Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” “Учімося шанувати пасіонаріїв, бо це наша сила”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Небайдужість – український капітал

Слово Просвіти, №38 за 2023 рік

Сергій ЛАЩЕНКО А тут ще Європа демонструє втому від наших біженців, навіть дружня Польща. Гаразд, припустимо, що під вибори деякі політики заграють зі своїм специфічним електоратом, Росія вкидає величезні гроші, але ж пишуть реальні поляки, а не масовка, привезена з Москви! Часом хтось із них в соцмережах ображає українців (може, це путінська агентура), але лайків такий провокатор отримує не один-два, а кілька сотень. Усі не можуть бути агентами. А близька до нас Болгарія? Характерне відео: журналістка спілкується з мешканцями Варни. І ми бачимо, що вони на 90% проросійські! Ще й називають наших душогубів “братушками”. Як нам під обстрілами з цим жити? Перше, що спадає на думку: треба з подвійними зусиллями плекати нашу внутрішню єдність, бо на сусідів нема чого розраховувати. Але і з цим є проблеми. Вбивство поліцейським водія у Дніпрі спровокувало жваві дискусії, які тривають досі. Когось із наших заносить у бік анархізму, а хтось, навпаки, – наводить за взірець поліцію США. Адже там поліцейський має повне право застосовувати зброю у випадку злісної непокори. А як вам масові відео з агресивними діалогами потенційних новобранців з представниками ТЦК? Обговорення цих відео в соцмережах також розколює суспільство. Ми й до компромісів не схильні, і мислимо надто по-різному. Тріщинки розколу стають все помітнішими. Від Марусі Чурай до Марусі Звіробій Все це досить сумно, але не треба забувати, що під час важливих історичних подій кожна нація знаходить опору в яскравих, позитивних особистостях. Скажімо, для французів це була Жанна Д’арк. Для нас – Маруся Чурай. Це за Хмельниччини. Або Олена Теліга в часи Другої світової війни. Або Стус у 1980-х. Чи є такі люди тепер? Поки що не настільки відомі, але є. Скажімо, пасіонарна Маруся Звіробій чи загиблий на війні Дмитро Коцюбайло (“Да Вінчі”). А як щодо географічних околиць України? Оскільки я вже згадував сумні болгарські реалії, то наведу приклад з життя болгар Одещини. Війна увірвалася і в їхні домівки, тому деякі соціологи фіксують в Буджаку зростання україноцентризму. Ось що написала у Фейсбуці активна громадська діячка з Болградського району Тетяна Станєва: “Я вже не хочу перемоги. Я хочу, щоб наші хлопці, що складаються з плоті і крові, а не з заліза, вивісили білий прапор і повернулися додому. Прийшли живими і неушкодженими. А потім дали оркам пройти через всю Україну на Захід. Щоб Євген БУКЕТ Головна подія першого дня – відкриття о 18.45 (при вогнях смолоскипів) на Меморіалі козакам-добровольцямя на Холодноярському плато неподалік Мотриного монастиря – пам’ятників Олегові Собченку – “Чорному” з 72-ї бригади ім. Чорних запорожців (Корсунь-Шевченківський), Юліану Матвійчуку – “Бобру” із 116-ї Окремої бригади тероборони (Полтава), Денису Антіпову – “Буку”, лейтенантові 95-ї ОДШБр (Київ) та поетові Юрію Дадаку – “Руфу”, стрільцю 24-ї ОМБр ім. короля Данила (Львів). Окрім того, в урочищі Склик, з нагоди 255-річчя Коліївщини відбудеться вшанування гайдамацького ватажка Йосипа Шелеста; в Мотриному монастирі – вшанування могили холодноярського сотника Івана Компанійця; в урочищі Майдани при дорозі з м. Кам’янка Черкаської обл. до с. Грушківка – вшанування подвигу Юрія Горліса-Горського й Андрія Чорноти, які тут ліквідували ворожу залогу; у Грушківці – покладання квітів на могили Героя Небесної сотні Максима Горошишина та Сидора Темного, отамана 3-ї (Грушківської) сотні полку гайдамаків Холодного Яру, а також покладання квітів до пам’ятника козакам і козачкам 3-ї (Грушківської) сотні полку гайдамаків Холодного Яру. 1 жовтня на хуторі Буда (Медведівська русофіли і “ждуни”, нарешті, дочекалися своїх улюблених господарів. І війна разом із “русскім міром” пішла далі – в Молдову, Болгарію, Угорщину, Польщу, Сербію, Німеччину... Ні, я не збожеволіла! Просто терпець урвався...” Звичайно, Тетяна не закликає до капітуляції. У це ніхто з її друзів не повірив би. Просто їй болить Україна, і вона мислить вже як українка. Вродлива болгарка, пише бездоганною українською, бо свого часу отримала філологічну освіту. Інколи Тетяна ділиться на своїй сторінці чудовими фотографіями озера Ялпух – найбільшого в Україні. Станєва і Ялпух для мене нероздільні як символи українського Придунав’я. І як приємно, що Тетяна своєю діяльністю значною мірою компенсує певний негатив, пов’язаний із Болгарією. Вона пише: “Чому тільки ми маємо проливати кров найкращих? Чому тільки нашу землю терористи нашпиговують мінами? Чому тільки наші діти позбавлені дитинства?” Коли таке пише болгарка, то ти вже не сприймаєш Буджак як “сепарську” територію, де українством і не пахне. Так, там є свої етнографічні особливості, але ж патріотами України можуть бути і болгари, і молдавани, і гагаузи. А від Тетяни Станєвої можуть набиратися сили не лише місцеві, але й кияни, львів’яни, запорожці, закарпатці... Ось у цьому і полягає секрет нашого успіху – в пошуку і підтримці яскравих особистостей. На місці держави я й гроші для неї знайшов би – стільки, скільки попросить. Бо за нею точно “не заржавіє”, справи будуть. “Я зараз просто поділюся своєю історією, яка нічим не примітна і досі не закінчена, – пише Тетяна. – Таких історій в Україні сотні й тисячі. І якщо ними запрошують ділитися, значить, щось у цьому є таке, що дає людям надію, натхнення і мотивацію. На днях одна жінка зізналася мені, що коли в неї опускаються руки, вона читає мої дописи. Знайомиться з моїми думками, і у неї знову з’являються крила! Я навіть трохи здивувалася, насправді не все воно так добре, як їй здається. Я теж борюся. За кожним моїм кроком до перемоги багато сліз і зусиль. І це треба знати усім. Ми всі дуже схожі. Нерідко плачемо, але й боремося! Я долучилася до організації жіночого форуму в Ізмаїлі, на яку мене запрошено спікеркою. Я погодилася, бо це важливо, щоб жінки єдналися і допомагали одна одній”. До глибини кишені... Нерідко можна почути негативні відгуки про мешканців заходу України. Мовляв, усі вони в лютому минулого року чкурнули в Європу, а квартири свої поздавали в оренду біженцям із Маріуполя, Харкова, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва.... Ще й ціни загнули! Я не виключаю, що такі випадки були. Проте не можу навести жодного конкретного прикладу. Бо серед моїх знайомих таких нема. І серед знайомих моїх знайомих теж таких не було. Зате добре знаю львівського науковця, який показав, що можна любити біженців... до глибини своєї кишені. Колись він і втікачеві з Криму Юрію Ільченку допоміг – сума допомоги була співмірна з тим, що зібрали для кримчанина парафіяни УГКЦ. А вже минулого року почав допомагати родині біженців із Запоріжжя. Йдеться про тисячі, якщо не десятки тисяч гривень. І не тому, що такий багатий. Якраз його родині довелося добряче затягнути пасок, аби вижити... Просто у них родина патріотична. Наведу інший приклад. Просвітяни знають, що з одеської обласної “Просвіти” активними залишилися осередки в Балті та Чорноморську. Я завжди радію, коли Валентина Сидорук присилає мені видані в Чорноморську книжечки. Скажімо, “Подорожні замітки”, у яких пані Валентина описала минулорічне перебування в Румунії та Болгарії. Або збірочки патріотичних творів школярів Чорноморська “Летіть, журавлики”, “Хлюпни нам, море, свіжі лави...” Або місцеву просвітянську газету “Рідне слово”. Не пошкодувала пані Валентина коштів на пересилку, і завдяки цьому з доробком просвітян з Чорноморська ознайомилися у Львові, Києві, на Закарпатті. Заслуговує на тепле слово і Наталія Лясківська з Київщини. Вона також любить свій Таращанський край “до глибини кишені”. Коли в 2022 році, захищаючи Україну від орків, почали гинути місцеві хлопці, Наталія Андріївна вирішила видати за власний кошт книгу “Мартиролог Таращанщини”, у якій присвятила по сторінці, а то й по дві-три кожному загиблому. Ціна книги вийшла немалою – близько 700 грн собівартість одного примірника. Родичам загиблих вона дарувала по примірнику, і лише тоді, коли друзі загиблих зверталися з проханням видати ще декілька примірників для побратимів, могла взяти гроші від воїнів. А для родичів – принципово безкоштовно. То, може, про таких людей варто говорити й писати частіше? Отже, небайдужість – це також наш український капітал! Інколи здається, що й сенсу нема робити ту чи іншу справу. Бо не оцінить же ніхто! Але якось так виходить, що рано чи пізно хтось дізнається і передає інформацію далі. Два роки тому в школі № 3 міста Глухова, що на Сумщині, один хлопчик відмовився співати російську пісню на шкільному святі. Розгорівся неабиякий скандал, навіть центральне телебачення до Глухова навідалося. Приємно, що родину підтримав підприємець із Києва. Він передав через водія автобуса кошик із яблуками, медом, солодощами... На це пішло, може, кількасот гривень, але для принципового хлопчика була дуже важливою ця подяка від небайдужого мешканця столиці. Його патріотичні переконання лише зміцніли, адже солідарність українців – не порожній звук! Колишній вчитель із Луганщини Іван Захарченко втратив рідну домівку в 2014 році. Останніми роками живе на Одещині. Коли прочитав у газеті “День” про вбитого російськими шовіністами 20-річного поета Олеся Степаненка, вирішив будь-що поїхати на його могилу в Деркачі, що на Харківщині. Пенсіонер довго збирав кошти на дорогу і таки вибрався. Прибрав могилу, помолився і прочитав свій вірш, присвячений юному патріоту: Юначе світлий, соловейку незабутній – Твоє ім’я святе серед імен! Ти не помер, твоя душа присутня У маєві державницьких імен! Зробив це і поїхав додому. Здавалося б, яка користь від одного прочитаного вірша? Стільки грошей потратив пенсіонер, а хто його там почув? Хто про це в Деркачах знає? Але про цей випадок згадала непохитна одеська “Чорноморка”, і на душі у колективного читача газети посвітлішало. А це так важливо, щоб душі українців під час війни були світлими. А знаєте, хто найстаріша волонтерка в Україні? Це 103-річна пані Люба з Житомирщини, яка щодня плете маскувальні сітки для ЗСУ. І робить це з вірою в Перемогу! Отже, Любов Ярош з Попільнянського району також є знаковою особистістю. Я описую не великі героїчні колективи, а пишу про окремих людей. Учімося шанувати пасіонаріїв, бо це наша сила. шені: письменники Роман Коваль і Лариса Ніцой, народна артистка України Світлана Мирвода, заслужена артистка України Руслана Лоцман, кобзарі Михайло Коваль і Святослав Силенко, виконавці Сергій Василюк, Олексій Бик, Анатолій Сухий, Володимир Самайда, Юрій Марштупа і Ліза Чухліб, поети Василь Ковтун, Валентина Коваленко, Мальва Кржанівська і Юлія Кашпуренко, видавець Марко Мельник, акордеоніст Василь Панченко, юна скрипалька з Кам’янки Маруся Щавелєва, тріо “Жоржини”, Михайлик Крохмаль, громадські діячі Леся Островська і Богдан Легоняк та ін. Також 1 жовтня відбудеться вручення літературної премії ім. Горліса-Горського. Організатор події – Історичний клуб “Холодний Яр” за підтримки Черкаської районної військової адміністрації, Національного природного парку “Холодний Яр”, Історико-культурного заповідника “Чигирин”, Музейно-етнографічного комплексу “Дикий хутір”, Академії патрульної поліції, Туристичного руху Чигиринщини, Видавництва Марка Мельника, Благодійного фонду “Glory UA”, газет “Незборима нація” та “Слово Просвіти”. Оргкомітет закликає жертвувати за реквізитами: ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту); PayPal (Романа Коваля): [контакт приховано] Минулорічна ейфорія перших днів війни у більшості українців вже ви! вітрилася. Путін не захопив Україну, але й ми не викинули ворога за межі Батьківщини. Наступ на півдні йде не так успішно, як хотілося б. Руйну! вань по Україні стало значно більше. Один лише підрив Каховської ГЕС чого вартий! І чудових наших хлопців і дівчат багато полягло…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин