З блокнота письменника · “Під впливом Михайла Антоновича прокинулась душа”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Світ не без добрих людей
Слово Просвіти, №38 за 2021 рік
Віктор ГРИЦЕНКО, м. Кривий Ріг
Мене ніхто не зміг переконати, що не поет я – тільки віршомаз. Мене зупинить, мабуть, Божий глас, якщо вже не спинила рідна мати… Більшість моїх ровесників із Мар’є- Дмитрівки, де жили мої батьки, працювали або вчилися в Дніпропетровську. Знайшов там роботу і я, але змушений був їхати до Кривого Рогу: щоб отримати паспорт, мав після звільнення в запас з лав армії повернутися за тогочасними законами на попереднє місце роботи. Так знову стаю автослюсарем, живу в гуртожитку, а щосуботи повертаюся в батьківський дім. Десятки років відвикатиму від села і степу. І не зможу. Як кажуть, своєї долі не об’їхати й конем. Не об’їхав ія, грішний. І важко уявити, як склалося б життя, коли б десь відхилився від “визначеного маршруту”. Здається, мало минути зовсім небагато часу, і вчорашній солдатик став би таким, як всі. Вже набагато пізніше зрозумію, що мешканці гуртожитку досить часто стають ізгоями суспільства, поступово опускаючись на його дно. Але мене доля щадила, посилаючи час від часу свої дарунки – добрих людей. Зустріч з дніпропетровським поетом Михайлом Чханом стала для мене, молодого робітника, без перебільшення, доленосною. Так думав 50 років тому, так вважаю і сьогодні, несучи покуту перед пам’яттю цієї незвичайної людини, яка відразу визнала мене своїм – і земляком-степовиком, і потенційним поетом, і другом, з яким, незважаючи на різницю у віці, відомому поетові було цікаво… Коли б молодість знала… Обриваю думку, бо не хочеться відчувати себе сивобородим, який оповідає про давно забуті часи, вірячи у власні вигадки. Я ніколи не вів щоденника і не писав до цього спогадів. Чомусь переконаний, що об’єктивний щоденник – рідкість, тому читати чужі щоденники треба як всяку прозу, відділяючи авторську фантазію від істини. А спогади взагалі у більшості випадків мають підзаголовок “Я і великі”. Тому наступні мої рядки – це розповідь не про поета Михайла Чхана, а про мою покуту перед ним, бо согрішив я мимоволі: коли Михайлові Антоновичу було дуже важко, мене не було поряд, а про його відхід у потойбічні світи дізнався з газети “Літературна Україна”. Після смерті Вчителя (це слово поряд з іменами Ісуса Христа і Михайла Чхана пишу з великої літери) в мені проснувся поет: схотілося “вийти на люди” – мати власну збірочку. Вдалося це зробити лише у 1990 році, обійшовши цензуру та видавничі рогатки. Збірочка “Літопис любові”, яку я мережив невмілою рукою, хоча й був учнем Майстра, стала підсумком роботи “школяра” і наріжним каменем каплички, яку я задумав звести в своїй душі… А почалося все в січні 1969 року. До робітничого гуртожитку, в якому жили, а дехто й віку доживав, водії та слюсарі автобази № 20 м. Кривого Рогу, завітали письменники: прозаїк Сергій Завгородній та поет Михайло Чхан. Гріх на душу візьму, коли розповім про свої враження. Подякую лише Господу, що він надав мені сміливості підійти, коли гості вже прощалися, до Михайла Чхана і смикнути за рукав: “Ая теж пишу вірші”, – прошепотів я, щоб не чули хлопці. Смикнув і витяг лотерейний білет, на якому, як мені сьогодні здається, були слова “приречений на муки”. Які ті муки? Не ждіть від мене епітета “солодкі” (так, як правило, пишуть про муки творчості). Ті муки гірчили полинем і смакували сльозою. Михайло Чхан подивився на годинник: – Сьогодні, голубе, вже пізно, але завтра приїзди в готель “Металург”… Здається, отут вже можна невеличку повість написати, бо готувався я до тієї зустрічі більш ретельно, ніж до побачення з дівчатами. Сьогодні, коли минуло так багато років, мені навіть назва вулиці (Колискова!) здається символічною: раз нагнувшись над моєю колискою, бо в поезії я був немовлям, поет нянькував мене років шість-сім... Михайла Антоновича в готелі ще не було – разом з іншими (тієї зими до Кривого Рогу з’їхалися письменники з усієї України, запам’яталися, зокрема, Андрій Патрус-Карпатський та Петро Сингаївський) виступав на новобудовах Кривбасу. В номері Чхана грипував Ігор Пуппо. Біжу до крамниці. Вибір бідненький. Довелося рятувати трояндовим варенням та чаєм (мабуть, таки щось допомогло, бо через 30 років Ігор Петрович, зустрівшись зі мною на звітно-виборних зборах, вже в хвилину прощання обійняв: “А я тебе й не впізнав!”). Де вже пізнати через стільки літ вчорашнього солдата, який в армії почав ліпити рядок до рядка російською мовою, як і належало у ті часи. Віршики, щиро зізнатися, були недолугі, графоманські. Михайло Антонович подивився на них і (що-то добра душа!) сказав, звертаючись до Ігоря Петровича: “Я, мабуть, дещо перекладу…” Він не переклав (перекладати нічого було), але вселив в мою душу віру і ... за кілька вечорів перекував на свій лад: “Пиши мовою мами...” Так почалися уроки Добра і Поезії. Я покинув Кривий Ріг (вважав і вважаю його рідним, бо тут і школу закінчив, і за комсомольською путівкою – в дусі часу! – пішов заробляти трудовий стаж) і поїхав до Дніпропетровська. Працював на знаменитому “Південмаші” слюсарем-складальником, а щотижня, заримувавши десяток рядків, їхав на лівий берег Дніпра, щоб, пройшовши кілька десятків метрів по вулиці Калиновій (!), попасти в гості до Михайла Антоновича… У роздуми над роллю Поета в моєму житті вривається проза, бо згадуються раптом борщі, якими господар підгодовував гостя. Ось уже скільки років, виступаючи перед читачами, я обов’язково згадаю ці гостини: – Уявіть, що і до вас протягом багатьох років ходить і ходить неофіт від поезії... Я не зберіг рукописи, почеркані рукою Михайла Антоновича. А черкати він любив: “Ось як треба!” Досить часто й не пояснював, чому так треба, – це доходило згодом. Згадуючи через багато років цю науку, не можу похвалитися, що в руках майстра-шліфувальника я став дорогоцінним каменем. Більш правдивим буде порівняння зі скульптурою: від дикого степового каменя Михайло Антонович відколов найнепотрібніше (чи вдалося йому більше від авторів скіфських баб, судити не мені). Слід зауважити, що уроки Поезії таки закінчувалися читанням віршів: Михайло Антонович, висловивши схвалення чи незадоволення, починав читати своє. Подібна історія траплялася не тільки зі мною. Гаврило Прокопенко, дніпропетровський поет, запрошував нас послухати свої вірші, а змушений був слухати Чхана…
Закони Поезії мені давалися важко. Набагато швидше під впливом Михайла Антоновича прокинулась душа. Чи забути мені наші блукання по Дніпропетровську (від редакції до редакції, де Вчитель гадав щось надрукувати, бо так сутужно жилося на 32 карбованці пенсії), оті задушевні розмови і про давнє, і про сучасне? Наслухавшись про Івана Сірка, я купив відповідний значок. І відразу – щира порада від куратора курсу: “Зніми, Вітю, щоб не набрався лиха!”. Зате інший викладач, дізнавшись про мою дружбу з Чханом, дав почитати “Собор” Олеся Гончара: з непорядною людиною Михайло дружити не буде! З рук Михайла Антоновича я отримав збірочку Василя Симоненка, видану в Москві. “Віті від Чханиська іменем України. 17. ХІ. 73 р. М. Чхан”. У збірочці – десятки підкреслень – зверни увагу, мовляв, на мовні огріхи перекладача. Так я захопився перекладами... Часом думаю, щоб без Михайла Антоновича я не став би поетом. Сказав це якось Віктору Савченкові, який очолював обласну письменницьку організацію. Той заперечив: “Став би, та тільки іншої творчої орієнтації...” Може, й так. Коли перечитав есе Віктора Савченка “Бог не під силу хреста не дає”, ще раз переконався, що під впливом Михайла Чхана перебувало досить чимало моїх старших побратимів по перу. Мимоволі згадую, як Чхан організував творчу поїздку київських письменників на рідну Апостолівщину. Побували вони і в с. Михайло-Заводському, де “відкопали” поета-хлібороба Івана Баклицького (“Землю попашет – попишет стихи…”). Відкладаю авторучку, беру з полиці збірочку “Куранти”. Дарчий напис (“Хрещеникові”, “Степовикові…”) і виправлення,
виправлення на сторінках (хай хоч один читач знає, як в поета було насправді!). Часом я пробував підставити своє немічне плече: то “позичив” дві десятки на поїздку до Києва, то написав рецензію на збірочку і надіслав до київського журналу (спочатку схвалили, а потім відмовили, бо, мовляв, припізнився), то приводив за руку до Чхана знайомого старшокурсника, щоб написав дипломну роботу про дніпропетровського поета. Та коли в мене народився син (я був на четвертому курсі), мої гостини ставали все рідшими і рідшими. Одного разу застав Михайла Антоновича на подвір’ї – палив рукописи. Майже з вогню вихоплену подарував повість “Кам’янські балади”, яка лише через багато років вписана до реєстру його творів. – На, може, колись прочитаєш, – сказав з болем Учитель. Я зрозумів, що знову “До друку не схвалено”. Я прочитав і зберіг. А коли “вбився в колодочки” (був на той час редактором районної газети), визріла думка, що пора віддавати борги. Вирішив надрукувати у газеті (“Дві колонки з продовженням”), але віддав у новостворений альманах “Саксагань” (йшов 1991 рік). Кілька примірників першого і наступних номерів було надіслано до Києва, зокрема Олесю Гончару. І отримали лист-подяку саме за публікацію “Кам’янських балад” Михайла Чхана (певно, Олесь Гончар знав автора, буваючи в Дніпропетровську). І мені стало легше дихати: розпочалася спокута гріхів. А розкрилися мені таємниці Поезії, коли в мій дім завітала біда… І коли хтось із тих, хто дружив із Михайлом Антоновичем і читав його вірші, знаходить у моїх збірочках сильні (“майже чханівські!”) рядки, я сприймаю це за найвищу похвалу, бо не осоромив Учителя, котрий побачив у мені те, чого я і сам ще не бачив (“Віті Гриценку – молодому пагінцеві безсмертної мови козачої”, – написав Поет на своїй “Озонії” в січні 1969 року). Коли в 1973 році журнал “Прапор” (м. Харків) надрукує добірку моїх віршів, у передмові, написаній Михайлом Чханом, йтиметься про молодого робітника: “В ньому жила чебрецева незайманість почуттів, він широко й зацікавлено дивився на світ. Йому дуже хотілося співати, а голосу ще не було…” Визнав Учитель, що поезії молодого слюсаря ще далеко до вершин, та ж і в низинах трапляються добрі квіти, адже чистота, щирість сподівань і прагнень, невимушеність поетичної думки, на думку Поета, і є ознаками справжньої обдарованості. Два роки пролежала ця добірка віршів в редакційному портфелі. За цей час я вже встиг стати студентом і закінчити перший курс філологічного факультету. Що вивчати ґрунтовно рідну мову треба все життя, чув від Учителя постійно. Не завадило б і вищу освіту здобути (Михайло Антонович щиро застерігав, що філологічна освіта в Радянському Союзі небезпечна, бо інакомислячих філологів женуть з роботи, адже філологія та ідеологія, мовляв, дуже близькі). А тому, коли в числі кращих молодих робітників мене направлять на підготовче відділення Дніпропетровського університету, я погодився стати інженером-ракетником, та в останню хвилину, на щастя, одумався. І допоможе мені в цьому ще одна добра людина – літературний консультант журналу “Дніпро” поет Андрій М’ястківський: “Вікторе, твої вірші мені сподобались. Буду рекомендувати до друку…” З цим листом і прийшов я до приймальної комісії восени 1971 року: “Маю направлення на фізико-математичний факультет, але хочу вивчати українську мову...” Того року мені, безсумнівно, щастило. Зокрема на зустрічі з добрими людьми. Член приймальної комісії Анатолій Поповський, майбутній доктор філологічних наук, не полінився з листом Андрія М’ястківського постукати у “високі” двері. Так я став студентом нульового курсу (отримував навіть стипендію!), вивчав рідну мову з допомогою все того ж А. Поповського, повторював забуте за сім років з інших філологічних дисциплін. Відчув підтримку і від батьків. Кілька публікацій у районній газеті “Сільське життя” (селище Софіївка), перемога в конкурсі молодих поетів, проведеному “районкою”, відчинила переді мною двері редакції – запропонували місце кореспондента. І тут вагоме слово скаже батько: “Я от скільки літ працюю бухгалтером, не маючи диплома, і щодня жду, що замінять якоюсь молодою крути... головкою, яка матиме папірець з печаткою. Учись, поки я живий. Я учився б усе життя, коли б хтось мене годував”. Учився перший рік аж занадто ретельно. До університетської літстудії “Гарт” імені Володимира Булаєнка прийшов пізніше своїх однокурсників, але з журналом “Прапор”. І якщо вчорашнього школярика Анатолія Шкляра (на 8 років раніше він стане членом Спілки письменників) я учив писати перші вірші, то старшокурсники Микола Семенюк, Леся Омельчен-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
