Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Постать миролюбного й мудрого правителя-християнина, який прагне миру й добробуту у своїй країні, турбується про освіту й науку”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Князь Галицький проти клану Володимиро*Суздальського

Слово Просвіти, №38 за 2023 рік

Прикре враження справляють недолугі (на щастя, поодинокі) спроби повести мову про українську літературу (зокрема класичну – так із гідніс! тю визначаємо літературу ХІХ – початку ХХ ст.) як про щось нікчемне… Хоча мали б усвідомити, що діяльність українських письменників на! справді є творчим і патріотичним подвигом. Геть нічого не відаючи про іс! торичні обставини, не вміючи читати (хоча у своєму тексті закликає вчи! тися читати), отаке ухопить кілька контраверсійних фактів, витрактує по! своєму кілька цитат, повторить кілька чужих нав’язаних наративів – і вже вважає, що має право виносити присуди. Часом навіть друкується у по! важних виданнях. Хочу розповісти про один твір, мало ким помічений (або не цілком уважно прочитаний). Лариса МОРОЗ, д. ф. н., професор, головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ У період загостреного протистояння у Галичині суспільно-політичній течії, яку вже з 60-х років називали “москвофільством” (щедро спонсорована з Московії) і яка набирала сили, пропагуючи, зокрема, погодінську ідею про “триєдину спільноту руських племен”, просвітник-історик Василь Ільницький (“народовець” за переконаннями) задумав показати на основі дійсних фактів з літописів справжню суть тієї “триєдиности”. У п’єсі “Настася” через позірно внутрішньосімейну незлагоду (трагедія галицького князя Ярослава, замолоду одруженого з сестрою сумновідомого Андрія Боголюбського – насправді Суздальського) він подав свою художню версію зіткнення міждержавного характеру. Відриваючись від держави, в межах якої ніби ще перебували, східні уламки князівських родів заявляли про своє “право на панування”, але, нездатні щось створити, прагнули – парадокс! – не розвивати київську державницьку традицію, а привласнити багатства Київської держави, зруйнувавши її саму. Свій твір, виданий 1872 р. у друкарні Інституту Ставропігійського, що у Львові, під псевдонімом Денис з-над Серета, відомий історик та просвітник Василь Ільницький репрезентував так: “Настася. Драма в 5 діях, основана на переданню історії галицької Руси з другої половини 12 віку”. Варто перечитати цю драму, передусім в аспекті моральних характеристик її персонажів. Важливим моментом є вже й те, як їх – княжу родину – подано у списку “Особи”. “Ярослав Осмомисл, князь Галицький (муж 36 років, красний, поважний, милий)” – тут і про вік, і про вроду зовнішню (“красний”), і про привабливість душевну (“милий”), і про солідність, відповідну становищу. “Ольга, його жона, сестра Андрея Боголюбського, князя Московського (40 років)” (У ситуації напруженої боротьби проти “москвофільства” автор припустився неточности: насправді він був князь із Володимиро-Суздальського князівства – тодішньої колонії Великого Києва) – для В. Ільницького, за політичною позицією “народовця”, принциповим є повідомлення про те, що ця персона, по суті, представляє ворожу сторону. Книжка містить “Переднє слово”, де йдеться про “пору, коли галицька Русь мала свій золотий вік” – завдяки географічним та історичним обставинам, зокрема природним багатствам (копалинам), довготривалому миру, а також “мудрому правлінню” Ярослава Осмомисла. Адже він дбав про мир, а не про битви й “підносив науку, котру сам дуже любив і плекав, тому Осмомислом званий”. Зберігав і давнє традиційне віче для спільних обмірковувань державних справ. Драма розпочинається з високих нот – патетичним монологом князя, зверненим до послів (їх названо у ремарці: “Володимирський (вочевидь, місто Володимир-на-Клязьмі, де правив суздальський князь Андрій Боголюбський – Л. М.), Краківський і Угорський”): “Прощайте, Благородія! Занесіть вість Вашим Господарям і моїм дорогим сусідам, що мені любо плекати в душі приязнь і честь задля їхніх Величеств. Най межи нами зеленіє нев’янучи оливне дерево як стяг миру й любови. У згоді й дружбі з собою обернемо всі наші зусилля до блага наших народів і наших країв і будемо у безпеці супроти всілякої ворожої напасти й супроти всілякої знищувальної злоби”. – Найвиразніша маніфестація миролюбности й доброзичливости князя щодо сусідніх держав та їхніх правителів. Подальший монолог Ярослава, звернений до бояр, сповнений вдячности Богові й поетичного замилування добробутом рідної країни у час мирного процвітання: “Най прославлен буде Бог, що дав нашій Русі мир і тишу: безпечно нині повіряє рільник (землероб – Л. М.) землиці золоте зерно, ремісник орудує коло свого діла, купець сушею і водою возить свої товари. Куди не поведеш оком: перед тобою хвилюються золотокосі лани, красуються у цвітінні сади… розкішно розлягаються міста і села, щораз то густіше, як тоті бджолині розсадники у багатій пасіці, коли на них поліття. І Бог благословляє нас, а до Нього долітає хвиля з вірних Християнських грудей із золотих церков, що дедалі густіше виростають, що ними тішиться наш Галич, гейби другий Київ!.. Із добробутом поширюється й народна просвіта; маємо пошану в сусідів, пострах у ворогів; ближчі й дальші держави шукають у нас дужби й союзу! Най прославлений буде Всевишній, що не дав нам шукати пишної слави у блиску зброї, яка нищить життя, – але у мирі, що дає життя!”. То є утвердженням ідеї єдности християнських земель Руси (України). Тут не тільки письменникове бачення позиції Ярослава Осмомисла – глибокої поваги до християнського центра земель Руси, прагнення подібности, а отже спільности дій, а й те, про що пишуть сучасні історики, зокрема: “Немає історичних свідчень на користь того, що <...> князі північно-східних князівств (майбутньої Московії) вважали себе продовжувачами саме київської державницької традиції та політичної культури. Натомість такими себе вважали князі Галицько-Волинського князівства…” [1, 63]. Для розуміння умов процвітання Галицького князівства драматург обмальовує ідеалізовану постать миролюбного й мудрого правителя-християнина, який прагне миру й добробуту у своїй країні, турбується про освіту й науку, за що й названий у народі Осмомислом, докладає всіх зусиль до взаєморозуміння всіх її мешканців. Князь виголошує монолог-повчання, який несе й філософський зміст: “<…> таким чином утратимо любов народа!.. А любов народа-то сила і слава! То плодоносний ґрунт, на котрім владітель добрий сіє зерно подій великих!.. То твердь скалиста… о котру дармо ударяють хвилі напасників… Князь з народом і народ із князем… То святий завіт… Обіцяючи державі щастя, добробут, просвіту і славу!”. Розгортається ціла дискусія. Боярин намагається сперечатися з таким ідеалістичним баченням народу, порівнюючи його з вавилонською вежею (“стільки розумів і стільки голів”), тобто джерелом хаосу. Ярослава похитнути неможливо: “Хто хоронить (оберігає – Л. М.) князів, як не народ… кому вони винні (завдячують – Л. М.) свої вигоди, свою пишну велич, як не народові <…> І що ж би варт князь без народа?”. Бачимо образне вдале, але доволі чітке вираження однієї з головних ідей Кодексу європейського лицарства. Наступний – взаємно приємний – діалог князя й наближеного до нього боярина Чагарова з похвалами гармонійній співпраці верхівки держави задля її блага – перериває поява посла “від великого князя Київського, Мстислава Ізяславича” – з найтяжчою, найболіснішою звісткою: “Андрій Боголюбський напав із дружиною розбишак на наш золотий Київ… Де церкви золотом сяяли, монастирі і палати і святий Печерськ!.. Де красувались багатства сходу й заходу!.. Де було стільки киплячого життя!.. Там нині тиша, смерть, попіл і руїна!”. А причина, за словами посла, “найогидніша! Найбеззаконніша!” – “лукавство! жадання грабунку! і людської крови!”. Далі він оповідає про моторошні подробиці нападу, глибокої ночі, “на мирний город”, які доведеться тут навести, з огляду на надто численні паралелі до нападів на українські міста наступних епох, аж до 2022 року. “… виломили ворота золоті і наповнили його вогнем і кров’ю. <...> Три дні гуляли грабіжники!.. Вдиралися до купецьких (складів – Л. М.) товарів, до палат, до монастирів і церков… забирали все, що їм під руки потрапило… з образів здирали золоті й срібні ризи і дороге каміння… Найсвятіше висипали зі святих чаш і топтали ногами!.. З людьми переможеними що робили, жоден язик того не переповість! Гидшого і страшнішого зла не бачили людські очі, не вдіяли християнські душі, навіть найдикіші, погані половці! Стогін умираючих, крики і зойки погублених і тих, яких убивали, розривали повітря на кілька миль в окрузі… потоки людської крови зчервонили синій Дніпро”. Жахлива, але, за баченням драматурга (фахового історика), на жаль, типова картина безчинств окупантів на захоплених територіях передовсім тих країн, до народу, а також правителів яких загарбник несе особливу ненависть, а найімовірніші причини її – заздрість, конкуренція тощо. У цьому аспекті чимало прояснює повідомлення дослідника: “…ще в середині ХII ст. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський взяв курс на протиставлення свого княжого міста Володимира-на- Клязьмі Києву. Організувавши страхітливі погроми Києва в 1169 та 1172 рр., він понад усе намагався зробити свій Володимир коштом Києва першим містом й у кінцевому рахунку започаткував нову державницьку традицію, яка переросла у московську”. [1, 63]. (Підкреслення моє – Л. М.). В. Ільницький намагається пояснити конфлікт (як основу твору) внутрішньосімейною незлагодою, проте справжній його задум проривається вже у Передмові словами: “Ольга, що бажала сина Володимира піднести на княжий престол…”. Яку участь у тій інтризі бере її брат Святополк і як вони разом провокують бояр скинути князя, варто розглянути окремо, а наразі обмежмося висновком про зіткнення міждержавного характеру. Адже з того зерна, що закладено у розглядуваному сюжеті – цілком, на перший погляд, локальному, – виростатимуть подальші історичні “сюжети”, надзвичайно характерні. І, зокрема, коли військо їхнього правителя Андрія Боголюбського вело руйнівні походи на український світ. [1, 134]. Щодо кінця ХІІ ст. узагальнював історичні дослідження Б. Яценко: “Відтоді назавжди визначились кордони України-- Русі на північному сході: Україна і Суздальщина сформувались як два етнічно різні державні утворення, ворожі одне одному, ще задовго до татарщини” [2, 32]. Вислухавши оповідь про жахливий напад на Київ (наведену вище), князь Галича вигукує: “О Боже! Того ж я мусив діждатися… щоб шурин сягнув ножем, що потаємно вбиває (У тексті – оригінальне давнє слово “скритобійчим” – Л. М.), до серця матери-Руси і щоб покрив ім’я своє соромом і неславою!” Ярослав розпускає Раду і, промовивши про щирий обов’язок подбати про “безталанного князя Мстислава”, на самоті веде далі монолог, сповнений нарікань на свою нещасливу долю, яка так тісно пов’язана з долею рідного краю: “О чорні круки! Сповнений жаги до золота і крови, проклятущий Суздальцю!.. Чому мене доля зв’язала з вами?.. Твоя, Андрею, сестра Ольга і моя жінка не ліпша від тебе! Не зазнав я з нею осолоди життя ні милого одпочинку по трудах мого державного правління. <…> Ледь підріс я на молодика… ледь розквітла душа і серце у вісімнадцятій весні життя… аж ось мене оженили з Ольгою!.. І життя стало мені горем! (Здіймає руки з зітханням) Я незрілий молодик із роями золотих мрій і рожевих почуттів та з любов’ю, що весь світ притулила б до серця…, вона дозріла жінка із зів’ялим серцем, через яке люто пройшла не одна буря пристрасти… з Суздальським розумом… яка звикла наказувати, звикла бачити рабів довкола себе, що тремтять од страху, без мислі, без волі… і я міг бути з Ольгою щасливий?..” Підкреслені тут мною слова є не випадковими і навіть не виразом запізніло юної емоційности 36-літнього князя. Насправді у такий спосіб драматург наголошує на ментальній специфічності, агресивній сутності тих загарбницьких сил, які “започаткували довгий перелік війн з українським світом” – ніби запрограмували ті 12 відвертих війн, а також безупинну приховану війну, що їх вела й донині веде Москва “за володіння українськими землями” [1, 134]. Святополка у списку “Особи” подано: “брат Ольги”, тож зрозуміло, що він також брат Андрія “Боголюбського”. Вже з першої появи (під кінець 2-ої дії) у монолозі на порожній сцені він розкриває свої агресивні наміри. І врешті – його рішучий висновок: “Буду князем у Галичі, хоч би й ціле пекло розкрилося поміж мною і княжим престолом!” Отже, йдеться про право крови – а не закону, давно прийнятого у землях Руси. Що ж до моральних законів – вони для Святополка не існують, їх витіснено жадобою влади, панування, як і для його сестри Ольги. Доречно згадати, що роздратований тією нерішучістю (не гадали скидати самого князя), він кидає “злісно”: “Цур їм! дурням! най товчуть бриндзю, коли їм до смаку… я собі помандрую в Московщину… най біс їм дає раду…” (Це еще одна обмовка драматурга, адже Московщини ще не існувало на той час). (Підкреслення моє – Л. М.). Зрештою, коли не вдається здійснити задум, він утікає – і тим підтверджує свою характеристику людини безчесної та підступної. А водночас і всього того світу, що його репрезентує своєю персоною. П’єса ж у цілому набуває ознак жанру політичної драми. Ця п’єса у конституційній монархії Франца-Йосипа виставлялась у театрі товариства “Руська бесіда”, а в межах росімперії її й не підпустили би до сцени. Література 1. Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле. – К., 2017. 2. Яценко Б. І ще про автентичність “Слова о полку Ігоревім” // Слово і час. 2003. № 7. – С. 30–34.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин