Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче 6 · “Я був настільки вражений її · тисячолітньою історією та культурою, · що не міг не закохатися в неї”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Українсько-японська дистанція очима Окабе Йошіхіко

Слово Просвіти, №38 за 2021 рік

Професор японського університету Кобе Ґакуін Окабе Дарія БОБРИК, фахівчиня Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Влітку 2021 р. відбулася онлайн-презентація монографії Окабе Йошіхіко “Історія японсько-українських відносин 1915—1937 рр”. Організаторами заходу були: Інститут досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара, факультет міжнародних відносин Національного університету “Острозька академія”, Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Медіапартнером виступив Інформаційний портал української діаспори всього світу “Стожари”. У Посольстві України в Японії вже презентували монографію професора Йошіхіко (березень 2021 року). В Україні такий захід відбувся вперше. Оригінал книги — японськомовний, однак нещодавно у видавництві Львівського політехнічного університету вийшов друком перекладний варіант українською мовою. До речі, це вже не перша книга професора Йошіхіко про нашу державу. Раніше з’явилися праці: “Знайомство з Україною”, “Революція-Майдан. Чому відбувся Євромайдан між Росією та Європою”, “Українські рухи в Маньчжурії: призабута історія японсько-українських відносин” та ін. Алла Атаманенко, директорка Інституту досліджень української діаспори імені професора Любомира Винара Національного університету “Острозька академія”, яка була модераторкою презентації монографії Окабе Йошіхіко, представляючи автора загалу, назвала його науковим амбасадором Японії в Україні. Очевидно, що японці про Україну знають мало. Директор програми Регіональних ініціатив та сусідства Ради зовнішньої політики “Українська призма” Сергій Герасимчук 24 березня 2021 року на презентації розвідки “Сприйняття України в Японії” зауважив, що, як засвідчило дослідження, існують японці, які навіть не знають географічного розташування України. Окрім того, у Країні сходу сонця сприймають нашу державу здебільшого через російський контекст і співвідносять з Росією. Проте, коли розпочалася війна на Донбасі, ситуація зі сприйняттям України в Японії дещо змінилася. Уперше професор Окабе відвідав Україну (Київ) в лютому 1992 року. За його словами, це була “унікальна подорож до іншого світу, особливо після розпаду СРСР. Україна стала ковтком свіжого повітря. Я був настільки вражений її тисячолітньою історією та культурою, що не міг не закохатися в неї. Тепер я щонайменше двічі або тричі на рік приїжджаю сюди”. Для японців повага до своєї держави, її історії та звичаїв – це природньо, традиційно. Ідеалом для них є досягнення нових успіхів нації в різних сферах життя в умовах глобалізації, але зі збереженням національної самобутності та специфічного менталітету. Вони не розрізняють такі поняття як “націоналізм” і “патріотизм”, у японській мові існує лише одна лексема “aikokushin”, що об’єднує в собі різні відтінки значень цих явищ. Для них виховання патріотизму — один із ключових освітніх пріоритетів. Українцям тоталітарна влада СРСР свого часу втовкмачила в голову, що любов до України буває надмірною, шкідливою, є проявом шовінізму й усе в такому дусі... Від наслідків систематичного, цілеспрямованого знищення українців як нації ми, на жаль, потерпаємо й нині. Постколоніальний синдром з його комплексом меншовартості нагадує час від часу про себе... Як доречно сказав Євген Маланюк: “Нація — це невсипуща внутрішня “боротьба” сил формотворчих і ідеотворчих, з інертною масою (“більшістю”) етносу”. Як показує практика нашого державотворення, попереду на нас чекає ще багато праці. Що цікаво, Окабе Йошіхіко під час онлайн-презентації спілкувався українською, він бере приватні уроки. За словами професора, у вищих навчальних закладах Японії, на жаль, немає кафедри україністики, окрім цього, бракує перекладних японськоукраїнських словників. Монографія Окабе Йошіхіко складається з двох частин, що своєю чергою диференційовані на розділи: “Зустріч культур” (знайомство японців з українською культурою; Голодомор очима японців) та “Міжнародні взаємини” (український національних рух у Маньчжурії; українці в Харбіні 1932—1937 рр.; комерційна діяльність української громади в Харбіні). Праця допомагає повніше зрозуміти тогочасне становище української громади, зокрема в Маньчжурії, де свого часу компактно поселилися наші співвітчизники, дає змогу проаналізувати ставлення японців до українського національного руху. Як зауважує автор, з другої половини періоду Мейджі й до вступу Японії в Другу світову вій­ну, Україна не була зовсім невідомою країною для японців, а навпаки, тут було зібрано чимало матеріалів про культуру, політику та економіку нашої держави. “На основі результатів аналізу цих матеріалів японці розуміли, що Україна відрізняється від Росії не тільки на рівні політичному та економічному, але й культурному”, — зазначає Окабе Йошіхіко в монографії. Однак проблема з національною ідентифікацією українців у Японії все ж виникла, через те що осіб зі слов’янською зовнішністю, які були вихідцями із земель, що перебували під владою Росії, часто зараховували до категорії так званих “білих емігрантів”. Зокрема, у деяких свідченнях та документах маньчжурської поліції зазначалось, що у їхній статистиці поділу за національною приналежністю на українців чи росіян не було. А після того, як Україна увійшла до складу СРСР, про неї в Японії згадували як про частину цього утворення. Окрім усього, цінність дослідження професора Окабе полягає в тому, що він використав історичні документи, газетні статті, листівки, фото, які в Україні недоступні. Наприклад, унікальним джерелом інформації є “Маньчжурський Вісник” — українська тижнева двомовна газета, редактором якої був Іван Світ — український журналіст, історик та громадсько-політичний діяч на Далекому Сході. Також стала в пригоді карта розселення українців на радянському Далекому Сході, укладена Департаментом закордонних справ Маньчжурії 1936 року, ми можемо споглядати її на форзаці видання. Професор використовував джерела японською, українською, англійською та російською мовами. Він мав змогу порівняти інформацію з різних джерел, що мінімізує фактор суб’єктивності. Серед наукових зацікавлень Окабе треба згадати проблему “Зеленого Клину”, південної частини Далекого Сходу, де проживало понад 300 тисяч українців, яків 1917–1922 роках проголосили Українську Далекосхідну Республіку. Лідери українського руху в “Зеленому Клині” робили ставку на допомогу материковій Україні. Вони сподівалися, що якщо вона стане незалежною державою, то і “Зелений Клин” автоматично відокремиться від Москви. Пан Окабе переконаний, що якшо йому “вдасться розказати більше про “Зелений Клин”, то японці збагнуть, що Україна є умовно ще ближчою, передовсім історично”. Мабуть, з цією метою на палітурці видання розміщено будівлю Українського національного дому в Харбіні (Український клуб). Ця споруда є символом дружби українського та японського народів. Суттєвим є те, що професору монографії порушив проблему Голодомору. До речі, Японія не входить до переліку тих країн, що визнали Голодомор геноцидом проти українського народу. Окрім цього, у Країні сходу сонця термін “голодомор” протягом довгого періоду взагалі не був відомим. Пересічні японці унаслідок впливу сталінської ідеології майже нічого не знають про злочини проти української нації за часів радянського режиму. Окабе Йошіхіко наводить витяги з публікацій 30-х років ХХ століття, які є переконливим свідченням того, що тогочасна японська преса мала певну інформацію про довготривалий голод на теренах України, однак загалом висвітлення цієї теми було доволі обмеженим. Треба зазначити, що раніше професор Окабе в співавторстві з Посольством України в Токіо організовував фотовиставку “Holodmor”, що відбулася в Університеті Кобе Ґакуін. На думку пана Окабе: “Питання Голодомору – це не лише питання історичної пам’яті українського народу, це трагедія людства”. Є сподівання, що монографія пришвидшить відхід від сприйняття японцями України крізь призму радянських та російських міфологем, спонукатиме до усвідомлення в Японії українців як окремої, самодостатньої нації зі своєю історією, мовою, традиціями. Йошіхіко не має українського коріння, однак він досліджує життя української громади в Японії та є президентом Асоціації україністів Японії. До неї входить близько 70 науковців. Спектр їхніх досліджень дуже широкий – політика, економіка, література, суспільствознавство тощо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин