Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Народність віршів Шевченка вплинула і на творчість Толстого”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Я на сон грядущий прочитав графа Толстого…»

Слово Просвіти, №38 за 2019 рік

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У новій публікації наш автор розглядає прецікаву тему “Тарас Шевченко і Лев Толстой”, водночас розкриваючи деякі віртуальні перетинання двох геніїв у житті та творчості. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Підроблена простота цього оповідання надто очевидна” Коли навесні 1856 р. художник-портретист М. Й. Осипов у листі в Новопетровське укріплення порадив Шевченкові прочитати твори Л. М. Толстого, Тарас Григорович одразу зацікавлено відгукнувся в листі від 20 травня 1856 р.: “С повестями и рассказами Толстого я совершенно не знаком. Ежели будет возможность, познакомьте меня с ними во имя благородного искусства”. Повноцінним підтвердженням такого часткового знайомства є запис у Шевченковому щоденнику від 30 вересня 1857 р., зроблений у Нижньому Новгороді: “Прийшовши на квартиру, я на сон грядущий прочитав “Рассказ маркера” графа Толстого. Підроблена простота цього оповідання надто очевидна”. З приводу цього запису в примітках до видання поетового “Дневника” (1963) порадянськи категорично й простодушно зазначалося: “Замечание... относительно “Записок маркера” слишком резкое и ошибочное”. Втім, приверну увагу до грамотного й виваженого судження в “Біографії” Тараса Шевченка (1984): “Невдоволення Шевченка, як видно з наведеного запису, викликане тим, що в цьому оповіданні невдало застосована манера оповіді; образ центрального героя не відповідав його стилістичній характеристиці. Штучність такої, в цілому невластивої Толстому, “простацької оповіді” тонко запримітив Шевченко, а це свідчить про його критичну спостережливість, увагу до проблем художньої правди. Та й сам Толстой визнавав, що “Записки маркера” опрацьовані ним не зовсім ретельно. Некрасов радив авторові не поспішати з їх публікацією”1. Вже давно відзначено, що М. О. Некрасов вказував на невдалу форму оповідання та штучність мови маркера2. Навіть у коментарях до московського видання творів Л. М. Толстого сказано, що “вперше у творчості письменника головний герой не сам розповідає про себе, а читач бачить його ніби збоку, очима маркера”3. У цій історії є цікавий момент. Оповідання Л. М. Толстого було опубліковане в журналі “Современник” (1855, №1) під криптонімом “Л. Н. Т.”. Але Шевченко впевнено писав саме про Л. М. Толстого. Скоріше за все, він запам’ятав попереджувальне пояснення М. Й. Осипова зі згаданого його минулорічного листа щодо письменника: “…он подписывается: Л. Н. Т.”. Не забудьмо — це не мимохідна побутова дрібниця, а важлива подробиця Шевченкового сприйняття нової інформації… Цікаво, що на початку цього століття в академічних коментарях до повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, де Шевченко згадує “страшный четвёртый бастион в Севастополе”, було зазначено, що “це укріплення з великою художньою силою описав Л. М. Толстой у нарисі “Севастополь в декабре месяце”… Проте лише після новітньої публікації відомого літературознавця О. В. Бороня4 стало вповні зрозуміло, що Шевченкова згадка в повісті про четвертий бастіон — найнебезпечніший під час оборони Севастополя — справді корениться в оповіданні Л. М. Толстого “Севастополь в декабре месяце” (1855), яке було першою спробою письменника художньо осмислити моторошний матеріал Кримської війни 1853–1856 рр. Нагадаю, що Л. М. Толстой особливо вказував на “этот страшный бастион”: “Так вот он, четвёртый бастион, вот оно, это страшное, действительно ужасное место!..”5 Кваліфікуючи зазначений міні-фрагмент із Шевченкової повісті, як ремінісценцію з нарису Л. М. Толстого, вчений пише: “Індикатором зв’язку з твором-попередником виступає епітет “страшный”. Для читацького сприйняття, ясна річ, не важить походження аналізованої фрази, проте в уяві сучасного ерудованого реципієнта вона неминуче пов’язується із “Севастопольскими рассказами” Толстого, котрий чи не єдиний тоді показав страхіття й безглуздість війни, яку Микола І розв’язав у імпершовіністичному запамороченні… Шевченко в такий спосіб збагачує власний виклад додатковими асоціаціями, звільняючи себе від необхідності вдаватися до розлогих описів і пояснень”6. Проаналізувавши наявність у Шевченковій лектурі тогочасних журналів із публікаціями творів Л. М. Толстого, О. В. Боронь обґрунтовано показав обізнаність поета з його творчістю. Подібні, сказати б, точкові дослідження, спрямовані на з’ясування конкретних, окремих подробиць Шевченкової біографії та творчості, вважаю нині особливо важливими та плідними. Нагадаю читачеві, що й у Л. М. Толстого траплялося дивовижне, ніби містичне перегукування з милосердною Шевченковою душею. Перебуваючи у Казані, Тарас Григорович 13 вересня 1857 р. описав у Щоденнику таку вуличну сценку: “Вийшовши на вулицю, я почув глухий шум барабана і побачив густий натовп народу, що проводжав на страту злочинця. Щоб не зустріти цю мерзенну процесію, я звернув у провулок…” Як відомо, публічні страти безпосередньо в Казані не проводилися з 1847 р. Але це не відміняє того, що вулицею проводили злочинця на покарання. Згадалося, що саме в Казані Л. М. Толстой став свідком подібного випадку і пізніше відобразив його в оповіданні “После бала” (1903). У Л. М. Толстого йшлося про покарання шпіцрутенами, і його враження були дуже схожі на Шевченкові. Скажімо, Тарас Григорович занотував про натовп, який супроводжував засудженого: “гнусная процессия...” Л. М. Толстой писав, що побачив “что-то страшное, приближающееся ко мне”. Шевченко зазначив: “Мне сделалось… как-то особенно скверно…” У Л. М. Толстого читаємо: “…На сердце была почти физическая, доходившая до тошноты, тоска…” Мене вразила розповідь про жорстоке покарання солдата-татарина у цьому оповіданні Л. М. Толстого: “При каждом ударе наказываемый, как бы удивляясь, поворачивал сморщенное от страдания лицо в ту сторону, с которой падал удар, и, оскаливая белые зубы, повторял какие-то одни и те же слова. Только когда он был совсем близко, я расслышал эти слова. Он не говорил, а всхлипывал: “Братцы, помилосердуйте. Братцы, помилосердуйте”. Но братцы не милосердовали…” У Шевченка є малюнок “Кара шпіцрутенами” (1856—1857) з серії “Притча про блудного сина”. З приводу цього твору Б. Г. Суханов-Подколзін, який вчився у художника малювати у 1858–1860 рр., розповідав: “Згадуючи якось свою солдатчину, Шевченко витягнув із запорошеної папки цілу послідовну серію малюнків; на одному з них зображувалося покарання шпіцрутенами. Пояснюючи за цим малюнком, яким чином відбувалося це покарання, і бачачи, що я збираюся ревти, він, на мою велику радість, оголосив мені, що цьому звірству настав сподіваний кінець…”7 Як відомо, Л. М. Толстой був знайомий із Шевченковими віршами, відзначав простоту, правдивість і художність його поезії. Справжнім твором мистецтва письменник назвав поему “Наймичка”, особливо наголошуючи розкриття теми жертовної любові матері. Видатний український історик Д. І. Яворницький згадував, що Л. М. Толстой декламував йому напам’ять Шевченкову “Наймичку” і нібито “читав добре, з гарною вимовою й з вірними наголосами, немов її читав українець…” Серед книжок толстовської бібліотеки в Ясній Поляні зберігся альманах “Ластівка” з ранніми поезіями Шевченка. Авторка містких енциклопедичних статей про Л. М. Толстого, літературознавець Т. Шевченко. Фото 1859 р. Н. М. Сквіра вважає, що “народність віршів Шевченка вплинула і на творчість Толстого”. Відомо, що письменник спростував тенденційні оцінки А. А. Фета щодо Шевченкової поезії. “Зустрів… графа Толстого, автора солдатської севастопольської пісні” У записі від 8 квітня 1858 р. у Шевченковому Щоденнику читаємо, що в гостях у колишнього польського політичного засланця, лікаря П. А. Круневича він зустрів знаменитого “графа Толстого, автора солдатської севастопольської пісні…” У сучасному академічному коментарі до цих слів стверджується, що “авторство “солдатської севастопольської пісні” — колективної пісні севастопольців про бій 4 серпня 1855 р., приписувалося одному Л. М. Толстому, учаснику тих подій”. Таке категоричне твердження щодо “колективної пісні”, на мій погляд, є некоректним. Справді, О. І. Герцен, який опублікував “Песню про сражение на реке Черной 4 августа 1855 года” у №3 за 1857 р. “Полярной звезды” (разом із піснею “Как восьмого сентября…”, у створенні якої, певно, взяв участь і Л. М. Толстой), зауважив: “Ці дві пісні списані зі слів солдат. Вони не є твором якого-небудь окремого автора, в їхній побудові неважко розпізнати вираз чисто народного гумору”8. Проте відомо, що пісню про поразку російських військ під Севастополем 4 серпня 1855 р., на відміну від пісні “Как восьмого сентября…”, включено до Зібрання творів Л. М. Толстого. Мотивовано це тим, що “пісня написана Толстим в 1855 році, за свіжими враженнями від кровопролитної битви на річці Чорній. Толстой брав участь у цьому бою, і всі факти та характеристики, які наводяться в пісні, історично правдоподібні. Особи, які згадуються в пісні (в негативному контексті. — В. М.), — вищі чини російської армії”. Це той яскравий приклад, коли колективна, народна пісня має свого конкретного автора. У цьому випадку Шевченко в черговий раз показав абсолютну точність свого запису перед сучасними коментаторами, які намагалися його, так би мовити, напоумити. З піснею Тарас Григорович, очевидно, був знайомий ще в Новопетровському укріпленні. Зовсім інша річ, що Шевченко помилився, прийнявши за Льва Миколайовича його брата Миколу Миколайовича Толстого (1823—1860), офіцера і літератора. Сам Л. М. Толстой того дня ще був у Москві. Насправді Шевченко і Л. М. Толстой уперше зустрілися в Петербурзі через рік — 10 березня 1859 р. — на урочистому обіді на честь актора О. Є. Мартинова. Того дня Л. М. Толстой приїхав із Москви в Петербург і 20 березня знову відбув у Москву, а з травня 1859 р. уже був у Ясній Поляні, звідки виїжджав за кордон, найперше в Німеччину, в Росію повернувся в квітні 1861 р. Таким чином, із Шевченком він уже не зустрічався. Про смерть українського генія в щоденнику чи інших документах Л. М. Толстого немає жодної згадки. Цікаво, що познайомитися вони справді могли на рік раніше — в Москві. Відомо, що дорогою із заслання в Петербург Шевченко гостював у М. С. Щепкіна з 11 до 26 березня 1858 р. Ще Л. Н. Большаков звернув увагу на те, що в цей час, точніше, з 18 березня і до 9 квітня 1858 р. у Москві перебував і Л. М. Толстой, тобто, протягом майже дев’яти днів обидва жили в одному місті. День, у який вони могли вперше реально перетнутися, — 21 березня 1858 р. І ось чому. “Заїхали по дорозі до Кетчера…” У щоденнику тридцятирічного Л. М. Толстого за цей день серед інших нотаток є чотири слова: “У Щепкина видел Кетчера”. Зі Щоденника Тараса Григоровича дізнаємося, що 21 березня о 10 год. ранку він, разом із М. С. Щепкіним, “в прольотці пустилися… Москву споглядати… Заїхали також по дорозі до Кетчера… Випили у Кетчера по чарці слив’янки…” Враховуючи те, що М. С. Щепкін того дня розстався з Шевченком аж у другій половині дня, Л. М. Толстой міг навідати Михайла Семеновича вдома лише надвечір. Але де в той час був Тарас Григорович? Як видно з його Щоденника, в сім’ї Максимовичів — Михайла Олександровича і Марії Василівни, з якою познайомився три дні тому — 18 березня, коли вони з М. С. Щепкіним “заїхали до Максимовича”. Шевченко відразу захопився молодою дружиною 54-річного давнього друга: “І де він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і заздрісно”. Справді, згорьованого і змарнілого на засланні поета після знайомства з “привабливою для Шевченка парою” (І. Ф. Драч) огорнули глибокий, пронизливий сум і світла, тепла, щемлива заздрість, адже він так хотів кохати, бути коханим і мати власну сім’ю… Втім, читаємо запис у Шевченковому Щоденнику 21 березня: “Вечір провів у своєї милої землячки М. В. Максимович. І незважаючи на Страсну п’ятницю, вона, мила, весь вечір співала

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин