15 Арт-калейдоскоп · “ВУФКУ. Lost & Found” — це перша спроба представити українську культурну революцію 1920-х синтетично”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Пошук втрачених кіноскарбів
Слово Просвіти, №38 за 2019 рік
До 25-річчя Довженко-Центру відкрили Музей кіно, робота над створенням якого тривала багато років. Прем’єрна виставка “ВУФКУ. Lost & Found” розкриває історію міжнародного успіху Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) державної організації, яка у 20-ті роки сформувала успішну українську кіноіндустрію. ВУФКУ стало одним із кіногігантів у тогочасній Європі, здобувши серед сучасників славу “українського Голівуду”.
Представлена виставка — це історія про революційний вибух в українському кіно, один із найуспішніших модернізаційних проєктів нашої культури, який було знищено й забуто майже на століття.
Мультимедійна експозиція у відновлених приміщеннях Довженко-Центру площею 1500 кв. м представляє експонати з провідних українських музеїв та небачені скарби з колекції Довженко-Центру: рідкісні кадри фільмів, кінохронік та анімації, унікальні архівні документи та фото, що переносять глядача в атмосферу буремних 1920-х.
Проєкт поєднав тогочасну та сучасну літературу, музику, дизайн та візуальні мистецтва. До створення експозиції долучилися Алла Загайкевич, Георгій Потопальський, Олександр Бурлака, Анатолій Бєлов та група Sensorama, Микола Рідний, Ірина Стасюк, Олексій Нікітін, Олександр Ірванець, Антон Санченко, Тетяна Малярчук, Наталка Сняданко, Ірина Цілик.
Виставка стала результатом масштабного дослідження команди Довженко- Центру, що розпочалося 2012 року публічними показами українського німого кіно з сучасними саундтреками. Відтоді в культурний обіг повернуто десятки фільмів, віднайдених в Україні та за кордоном.
У травні цього року вийшов друком однойменний каталог, який здобув спеціальну відзнаку конкурсу дизайну Книжкового арсеналу та увійшов у колекцію найкрасивіших книжок світу міжнародного фонду “Мистецтво книги”.
олодимир Слєпченко працює у напрямі романтичного символізму. Винайшов свою авторську техніку і унікальний стиль “арт-лайн” (мистецтво лінії). Учасник численних обласних, всеукраїнських і міжнародних виставок. Лауреат багатьох мистецьких премій. З 1970 року відбулося понад 75 персональних виставок художника в Україні, Росії, Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, Ізраїлі, Словаччині, Італії, Греції, Іспанії, Японії та інших країнах. Учасник групової виставки українських художників “Осінній салон—90” у Парижі. 2011 року отримав спеціальний приз на Міжнародній виставці в Національному музеї КОБЕ (Японія).
Здобув міжнародну премію Ботічеллі за визначний внесок у розвиток світового мистецтва (Флоренція, 2019 рік); Всеукраїнську премію ім. Івана Огієнка (2019 р.) за створення соціального патріотичного проєкту “Обрані часом” — галереї портретів славетних українців; Міжнародну премію ім. Валерія Гегамяна (2019). Оформив низку поетичних збірок провідних українських та іноземних авторів. Написав портрети багатьох видатних людей світу. Живописні та графічні роботи Володимира Слєпченка зберігаються в музеях, галереях і приватних колекціях України та багатьох країн.
2011 року Володимир Слєпченко розпочав роботу над проєктом “Мелодії старого міста”, до якого увійшли картини “Золотий вік”, “Лаврські дзвіниці”, “Вічний Львів”, “Урбаністичний Львів” та інші. У рамках проєкту митець працює над серією полотен “Київ як портрет”. Це — симбіоз унікальних архітектурних споруд, мальовничих ландшафтів та краєвидів. Слєпченко вплітає в загадкові куточки Києва людину. Портрет виходить на передній план, і глядач, вдивляючись в очі персонажа, починає розуміти душу давнього міста.
— Ми зібралися з нагоди відкриття персональної виставки друга нашого
Генеральний директор Довженко-Центру Іван Козленко наголосив, що виставка “ВУФКУ. Lost & Found” — це перша спроба представити українську культурну революцію 1920-х синтетично, через найбільш популярне медіа — кіно. Завдання виставки не лише реконструювати ВУФКУ, а й поставити низку незручних запитань, відповіді на які потрібні сьогодні.
Серед цих запитань: що робити зі спадком радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи засвоїти? Яким є місце цього мистецтва в новітній українській ідентичності? Чи можлива його “декомунізація”? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націоналізму, а український авангард — як суто естетичну систему, виносячи за дужки їхній політичний зміст? Чи правильно характеризувати 1920-ті роки терміном “Розстріляне відродження”, ігноруючи очевидні успіхи доби? На них немає простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо цих питань буде неповною без комплексного висвітлення феномену кіно 1920-х.
Заступниця виконавчого директора з проєктної роботи, член дирекції Українського культурного фонду Надія Ковальчук зауважила, що українське кіно має надзвичайну історію, яку мають знати не лише фахівці, а й шанувальники цього виду мистецтва. Відкриття нового музею — знакова подія для всього життя сучасної України.
Керівниця Музею кіно Довженко-
Центру Олена Гончарук підкреслила, що новий музей розповідатиме про магію кіно і хімію його взаємодії з відчуттями глядача. Тут прагнуть створити музей динамічний, як саме кіно. Простір-трансформер Музею у Довженко-Центрі якнайкраще придатний для оприлюднення ідей — мінімум дизайну, максимум свободи. Головний предмет його збереження та дослідження: образи, ідеї, конструкти, стереотипи, явища, феномени, відображені в кіно. Його призначення — стати простором комунікації і взаємодії, в якому глядач зможе пізнати себе і рефлексувати через кіномистецтво.
А керівник кіноархіву Довженко-Центру Станіслав Мензелевський підкреслив, що нова виставка — це величезний масив інформації для підготовленого глядача. Більша половина фільмів, створених у 20-ті роки, була втрачена. Частина ж стрічок в епоху сталінізму була цензурована і відкладена на полиці. Саме ці фільми і збереглися. Отож в Україні найбільший у Європі (приблизно 46%) відсоток збережених фільмів. Але були втрачені люди, досвід, культурна ідентичність.
Досвід ВУФКУ, на перший погляд, архаїчний, дуже віддалений від нас. Але насправді — дуже актуальний і сучасний. Кіно у 20-ті роки було німим. Але це міф. Фільми демонстрували у музичному супроводі, інколи титри озвучували у ролях.
У день відкриття Музею кіно вперше за 90 років глядачі побачили фільм “Нариси радянського міста” (1929). Стрічку зняв один із піонерів української документалістики, режисер Дмитро Дальський на базі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ).
Раритетний фільм цікавий насамперед унікальними кадрами міського простору та повсякдення Харкова, тодішньої столиці УРСР: тут можна побачити славетний будинок харківського Держпрому, Палац праці, театр “Березіль”, магазини і заводи, фабрики і кінотеатри.
Саундтрек до стрічки виконав акустично-електронний гурт із Дніпра DZ’OB. У складі колективу — 7 музикантів, які поєднують у своїй творчості традиції академічної музики та сучасне електронне звучання.
Після цього відбувся аудіовізуальний перформанс “КіноОко”: відео-артпроєкція на фасад Довженко-Центру.
сятків років, — наголосив пан Володимир. — Я думаю, що у наш час ми повинні дивитися на світ по-іншому, ніж у ХХ столітті.
Хочу подякувати дирекції музею, що надала мені для виставки це зігріте Богом приміщення. Тут невеликі зали, в яких може вміститися приблизно 25 картин. Але це приміщення спонукає до того, аби тут зустрітися в камерній атмосфері з друзями.
Проєкт “Мелодія старого міста” пройшов через мої душу і серце. Як можна не любити Київ? Я став киянином 20 років тому. Дуже люблю ходити містом вранці або ввечері. Коли у старому місті тиша, вона заворожує. Хочеться слухати це місто як мелодію, як музику. Саме тому така назва виставки.
Крім Києва та Львова тут кілька картин, які я написав під час подорожей до Іспанії, Італії, Франції. Там чудова архітектура, але Київ кращий, бо він наш. Частина представлених на виставці робіт з серії — “Київ як портрет”. Чому портрет? Тому що архітектура не може бути безликою. Вона жива, вона промовляє до нас і має свій образ. Як можна було намалювати будинок Булгакова без самого Булгакова? Він у мене вріс у бруківку, він уній розчинився.
У виді на Лавру з Мистецького арсеналу є молодий Мазепа. Там поєднання сучасності і минулого. Присутність його образу, його душі, його енергетики. Він не лише державотворець, а й меценат. Зробив дуже багато для Києво- Печерської лаври.
Вірю, глядачам сподобається ця виставка.
Виставка “Мелодія старого міста”
триватиме в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе до 30 вересня.
Сторінку підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
Станіслав Мензелевський, Іван Козленко, Надія Ковальчук, Олена Гончарук
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
