Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана “Їхня незустріч уже стала вічністю”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Літературні ремінісценції та мотиви в Щоденнику Тараса Шевченка (Микола Гоголь і Олександр Герцен)

Слово Просвіти, №38 за 2020 рік

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Автор проєкту показує, що Шевченко був обізнаний з творчістю М. В. Гоголя й О. І. Герцена, розкриває поетові ремінісценції з Гоголевих “Мертвих душ” і Герценової “Хрещеної власності”, прислуховується до відлуння гоголівських образів і герценівських ідей у Шевченковому Щоденнику та інших творах. Цікаві й авторські ремінісценції на поетові тексти. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Шевченко: “Мертві душі” розлетілися швидше птахів небесних...” Цей афористичний вислів зустрічаємо в російськомовній повісті “Близнецы” (1855), в якій незрима гоголівська присутність1 відчутна вже на самому початку твору, й тому в її середині не дивуємося містким і точним словам: “…С шумом явилися на свет “Мертвые души”. “Б[иблиотека] для чтения”2, в том числе и солидные благомыслящие люди, разругали книгу и автора, называя книгу грязною и безнравственною, а автора просто сеятелем плевел на почве воспитания благорождённого юношества. Несмотря, однако ж, на блюстителей нравственности и блюстительницу русского слова, “Мёртвые души” разлетелися быстрее птиц небесных по широкому царству русскому”. Вражає, що ця метафора дивовижно суголосна з висловом доброго Шевченкового знайомого С. Т. Аксакова: “Мертвые души” быстро разлетелись по Москве и потом по всей России”. Порівняймо з оцінкою О. І. Герцена: “Мертвые души” потрясли всю Россию”. Цікаво, що в повісті “Близнецы” Шевченко докладно розповідав, як студент Університету св. Володимира в Києві Савватій наполегливо намагався придбати книгу “Мертві душі”, й описує це з таким характерним українським гумором, що мимоволі згадується серйозний висновок В. Л. Смілянської щодо Шевченкових повістей, в яких “так багато спільного з видимим світові сміхом і не видимими йому сльозами великого українця Миколи Гоголя”. До речі, це відоме визначення письменником власної творчості в VII розділі “Мертвих душ” було підсилено словами пророка Ієремії на надгробку Гоголевої могили в Даниловому монастирі в Москві: “Горьким словом моим посмеюся”. Втім, у Шевченка в “Гайдамаках” ще до Гоголя сказано сильніше: “Сміюся сльозами”. Так от, автор повісті “Близнецы” розпочинав окремий сюжет так: “Савватий сначала со вниманием прослушал “Мертвые души”, потом с большим вниманием прочитал, а прочитавши, возымел страсть во что бы то ни стало приобрести эту книгу и во время каникул читать вслух на хуторе”. Але, брат не вислав Савватію бажаної книги з Петербурга: “Мёртвы души” запрещены. И цензор, и автор сидят в крепости”. Та через якийсь час, побачивши її у київській вітрині... “...Он решился во что бы тони стало приобрести великую книгу, тем более, что каникулы близились… В тот же день снёс он мундир свой… к одолжителю презренного металла за умеренные проценты. И, приобретя за вырученные деньги экземпляр великой книги, он имел неизъяснимое наслаждение читать её вслух на хуторе. Вечером на крыльце, а днём под липою в пасике”. Мораль у тому, що книга двічі велика і читати її необхідно вголос! Про Шевченкове ставлення до геніального твору М. В. Гоголя багато розповідає лист до В. М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. Тепло згадавши на самому початку про перебування в Яготині в 1843 р., Шевченко писав: “Случайно как-то зашла речь у меня с вами о “Мертвых душах”3. И вы отозвались чрезвычайно сухо. Меня это поразило неприятно, потому что я всегда читал Гоголя с наслаждением и потому что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкуси ваши нежно возвышенные чувства… Меня восхищает ваше теперешнее мнение — и о Гоголе, и о его бессмертном создании! я в восторге, что вы поняли истинно христианскую цель его! да!..” Далі Шевченко знайшов дивовижні слова, щоб попросити “Мертвые души” М. В. Гоголя: “Вся эта речь к тому, чтобы вы мне (найвсепокорнейше прошу) прислали “Мертвые души”. Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег Каспийского моря в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми. И такая книга, как “М[ертвые] д[уши]”, будет для меня другом в моем одиночестве! Пришлите, В[арвара] Н[иколаевна], ради Бога — и ради всего высокого, заключенного в сердце человеческом; конечно, не надокучая вам, можно бы выписать из Москвы, но увы! Я не могу себе теперь позволить подобной роскоши. У меня давно было намерение просить у вас эту книгу, но… я не осмеливался. Пришлите ради всего святого!” Це зворушливе прохання Варвара Рєпніна, якій було заборонено підтримувати зв’язки з Шевченком, не виконала. Проте з Шевченкового Щоденника видно, що Тарас Григорович тримав у пам’яті гоголівські “Мертві душі”, й образи та картини твору неодноразово зринали в його нотатках. Ось 14 липня 1857 р. у Новопетровському укріпленні, за два тижні до звільнення з заслання, виклав він на папері думку про те, що “у великоросійської людини є вроджена антипатія до зелені, до цієї живої блискучої ризи всміхненої матері природи”. Й відразу згадався Шевченкові Микола Васильович: “Великоросійське село — це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними отворами замість вікон, вічна грязь, вічна зима! Ніде прутика зеленого не побачиш, а по боках непрохідні ліси зеленіють. А село, як ніби навмисно, вирубилось на велику дорогу з-під тіні цього непрохідного саду. Розтягнулося в два ряди біля великої дороги, вибудувало постоялі двори, а на відшибі каплицю й кабачок, і йому нічого більше не потрібно. Незрозуміла антипатія до принадностей природи”4. Та Шевченко не був би Шевченком, якби... “У Малоросії зовсім не те. Там село і навіть місто сховали свої білі привітні хати в тіні черешневих і вишневих садів. Там бідний невсміхнений мужик огорнув себе чудовою вічно всміхненою природою і співає свою журливу задушевну пісню в надії на краще існування”. Йдеться фактично про Шевченкове порівняння, сказати б, деяких ментальних рис українського і російського народів. Не занурюючись у цю складну проблему, лише нагадаю важливі, але маловідомі роздуми М. Горького, висловлені в листопаді 1916 р. у присутності великих українців В. К. Винниченка, М. С. Грушевського, А. Ю. Кримського: “...Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках. Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця ду- Т. Шевченко. Автопортрет. 1860 р. ша творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонічнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської”. Особливо мені подобаються миттєві доречні спалахи Гоголевої присутності в ремінісценціях Шевченка, який впустив його героїв у своє буденне життя. Скажімо, 30 червня 1857 р. Тарас Григорович занотовує в Щоденнику, що добрі знайомі по Новопетровському укріпленню Зигмунтовські вважають його Плюшкіним, а він “не знайшов за потрібне розчаровувати їх своєю вбогістю і розстався з ними, як справжній багач”. Але й це не все. За тонким спостереженням Ю. Я. Барабаша, подружжя Зигмунтовських, яких Шевченко називає іменами з грецької міфології Телемоном (Філемоном) і Бавкідою, кореспондується з гоголівськими Товстогубами з “Старосвітських поміщиків”. Або 1 листопада 1857 р. Шевченко з іронією зафіксував: “Випив з хорошими людьми чарку горілки, залишився обідати з хорошими людьми, і з хорошими людьми за обідом мало не нализався, як Селифан”. Характерно, що, вперше згадавши у Щоденнику російського письменника-сатирика М. Є. Салтикова-Щедріна, Тарас Григорович одразу пов’язав його творчість із Гоголем: “Якою радістю зраділа би благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх”. Йшлося про цикл оповідань “Губернські нариси”, що друкувалися в часописі “Русский вестник” у 1856–1857 рр. за підписом “Н. Щедрін”, але Шевченко знав прізвище автора: “Які хороші “Губернські нариси”, в тому числі й “Мавра Кузьмівна”5 Салтикова... Я благоговію перед Салтиковим”. Т. Шевченко. Запис у Щоденнику про М. Гоголя 5 вересня 1857 р. У Щоденнику 2 лютого 1857 р. зафіксовано, що Шевченко передав “Губернські нариси” К. Б. Піуновій, а з листа до І. О. Ускова з Петербурга від 4 липня 1858 р. видно, що поет надіслав йому книгу (випущена в Москві 1857 р.): “...Я посилаю вам “Губернські нариси”...” Безперечно, нариси М. Є. Салтикова- Щедріна вповні відповідали Шевченковим концептуальним уявленням про “розумну, благородну, витончену і влучну сатиру”, саме такі роздуми зустрічаємо в Щоденнику ще 26 червня 1857 р., коли поет із літераторів назвав лише О. М. Островського з комедією “Свої люди — поквитаємось” та М. В. Гоголя з “Ревізором”. Того дня — 5 вересня 1857 р. — Шевченко закінчив запис у Щоденнику натхненно-пафосним закликом: “Други мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, грязну, опаскуджену чернь! За цього зганьбленого безсловесного смерда!” Востаннє Шевченко згадує Гоголя в Щоденнику 12 січня 1858 р., занотувавши в Нижньому Новгороді, що відвіз К. Б. Піуновій його та О. С. Пушкіна твори. Але, за словами Ю. Я. Барабаша, “й потім, після повернення Шевченка до столиці, гоголівський повів подеколи віддалено дається взнаки, передовсім в окремих деталях петербурзького топосу, клімату, імперської атмосфери: “І ожеледь, і мряка, / І сніг, і холод, і Нева... (“О люди! люди небораки!”, “осквернені палати” (“Якось-то йдучи уночі”)...” Та заглянемо й у “Щоденник”: “Сніг, сльота, мерзота...” (12 квітня 1858 р.); “...Пошлявшись по набережній Неви, повернулися додому” (1 травня 1858 р.); “Плаче, бідний, не про те, що зі служби вигнали, а про те, що Станіслава не дали. Бідний, нещасний чоловік! (8 квітня 1858 р.). У згаданому листі Шевченка до В. М. Рєпніної вражають поетові слова про Миколу Гоголя, які маємо пам’ятати: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!.. Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! (Між іншим, у Гоголя є вислів — “ведатель человека”. — В. М.) Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно…” Ми гостро відчуваємо, що їхня незустріч уже стала вічністю, а Шевченкові слова звучать, як на похороні його великого земляка... Першого травня 1854 р. Шевченко попросив О. М. Бодянського в листі: “...Піди в Симонов монастир і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу”. Насправді Микола Васильович був похований у Даниловому монастирі, що на правому березі Москви-ріки. А Симонов чоловічий монастир — у південно-східній частині міста на лівому березі ріки. Шевченко помилявся щодо монастиря, але це набуло для мене містичного змісту, коли у записній книжці М. В. Гоголя за 1841–1845 рр. зустрів помітку: “Симонов монастырь”. В іншій записній книжці Микола Васильович перераховував деякі монастирі й церкви саме “по дороге к Симоновскому”. Ніби Шевченко відчував, що Симонов монастир М. В. Гоголю не чужий... І Гоголь, і Шевченко померли на чужині, проте Тарас Григорович заповів поховати себе “на Вкраїні милій”. Обох було перепоховано, але прах Шевченка перевезли 1861 р. в Україну, а М. В. Гоголя у 1931 р. — з Данилового монастиря на Новодівоче кладовище. В кількох книгах, які побачили світ у Москві українською мовою на початку цього століття, писав: “Могила Гоголя увінчується офіційним бюстом від неіснуючого нині Радянського уряду на відміну від хреста, який стояв над прахом письменника в Даниловому монастирі. Хочеться вірити, що цю прикрість колись буде виправлено. Бо ж саме хрест стояв над прахом письменника, коли Шевченко просив із заслання Бодянського помолитися Богу “на могилі Гоголя за його праведную душу”6. Слава Богу, до 200-річчя з дня народ-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин