Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Селяни поїли всіх собак, котів, ворон, навіть дохлу худобу та шкіру з упряжі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Перший голодомор в Україні організований комуністичним режимом Росії у 1921–1923 рр. (До 100-річчя вшанування пам’яті жертв трагедії)

Слово Просвіти, №38 за 2021 рік

Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук Закінчення. Поч. у ч. 36–37 за 2021 р. Комуністичний режим, незва2 жаючи на посуху в південних гу2 берніях і голодування населення, вирішив будь2якими засобами по2 грабувати й вивезти з України, зок2 рема для продажу країнам Західної Європи, максимум зерна. Постановою Ради праці й оборони РСФРР від 12 серпня 1921 р. було визначено перелік надзвичайних заходів для вилучення продподатку, тобто повернення до продовольчої диктатури, і направлено в Україну додаткові військові частини, продовольчі загони у складі 8 тис. робітників на чолі з комісарами [4, с. 24]. Частини Червоної армії мали забезпечити виконання селянами продподатку, “вживаючи найрішучіших заходів примусового характеру” [10, c. 32]. Вони брали в облогу села та господарства селян, які чинили опір окупаційній політиці влади. Їхні військові революційні трибунали спільно з продовольчими трибуналами трудових армій і продзагонів, каральними загонами ВЧК Росії й продовольчої міліції, нехтуючи елементарними загальноприйнятими нормами моралі й права, терором і репресіями примушували селян сплачувати продовольчий податок не лише зерном, а й м’ясом домашніх тварин, овочами, соломою, грошима. У разі спротиву проти них масово застосовувалися кругова відповідальність, взяття заручників, призначення відповідачів – десятихатників із мешканців села, волості, які ціною власного життя мали відповідати за виконання селянами встановлених режимом повинностей і за прихильність до нього. Окупаційна російська влада, незважаючи на масову смертність у південних губерніях, відібрала у селян України 60 млн пудів хліба, тоді як продподаток селян РСФРР становив лише 96 млн пудів. Не менше 13,5 млн пудів українського зерна було продано іноземним державам, натомість дефіцит хліба у неврожайних губерніях становив понад 20 млн пудів [33, с. 186]. Грабіжницька політика російських більшовиків спричинила голод також на Поділлі (Хмельниччина, Вінниччина), Полтавщині, Київщині та в інших губерніях. Окупанти заборонили голодуючим купівлю зерна у врожайних північних та центральних губерніях України. Війська Червоної армії, міліція, загони особливого призначення, продовольчі дружини й озброєні комітети незаможних селян, пропускаючи порожні вози з південних губерній, конфісковували навантажені зерном та іншими продуктами харчування вози з інших губерній України. Торгівля хлібом була заборонена і на ярмарках до виконання продподатку [37, c. 409-410]. Невизнання голоду в Україні РНК РСФРР і заборона надання міжнародної допомоги голодуючим спричинили масову смертність населення на півдні України, а згодом і в інших губерніях. Представник Міжнародної організації допомоги голодуючим у радянській Росії капітан В. Квіслінг доповідав у телеграмі від 22 лютого 1922 р. її керівникові доктору Ф. Нансену, що в південних губерніях голодують 8 млн людей, із них щоденно від голоду помирають 10 тис. [8, с. 124; 11, с. 371-373]. Станом на 1 березня в Україні та Криму, за його даними, голодували: в Запорізькій губернії – 78% населення, Миколаївській – 50%, Катеринославській – 40%, Донецькій – 22%, Одеській – 18%. В Одесі щодня помирали від 2 до 3 тис. людей. У названих губерніях голодною смертю померли щонайменше 3 млн людей, понад половина з них – діти. На землях малої батьківщини Нестора Махна – Запоріжжі – голодували 1100 тис. людей з 1288 тис. населення, а режим відібрав у них 600 тис. пудів хліба і відправив до Поволжя [8, с. 85-87, 97, 99]. У Запоріжжі, доповідав Квіслінг, земля спалена й оголена від дерев і рослин. Селяни поїли всіх собак, котів, ворон, навіть дохлу худобу та шкіру з упряжі. Їдять солому з дахів хат, своїх дітей, трупи померлих. У хатах лежать скелети померлих і тих, хто чекає смерті, не сподіваючись на порятунок. Купи трупів лежать, бо нікому їх поховати. Серед них багато дітей, усі голі, висохлі. На Херсонщині їх ховали в глибоких ямах, тримаючи за ногу й кидаючи один за одним. Таких похоронів “…нема нігде в цілім світі, поза комуністичною федерацією”. Навіть у німецьких селах кількість голодуючих сягала 90%, були випадки людоїдства. Російські окупанти до весни 1922 р. пограбували і вивезли із Запорізької губернії 3385 тис. пудів продовольства. Саме там був найжахливіший голод [11, c. 371-373, 411-415]. Жахливе становище мешканців Одеси й селян губернії описав у звіті конгресу член делегації італійських комуністів Люцеті: “Я бачив, як червоноармійці видирали з рук дітей жертовану нами поживу й з’їдали на наших очах, …дітей, що боролися з псами за шмат м’яса або іншої поживи, малих дівчаток, які віддавалися морякам на портовій вулиці – не за гроші, а за кусень хліба, масу трупів в трупарнях, які тижнями чекають поховання. Наша делегація, пройшовши 30 км вглиб краю, повернувшись, всі рвали собі волосся на голові: вони бачили спечені на вогні й приготовлені для їжі трупи” [11, с. 419]. Голова РНК УСРР Х. Раковський у 1922 р. в доповідній записці Леніну також наводить статистичні дані, що розкривають злочинну продовольчу диктатуру більшовицького режиму в Україні, а також вказують на те, що голод у південних губерніях є не наслідком неврожаю, а “проявом злочинної недбалості” стосовно потреб населення [42, с. 22-23]. Тиран, натомість, посилює боротьбу проти українського народу, не визнає голоду і вимагає у листі членам політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 р.: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (а тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і безпощадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору, … бо ніякий інший момент, окрім відчайдушного голоду, не дасть нам…” можливості придушити опір духівництва, реакційного міщанства і особливо українського селянства [31, с. 516]. Каральні загони ВЧК Росії і ДПУ УСРР за участі військ Червоної армії до серпня викрали в лаврах, церквах і монастирях України 3 пуди 3 фунти і 75 золотників золота, понад 3105 пудів срібла, 125 руб. золотом і 8615 руб. сріблом, 858 діамантів вагою 1469 каратів, інше дорогоцінне каміння та коштовні метали. Церковне майно вартістю 834 тис. руб. золотом було забране московською владою. Російський комуністичний режим закатував у концтаборах і розстріляв 34 єпископи і понад 24 тис. священників в Україні [17, с. 112]. Він проводив масові антихристиянські кампанії публічного висміювання православної церкви й віри, спалював ікони, іконостаси, здійснював обшуки й забирав у населення атрибути релігії [13, с. 133, 136]. Награбоване майно церкви, як і 19 млн руб. золотом, відправлених ЦК РКП(б) впродовж 1922 р. комуністичним партіям понад 30-ти держав для підготовки світової пролетарської революції, зокрема США, країнам Європи, Індії, Китаю, Кореї, Японії, не були використані для надання допомоги голодуючим Росії й України. Вожді революції, які мали в американських і європейських банках астрономічні суми “заощаджень”, зокрема Ленін – 75 млн швейцарських франків, Ганецький – 60 млн, Троцький, Зінов’єв, Дзержинський – по 80 млн, а Урицький – 85 млн доларів [6, с. 126-128], також не витратили жодного цента, щоб врятувати їх від голодної смерті. Більшовицький уряд Росії пограбував і вивіз з охопленої голодом України понад 101 млн пудів сільськогосподарської продукції. Понад 30 млн пудів її було реквізовано для голодуючого населення Поволжя [11, с. 234-238, 401-405]. Водночас режим продовжував заперечувати існування страшного голодомору в Україні, організованого масовим терором і пограбуванням селян. Генеральний делегат Українського Червоного Хреста в Західній Європі доктор І. Холодний повідомляв, що на початку 1922 р. в Україні з 11200 тис. дітей налічувалося понад 750 тис. сиріт і напівсиріт. На її території лютували епідемії дизентерії, тифу, холери, віспи, а смертність немовлят сягала 70% [11, с. 234-238]. Немало дітей ставали жертвами людоїдів, зокрема членів родин. Людським м’ясом торгували на ярмарках, що визнавали керівники УСРР. У 5-ти південно-східних губерніях від голоду вимерло 50% голодуючого населення [16, с. 51-73]. Московський уряд, натомість, не допускав міжнародну допомогу голодуючим в Україні й посилював пограбування й терор в українських селах. Ленін наприкінці квітня 1922 р. наказав заступнику голови ВЧК-ГПУ І. Уншліхту таємно, без слідства і суду, знищити всіх, хто не сприймає владу більшовиків: “Гласность ревтрибуналов – не всегда; состав их усилить “Вашими” людьми, усилить внимание ЦК к этому”. Перед судом диктатор ставить завдання “…не устранять террор, а обосновывать и узаконить его принципиально ясно, без фальши и без прикрас… и как можно шире…” як один із головних засобів боротьби за владу [31, с. 180]. У липні 1922 р. на Міжнародному з’їзді комітетів і комісій допомоги голодуючим, всупереч спротиву делегації РСРФР, широка світова громадськість нарешті дізналася про страшний голод в Україні. У серпні іноземні благодійницькі організації, зокрема місія Ф. Нансена, що об’єднувала під егідою Міжнародного Червоного Хреста 15 релігійних добродійних товариств і комітетів Червоного Хреста; Американська адміністрація допомоги та інші, долаючи опір російського уряду, забезпечили продовольством 1,8 млн людей в Україні. Вони зробили вирішальний внесок у порятунок голодуючих впродовж березня 1922 – серпня 1923 років [7, с. 71-72]. Натомість, російські більшовики замість продовольчої допомоги в 1921–1923 рр. відправили в Україну з голодних губерній Росії 80 тис. дітей, а 439 тис. голодуючих з Поволжя залишили свої поселення і знайшли притулок на українській землі [10, с. 205; 7, с. 30]. У 1923 р. ще лютував голод в Україні, а РНК Росії ухвалила рішення про єдиний сільськогосподарський податок. Сталін піддав різкій критиці діяльність уряду Х. Раковського в забезпеченні поставок хліба до Росії й для експорту, а також у проведенні національної політики. Українізація супроводжувалася переслідуваннями й репресіями української інтелігенції, громадських організацій. Московська влада в жовтні, замітаючи сліди організованого нею голодомору, наказала ВУЦВК перейменувати й вилучити з адміністративного обліку найбільш вимерлі й спалені села та містечка. Для протистояння, а згодом руйнування новоствореної 1921 р. Автокефальної української церкви, створили Українську (російську в УСРР – П. Ч.) Синодальну церкву на чолі з митрополитом Пимоном. Голодомор 1921–1923 рр. в Україні, організований російським більшовицьким урядом на чолі з тираном Леніним, став одним із вирішальних засобів ліквідації УНР, насадження комуністичного режиму і призвів до голодної смерті від 3 до 5 млн українців. Історикам, громадськості й українській владі ще належить встановити не лише істинну чисельність жертв трагедії, а й організаторів голодомору, домогтися притягнення до відповідальності сучасної РФ як правонаступниці РСФРР й СРСР. Керівне місце в боротьбі комуністичного режиму Росії з українським національно-визвольним рухом й організації голодомору посідали росіяни, а також євреї. Останні, як стверджував російський філософ Г. Федотов, зазнали тисячолітнього утиску збоку імперії, тому їхня “ненависть к царской и православной России наложила резкий и темный отпечаток на моральный облик русского революционера” [44, с. 96]. Водночас не лише ненависть до царизму була причиною жорстокої політики більшовиків на чолі з Леніним у боротьбі за владу. Такого висновку дійшов киянин, син генерала царської армії, філософ М. Бердяєв: “Я склонен думать, что даже активное участие евреев в русском коммунизме очень характерно для России и для русского народа. Русский мессианизм родственен еврейскому мессианизму” [3, с. 94]. Такі ж науково обґрунтовані висновки зробили й інші видатні вчені, зокрема В. Аксючиць

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин