішав. Зрозумів, що Україну боронить не тільки армія, а й мова. На Дні незалежності Лукашенко пробує виступати білоруською. Але у Гродно, Могильові — містах, де по 300-400 тисяч мешканців, жодної білоруської школи.
— Але ж Лукашенка таки люблять у Бєларусі?
— Так, на рівні матеріального побуту.
Автобуси чи трактори у нас виготовляють. І народ терпить його вже 25 років. Мама моя казала: пенсію приносять, тож Лукашенком народ задоволений.
— А щодо політики?.. – От вже Україна відзначилась чи визначилась, — я б так сказав. У нас цього курсу нема. Лукашенко — то з Брюсселем, то з Москвою… Платить Москві русифікацією. Робилось так: Лукашенко думав мову за газ продавати, а мова й так — сама виживе. Тепер — трохи “прозрів”. Ви мене питали про Львів. Я ще забув сказати, що, на мою думку, чи не вся історія України — у вашій топоніміці. А в Бєларусі совєцько-комуністичний резерват: жодної вулиці не перейменували.
— Сучасний український письменник Валерій Шевчук назвав 4 великих учителів і світочів, перед якими схиляється: Самійло Величко, канцелярист за Івана Мазепи, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко (“навчив любити Україну” — сконстатував), Іван Франко (“це — якесь дивне духовне дерево” — відзначив). А хто для Вас є вчителем у найвищому розумінні цього слова?
— Я можу назвати також і Т. Шевченка, і І. Франка. Бєларусь згадує Романа Лубківського, який дуже активно пропагував Максима Богдановича. Він у Львові видав том Богдановича в перекладі українською. Василя Бикова назову — як приклад, як зразок громадянської відваги.
Письменник також повинен дбати і про громадську роботу, і про свою діяльність. Таким є Биков, який писав про війну правду. Він же загинув за Україну, був похований під Кіровоградом. Звідти прийшла похоронка, там стоїть пам’ятник.
“Історія — наставниця життя” — Скільки в Бєларусі членів Спілки письменників?
— У нас дві Спілки: державна — Лукашенкова; а ще незалежна. Це — від 2006 року, влада поділила. Отже, у незалежній Спілці — нас 450 письменників, і приблизно стільки ж — у Лукашенковій, на чолі якої — відставний генерал міліції.
— Чого більше в діях кожного з нас — Зла чи Добра, як Ви вважаєте?
— Більше — Добра. Світ оточений Добром. Це, власне, Зло з Добром змагається. І людина виграє.
— Але ж скільки людей гине в війнах! — Так. Але все ж таки: якщо світ досі тримається, то, значить Добро перемагає. Легко, до речі, говорити про конкретну людину. Тяжче сказати про народ.
— Ви звідки походите — з села чи з міста? — Я з села, Гродненська область. Це —
Західна Бєларусь, село Вйоска — старожитне село.
— Хто Вас заохотив до Слова? — Школа. У мене був наставник — Лариса Генюш, поетка, 1949-го потрапила в концтабір. Вона з Григорієм Кочуром товаришувала. Він добре згадував про неї у своїх спогадах. Вона, повернувшись з концтаборів, не прийняла радянське громадянство, відмовилась категорично від нього. Через її, Лариси Генюш, Слово я прийшов до свого Слова. Вона залишила для мене орієнтири. Я видав вісім її книг. Бо маємо обов’язок перед тими людьми, які віддали життя за незалежність своєї країни.
— Чого Вас навчила історія? — Історія — наставниця життя. Чесної історії Бєларусі, скажу вам правду, — нема!
Я, як журналіст, пишу про села, які спалили совєтські партизани, щоб підняти народ на боротьбу з агресором. Отак!
У нас нема історії Другої світової війни, написаної з білоруських позицій. Лиш тепер виходить “Історія білоруської державності” (п’ятитомник). Побачили світ два томи.
— То що, Білорусія не має справжньої історії?
— На жаль. Білорусь фактично існує без історії.
— Багато молодих, передусім українців,
виїхало за кордон у пошуках іншого життя. А що в Бєларусі?
— Виїжджають, але небагато. Бо є робочі місця. За офіційними даними, в нас — 0,3% безробіття. Колгоспи існують — щоправда, під іншою назвою. Заводи працюють.
— Хто Ваші батьки? — Селяни. Працювали в колгоспі.
Батько трактористом був.
— Чи можна стверджувати, що білоруське село — це основа становлення державності, національного самовизначення?
— Стан села жахливий. Це — найбільш болюче місце. Приїжджав в село до мами. Половину хат вже нема.
— Чи є білоруські письменники в діаспорі? — Є. І були. Вони завжди були. Я листувався з Ігорем Качуровським. І він мені розповідав про білоруських письменників, що були в таборах. Словом, я займався цією темою. Омелян Соловей (з Австрії), Ригор Крушина (жив у США), Масєй Сядньов. Ярослав Славутич переклав їхню поезію українською.
— Світ для Вас який: чорно-білий чи кольоровий?
— Кольоровий. Значно більше кольорів, ніж у райдузі.
— Життя: коротке чи тривале? Як Вам здається?
— Людина сама може прожити своє життя… Вона його може навіть збільшити. Пам’ятаєте у Леоніда Кісельова?
“Я постою у края бездны И вдруг пойму, Сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке”. — У Білорусі багато олігархів? — Є досить. Найбільший олігарх —
Лукашенко. Білорусь — власність Лукашенка. Я живу у Мінську. Поруч — лазня. Приїхав Лукашенко відкрити лазню… 16 резиденцій має наш Президент. Створив ще й команду хокеїстів.
— Як співпрацюєте з Часом? Він дуже біжить — той Час?
— Час кидає виклики — перевіряє нас.
І я намагаюсь гідно відгукуватись на виклики. А взагалі Час кожного з нас є найкращим.
— Хто в Білорусі швидше виживе — поет чи політик?
— На хліб краще заробляти політикою,
а в історії зостаються творчі люди — поети, митці. Бо політик — то пісок. Тому поети політикам не заздрять.
— Як у вас із книговиданням білоруською? — Дістали дна. І тепер — виходимо. — Чого я Вас не запитав, а Ви ще хотіли б розповісти?
— Торік мені дали премію “Воїн світла”. Дмитро Павличко виступав. Знаєте: українці і білоруси — справжні брати, якщо подивитись в історію. А взагалі, до нас багато хто напрошувався в брати, а виявилося, що під маскою “братів” — вороги. Білоруси мають спати головою до Києва.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
член НСПУ і НСЖУ, м. Львів
“До Львова приїжджає білоруський письменник Міхась Скобла”, — сповістила Марія Якубовська, яка від 2006 до 2011 року очолювала Львівську організацію Національної спілки письменників України. Річ ясна, належало з ним зустрітись і познайомитись: українські читачі повинні знати, що діється в білоруському письменстві. Отже, Міхась Скобла — автор 12 книг поезії, прози та перекладу (білоруські читачі мали змогу ознайомитись з творчістю Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Василя Герасим’юка, Василя Стуса, Івана Малковича та Івана Андрусяка). Працював у Міністерстві культури Білорусі, на радіо “Свобода”. 2016 року отримав українську премію “Воїн світла”.
Розмовляємо, отже, з Міхасем Скоблою, працівником газети “Народная воля”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
