Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про читання · “Це була позиція дипломата-тактика, що передбачала дорогоцінну змогу замортизувати агресивні вимоги негайного роззброєння й виграти час”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Що лишається для історії Погляд на “Спогади” Дмитра Павличка в 5 томах (Видавництво “Ярославів Вал”)

Слово Просвіти, №38 за 2019 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Почну здалеку. Нині, коли ми так віддалилися в часі від тих днів, коли вирішувалася доля атомної зброї в Україні, чутно різні версії тодішніх подій і звучать імена багатьох фігурантів політикуму, яких звинувачують у тому, що ця зброя або взагалі віддана, або ж була віддана саме так, а не інак. Усі мовці наполягають на єдиноправильності своєї історії знезброєння України й головні звинувачення за це висувають до тих “поетиківромантиків”, які з наївною готовністю повірили в запевнення Заходу й Росії в те, що ті назавжди беруть знеядерну Україну під свій захист. Так, були поети-романтики, що легковажно поквапилися закликати український парламент до такого благородного жесту, як негайне роззброєння, — мовляв, у такий спосіб заслужимо ласку й прихильність усього цивілізованого світу. Докладно все це, з використанням багатьох джерел, розповідає Юрій Костенко в своїй монографії “Історії ядерного роззброєння України” (“Ярославів Вал”, 2013). Там нагадується, який тиск тоді здійснювали на Україну спочатку адміністрація Буша, а ще більше — Клінтона, вимагаючи негайного знищення всієї атомної зброї. І “Вашингтон Пост”, і “Волл Стріт Джорнал”, і лондонська “Таймс” звинувачували Україну в агресивних намірах не розлучатися з атомною зброєю, щоб шантажувать тих, хто хоче бути її адвокатами чи й навіть політичними партнерами. Щодо позиції поетів-депутатів у тій ситуації. Було полум’яне антиядерне слово Івана Драча, про котре нагадує дипломат і юрист Володимир Василенко. До речі, ту орацію парламент зустрів бурхливою овацією. Одні депутати були проросійською клікою і відстоювали її інтереси, інші, не будучи справді професійними політикамипрагматиками, які бачать сто варіантів кожної ситуації наперед, піддалися наївному романтичному пориву: мовляв, он які ми щирі й чисті в помислах — полюбіть нас за це! А другий поет — Дмитро Павличко — потрапив в “українські яструби” (так завеличали його тоді американські газети). Як пише він у спогадах, ще до проголошення незалежності України зрозумів: “Ядерна клятва” — то помилка, адже атомна зброя, як територія, заводи, корисні копалини України і все інше наше матеріальне багатство, не повинно було підлягати жодним іншим законам, крім одного — то все є власність України”. До речі, таку ж позицію згодом — на противагу безхребетному міністрові закордонних справ Анатолієві Зленку — зайняв перший міністр оборони Костянтин Морозов. Павличко наводить витяги зі свого — голови Комісії в закордонних справах ВР — виступу на нараді українських послів, що відбувалася в МЗС навесні 1993 року: “Дотримання Україною трьох неядерних принципів неможливе. Україна є власником ядерної зброї. За законами правонаступництва щодо СРСР, подібно до Росії, Україна вже приєднана до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Нас не може бентежити те, що Україна не відповідає дефініції “ядерної держави”. Всілякі визначення — це мертві догми. Практика їх змінює, оживлює постійно. Не змінюючи свого наміру стати в майбутньому без’ядерною державою, ми повинні ратифікувати Start-1, що означатиме тільки перший крок до без’ядерного статусу. Другий і остаточний крок може бути зроблений через сім років”. Це була позиція дипломата-тактика, що передбачала дорогоцінну змогу замортизувати агресивні вимоги негайного роззброєння й виграти час, що міг дати українському політикуму можливість сконсолідуватися у надзвичайно важливому для її сучасного й майбутньому ядерному питанні. Про перебіг тодішніх колізій навколо нього й про всі застосовувані тоді політеси фігурантів “ядерного сюжету” пише в спогадах Дмитро Павличко. Ще одна цитата з його розгорнутого мемуару “Ядерна зброя України”: “Я говорив про сім років, розуміючи, що за цей час Україна зміцніє і доможеться того, що клуб ядерних країн вийде назустріч їй, першій ядерній державі, яка знищила свою атомову зброю. Клуб ядерних держав відповідним зобов’язуючим їх документом візьме на себе відповідальність за оборону України, за непорушність її територіальної цілісності як держави, що перша вирішила позбутися всезнищувальної, смертоносної зброї. Тим часом А. Зленко діяв проти моїх виступів, переконував нашого президента в тому, що ядерну зброю Україна повинна негайно віддати Росії. Я знаю, що Леонід Кравчук не піддавався намовам А. Зленка, але й не дослухався до мене”. Ще маємо там таку доволі істотну закулісну подробицю, незнану, може, навіть історикам та політаналітикам. Павличко докладно розповідає про свою зустріч навесні 1993-го зі Строубом Телботом, тодішнім заступником держсекретаря США. У цьому сюжеті Павличкові просто невсилу погамувати емоції. Маємо в спогадах майже психологічний роман. Високоранговий американський функціонер звертається до голови Комісії в закордонних справах вишуканою російською мовою. Виявляється, він за освітою русист, безмежно залюблений у російську літературу, й на всі Павличкові резони з приводу дій російської сторони виставляє як універсальне пояснення — тютчевське “Умом Россию не понять…” Тобто схиляє повірити в містичність цього феномену й б е з з а с т е р е ж н о прийняти його. А ще Телбот ультимативно вимагає від України без будь-яких умов передати свою атомну зброю Росії. А коли Павличко зауважує йому, що зброя — власність України, а тому в Україні прийматимуть консолідоване рішення про долю цієї власності, Телбот заявив (ці слова Павличко наводить у спогадах): “Если Украина не отдаст России атомное оружие, Соединенные Штаты позволят ей, России, отнять от вас это оружие силой. Русская армия оккупирует Украину, весь мир будет аплодировать Москве”. І далі цитую з Павличкових спогадів (усе це з другого тому їх): “Ядерное оружие, на которое претендует Украина, не может оставаться в ваших руках”. Павличко, за його словами, відповів йому англійською: “Україна проголосила, що в майбутньому позбудеться своєї стратегічної ядерної зброї. Але та зброя не може бути і не буде передана Росії. Хай Сполучені Штати Америки забирають її. За певні кошти. Тактичну атомну зброю Україна вже віддала Росії. А за це почула з Москви територіальні претензії — вимогу віддати Росії Крим. Без гарантій щодо недоторканості кордонів України, що їх повинні дати Україні ядерні держави, наша атомна зброя не буде віддана нікому!” Ця зустріч зі сліпим апологетом Росії, який посідав таку впливову посаду в американській адміністрації, тоді багато що прояснила Павличкові. У спогади він додав десять своїх депутатських виступів 1993 року, де відстоює свою позицію в питаннях атомної зброї, недвозначно висловлену Телботу. Але події розгорнулися так, що новий президент Леонід Кучма, новий голова парламентської комісії в закордонних справах поет-комуніст Борис Олійник за підтримки потужного проросійського лобі рішуче форсували вирішення цього питання явно не на користь України. Павличко, що на той час уже був послом України у Братиславі, одержав сумнозвісний “Меморандум”, підписаний Л. Кучмою, Б. Єльциним, Дж. Мейджором, У. Клінтоном. “Мене ошелешив цей плутаний неграмотний документ. Зобов’язання, що їх на себе брали ядерні держави щодо захисту України, були так сформульовані, що агресор, ворог України міг знайти оправдання своїм діям. Наприклад, вважаючи, що напад на Україну є нічим іншим як самообороною. У пункті шостому взагалі зобов’язання ядерних держав обороняти Україну зводяться до “проведення консультацій у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань”. Аби читачеві самому допевнитися в слушності цієї оцінки, Павличко подає в спогадах текст цього “Меморандуму”, супроводжуючи його своїм коментарем уже від лютого 2016 року. Тут він категорично наголошує: “Цей документ готував міністр закордонних справ України Г. Удовенко, який нічим не відрізнявся від свого попередника А. Зленка. Обидва вони намагалися не злити Росію. Україна за їхнього урядування поводилась, як прислуга Москви. Щодо ядерної зброї і взагалі щодо українського збройного самозабезпечення вони ставилися як до провокацій з боку України, вони заважали міністрові оборони України К. Морозову будувати армію, готову оборонятися перед Росією. А загроза російського нападу на Україну існувала з першого ж дня, коли наша держава була проголошена”. Доречно нагадати події, пов’язані з передачею атомної зброї, що була на території України (категорична вимога Заходу, що приставив її нам, як ніж до горла тварини, призначеної на заріз). Україна тоді опинилася майже в патовій ситуації. Не виконати категоричної вимоги сильних світу того — опинитися в безперспективному статусі політичного лузера. Виконати вимогу — обеззброїти себе, отже, одним цим кроком перейти в розряд третьорядних, постколоніальних країн, з якими фактично ніхто не рахується. Бо ж є такий ретельно всіма приховуваний політичний цинізм: у світі рахуються тільки з сильними державами — вони нав’язують свою волю і свою правду всьому світові. Переважна більшість наших невиправних романтиків не побачила в тому жодної загрози. Позбудемося зброї, бо ж, окрім ультиматуму Заходу, треба уявляти, як дорого її утримувати. Це ж непосильно Україні, котра після розвалу Союзу й розриву зв’язків єдиного господарського комплексу опинилася в смузі економічної турбулентності, з котрої невідомо коли зможе вибратися. Отож, міркували наші романтики, враз купимо ласку й прихильність демократичного та альтруїстичного Заходу, котрий, щойно допевниться в наших благородних інтенціях та діяннях, у всьому нам допоможе. Потрібен був час для того, щоб ми нарешті позбулися цього прекраснодушого наїву. Наші новоявлені державці й політики всіх калібрів ніяк не хотіли позбуватися ілюзій, що хтось у світі дбатиме про українські інтереси. Звичайно, тут багато дискусійних моментів. Павличко ніде не збирається дипломатично щось замовчати чи лишити “поза кадром”, винести “поза дужки” в безвість. Скрізь і в усьому він, подеколи наражаючись на заперечення чи й на інсинуації (а з цим у нас ніколи дефіциту не було!) чи на агресивну оборонну демагогію, намагається доходити до кінця. Звідси його нищівні характеристики Віктора Януковича, Володимира Литвина, Анатолія Зленка. Цілком природно, його політичні оцінки оскаржуватимуть його численні опоненти. І не лише тому, що будуть незгодні з ним, а й тому, що це в нас, здається, національний вид спорту — суперечки не тільки з причин концептуальних незгод, а й без будь-яких натяків на серйозні причини — просто з самої нездоланної любові до чублення й натхненних свар. Інколи це може інспірувати й сам вибуховий Павличко, вистреливши вогненним спічем на адресу опонента. Таким запальним я його вперше (ще будучи студентом) побачив, таким спостерігав кілька десятиліть мого літературного життя, таким він лишився і до нині. Але його запал та емоційні вибухи — то не вражені амбіції, не бунт еґоцентризму. Як я неоднораз допевнювався, спричинено те справді серйозними приводами. Здебільшого все те — оборона національної ідеї і всіх українських цінностей. Всі ці матеріали в Павличкових спогадах не тільки характеризують його особисто, дають уявлення про нього як про державного діяча й дипломата, а й ведуть читача за куліси великої політики, показуючи, хто є хто в ній саме очима Павличка. Чимало такої фактографії разом зі щоденником посла оприлюднено в Павличковій книзі “Амбасадор”. Найважливіші матеріали з неї ввійшли до цього п’ятитомника, в котрому суто особисте тісно переплелося з соціальним, а література — з політикою, і вони подекуди так злютувалися одна з одною, що, бува, невідомо, де закінчується одна й починається друга. Читаючи в Павличкових спогадах про політичні колізії довкола України (особливо ж — сюжети, пов’язані з долею нашої атомної зброї), згадуєш таку “класику жанру”, як “Світовий порядок” Генрі Кіссінджера чи “Велика шахівниця” Збігнєва Бжезінського, де недвозначно наголошується, що в цьому недосконалому світі всі обстоюють лише свої інтереси, і чиюсь прихильність або послугу можна виторгувати хіба що в обмін на поступки своїми інтересами. А ще ж із гіркотою думаєш про незжитий з нашої колективної свідомості політичної дурман про “російського брата”, який ночі не спить, бо все міркує про те, як би допомогти рідному українцеві поліпшити його життя і на які жертви в ім’я цього йому треба піти. Нині притомніші з нас хапаються за голову: яка ж вразлива оборонна доктрина була в України, бо ж у ній навіть на гіпотетичному рівні не допускалася ситуація нападу на нас “старшобратньої Росії”. Мовляв, скоріше небо впаде на землю, аніж це може статися. Небо лишилося там, де воно є. А це сталося. І, здається, західні політаналітики анітрохи не здивувалися. Бо ж вони живуть і діють за законом: “Ніколи не кажи ніколи, і знай, що в цьому світі все можливе, і часто буває те, чого не може бути, а тому будь готовий до всього і зокрема, до того, чого

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин