Постать · “Справжніх талантів у критиці завжди неспівмірно менше, аніж у прозі, поезії чи драматургії”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація видання планується 24 вересня. Пропонуємо фрагмент з книжки. Інакше це був би не він ББооггддаанн ГГоорриинньь
Слово Просвіти, №38 за 2020 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Закінчення. Початок у ч. 37 за 2020 р.
Могло скластися так, що в особі Богдана Гориня ми мали б не дипломованого філолога, а живописця чи графіка. Він наполегливо опановував мистецтво графіки й живопису в художній студії при тамтешньому цукрокомбінаті. А після закінчення середньої школи вагався, куди податися: до університету на філфак чи в художній інститут? Філологія переважила. І ми одержали саме такого Гориня, який, ставши домежно літературоцентричною особою, не тільки розпрощався зі своїми захопленнями у світі образотворчого мистецтва, а й виріс в авторитетного мистецтвознавця. Літературна кар’єра Богдана Гориня починалася успішно. Постійно заглиблений у питання теорії літератури й психології творчості, він – проти інших неофітів критики – мав серйозну теоретичну підготовку й одразу продемонстрував, що йому тісно в поточному рецензуванні, де автори не ставили перед собою якихось амбітних завдань – тільки аргументували свою прихильність чи неприхильність до тієї або тієї книжки. Горинь щоразу виходив із широкого контексту, бачив усю літературну панораму, незрідка оглядався у вчорашній літературний день і навіть намагався вгадати завтрашній. Одне слово, в його особі українська критика одержала автора справді перспективного. До речі, я переконаний: справжніх талантів у критиці завжди неспівмірно менше, аніж у прозі, поезії чи драматургії. Бо в ідеалі критика – окрім усіх тих чеснот, котрі вимагаються від поета чи прозаїка, – передбачає й енциклопедичну освіту. Не відволікатимуся тут на найпоширеніші дефініції критики, бо це окрема тема, і вона заведе розмову далеко вбік од особи Богдана Гориня. Скажу лише, що він, уже добре знаючись на образотворчому мистецтві, дошукуючись особливостей творчих таємниць видатних митців, так само активно починав працювати й у літературній критиці. Готуючись висловитися про того чи того автора, він нагромаджував про нього матеріалу чи не на цілу дисертацію. Добре пам’ятаю, як у 1996 року, коли було 60-ліття Драча, ми втрьох поїхали на Тернопільщину, де з цього приводу влаштували цикл творчих вечорів поета. Ще мало знаний мені тоді Богдан Горинь дістав аж пожовтілий од часу машинопис. То була фундаментальна розвідка про Драча, написана ще в доарештні часи Богдана Гориня. Десь за два десятиліття до тих днів, коли ми їздили по Тернопіллю. Отоді й почав для мене відкриватися ще однією гранню вчорашній дисидент-правозахисник і один із найпомітніших депутатів українського парламенту. Задля цікавості попрохав у Богдана Миколайовича машинопис. Це був літературний портрет поета, матеріалом для якого послужили його ранні – і, як на мене, найкращі – збірки. Обсерватор Горинь демонстрував там мистецтво вчитування в незвичні для тогочасної поезії образні головоломки, котрі дехто сприймав як несерйозні шаради. Горинева рецепція Драчевої поезії була справді несподівана і, здається, цілковито незалежна від усього, що тоді писалося про нього. Ні, Горинь не читав тоді свій, як він сам висловився, реферат про Драча. Пояснив, що віднайшов цей текст у своєму архіві тільки для того, щоб підновити враження про поезію ще тогочасного Драча. Зізнаюся, тоді я вже іншими очима подивився на Богдана Гориня. Доти він, як і вже добре знаний мені його брат Михайло, був, як мовиться, чистої води політиком, для якого ніде поза політикою немає жодних інтересів, бо він усього себе до останку присвятив політиці, котра вимагає від амбітної людини, що працює на сподіваний результат, домежного напруження всіх сил і не надто прихильна до її гобі та інших слабостей. Згадаймо, Вінстон Черчилль мав літературний талант і навіть устиг, окрім сотень статей та історичних розвідок написати цікавий роман “Саврола”. (До речі, твір в українському перекладі побачив світ у видавництві Олега Жупанського). Цим людям було набагато легше з усіма їхніми гобі та захопленнями. Українська ситуація в усіх вимірах в стократ складніша. Бо ж реально Української держави ще немає, вона тільки твориться і постійно перебуває перед складними викликами тав затяжній зоні турбулентності, що загрожує самому її існуванню, як для нас – то, здається, недозволена розкіш. Але… Перечитуючи тритомний роман-колаж Богдана Гориня “Не тільки про себе”, розумієш, що він народжений для іншого життя, ніж був змушений силою обставин прожити. Очевидно, йому глибоко органічними були б повільноплинні дні кабінетного вченого в оточенні важливих наукових фоліантів. Мистецтвознавець, літературознавець, публіцист із фундаментальним підходом до облюбовуваних і всебічно вивчених тем. Власне, саме такий Горинь, якого я побачив у час роботи над двокнижжям про Святослава Гординського та його добу. Тоді, коли він опинився поза тією активною політикою, в котрій мовби згоріли кілька десятиліть його життя. Він присвятився цьому, оскільки всі Горині самомобілізувалися на справу нашого національного визволення й побудову незалежної держави. Характерно, що з-поміж усього вкраїнського дисидентства домінують гуманітарії (Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Шевченко, Іван Гель, Микола Горбаль, Василь Овсієнко і, звичайно ж, уся трійця братів Горинів). Не секрет, що чимало депутатів, посидівши у стінах парламенту, серйозно прискарбилися, зайшовши туди з одними – часто доволі скромними – статками, вони вийшли звідти доволі заможними людьми. Або й дуже заможними. Бо ж і не секрет навіть далеким од розуміння парламентських буднів, що там є чимало сценаріїв здобути гроші мало не з повітря. Оскільки щоразу в ВР завдяки різним виборчим технологіям потрапляють десятки абсолютно темних людей або й закінчених невігласів (скажімо, охоронці олігархів, масажисти господарів життя, водії і т. д.), то коли дехто з них мусить сказати в мікрофон, хоч кілька слів, а то й навіть артикулювати депутатський запит чи навіть законопроєкт, то це для них неможливе через їхнє анальфабетство. Бо що ж він скаже, як він навіть не дуже орієнтується, на якому світі живе. Ото й просить едуковатого депутата: “Напиши мені, що треба казати і поясни, чому я те казатиму”. І має той, хто зварганив таку шпаргалку, паку “зелених”. Або просять якість бізнесмени: пролобіюй наші інтереси. Пролобіював – сипонулася купка грошей. Чи певна фракція розсипається, то перейди до нас. “Ціна питання” – поважна сума доларів. А ми не можемо зрозуміти закони “броунівського руху” депутатів. Думаємо, чому він собі місця не нагріє в одній фракції, а все стрибає то в ту, то в ту. Виявляється, це популярний заробіток – торгування собою. Але це ще не такі масштабні й результативні операції. Індивіди з серйозними апетитами, користуючись усіма можливостями, котрі дає перебування в парламенті, швидко ліплять свої фірми, вмудряються через представників виконавчої влади, переганяти туди бюджетні кошти, брати в банках кредити, котрі вони ніколи не повернуть (для цього є чимало сценаріїв – аж до банкрутства банків). Тому й не треба пояснювати особливості “посполитого рушення” в парламент – так багато націлюється туди з непогасною мрією легко вийти в мільйонери. Для цього треба тільки ввійти в парламент. Знаю, що Горині в парламенті не прискарблювалися в жоден спосіб. Не надбали вони статків політичною діяльністю. Не мав бізнесу Михайло. Не мав і не має Богдан. Вони – люди ідеї. Ті, кого вчора було мало. Ті, кого і сьогодні мало. Якщо навіть не ще менше. Легко перелічити тих, хто ходив у велику політику і, перебуваючи втому токсичному середовищі, атаковані зусібіч різними спокусами, не спокусилися і не забруднилися. Вийшли звідти такими самими, як туди зайшли. Я не раз думав про його творчу долю. Івона уявляється мені довгою дорогою (набагато довшою, аніж у тих, у чиєму житті не було таких драматичних перипетій). Довгою дорогою з численними зупинками. Зрозуміло, вимушеними. То ув’язнення, то політична діяльність, де він не міг бути напівприсутнім, заощаджуючи сили йна творчість. Але Горинь оддавався їй сповна. Усі його плани відсувалися на майбутнє. Точніше – на невизначений час. І аж ось той час настав: Горинь мовби наздоганяє самого себе. Тоді я прочитав того Богдана Гориня, яким він був понад два десятиліття до того. Не беру до уваги численні публікації суто політичного характеру на теми дня. Всі вони були спокійні за тональністю й аргументовано виважені. А тому вигідно вирізнялися з-поміж потоку публікацій надміру емоційних, у яких незрідка аргументи (а їх неважко було знайти) підмінялися почуттєвими спалахами. Мені здається, попервах це діяло на читача, але далі таке зодноманітнення вже не мало тієї сили впливу, що раніше. Горинь показав себе одним із небагатьох аналітиків у парламентській групі “Народна рада”. Виношу тему Гориня-політика й автора текстів цього характеру за дужки – вона вимагає окремої і дуже докладної розмови. Зрештою, це вже частково здійснив Тарас Батенко в згадуваному політичному портреті Богдана Гориня “Опозиційна особистість: друга половина XX ст.” Нині йдеться про Богдана Гориня, що здивував низкою важливих книжок з історії української культури. Це не монографії, як могло бути в нього з його системністю й науковою заглибленістю в досліджуваний матеріал та незмінною доскіпливістю. Горинь винайшов для себе оригінальну жанрову контамінацію, котра дозволяє йому, не руйнуючи художньої форми, викласти в тексті багатющий фактографічний матеріал. Книжка про Северу вперше для мене продемонструвала Гориня в такій якості. Цим він у нас нікого не нагадував. Хіба що можна було порівнювати його з такими авторами, як, скажімо, Ірвін Стоун з його книгою “Жадоба життя”, Девід Вейс “Муки й радощі”, Анрі Перрюшо “Едуард Мане”, де багатий біографічний матеріал викладено з докладними екскурсами в історію мистецтва. Хіба що Гориневі довелося зосередитися ще й на соціальних моментах життя суспільства і тій специфічній ролі митця, котра – на противагу колегам у західному світі – випадає на долю його в українській ситуації. Вже з книжки про Северу стало зрозуміло: саме такого характеру матеріал – то органічна Горинева стихія. Він справді знає мистецтво. Десь прочитав, що за кілька років роботи (він був науковим співробітником Львівської картинної галереї). Богдан Миколайович провів понад 200 екскурсій по галереї і прочитав понад 180 лекцій на теми: “Рафаель”, “Рубенс”, “Рембрандт”, “Франсиско Гойя”, “Реріхи”, “Мистецтво Голландії, Фландрії, Італії”, “Архітектурно-мистецькі пам’ятки Львова”, “Творчість львівських художників”, “Олександр Архипенко – видатний скульптор – новатор XX ст.” і т. ін. У його особі маємо рідкісний тип ерудита. Він лишається вірним обраній темі українського митця на крутих перелогах нашої історії. Його книги про Віктора Цимбала, Опанаса Заливаху, Івана Северу також наповнені не тільки біографічними подробицями, широким мистецьким контекстом та історичними реаліями. Колажні прийоми забезпечують авторові змогу сповна використовувати в творах увесь цей матеріал. Мені дивно, що наші критики проочили його справді унікальну книгу про Караффу-Корбут. Були спорадичні рецензії, але така праця заслуговує набагато більшого. Я брав участь у її презентації, що відбувалася в Музеї шістдесятників. На жаль, не помітив там мистецтвознавців та літераторів – на цю подію прийшли головно соратники Гориня по правозахисній боротьбі, політв’язні. Сьогодні книгу треба рішуче випозиціонувавати в інформаційному просторі, інакше її просто не помітять. Я мав змогу спостерігати за Гориневою роботою над його двокнижжям про Святослава Гординського. Розпитував його
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
