Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слава Героям! · “У чужині вмирати що пропадати навіки. А тут земля наша, і сонечко наше, і травичка наша буде шуміти над нами”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Останній з хоробрих До 81*ї річниці УПА

Слово Просвіти, №38 за 2023 рік

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича 15 травня 1950 року під час “стрибківської” охорони будинку правління колгоспу “Комар” зайшов ввечері на комсомольські збори. Було те в селі Панівці. Зупинився у дверях, коли голова сільради Мізинчук на чому світ крив українських націоналістів за те, що сіють страх серед людей, що заважають колективізувати землю в колгоспи та вчасно здавати податки. Очевидець Іван Красінський на все життя запам’ятав той вечір: “...Мізинчук, коли говорив, був гострим у слові. Закликав активізуватися у будівництві нового життя, казав зміцнювати на селі радянську владу і колективну дисципліну. І що за приклад мають бути комсомольці, бо з бандерівськими недобитками уже покінчено. Одних перебили, інших спровадили до Сибіру, понищені їхні криївки. І в цю хвилину з дверей пролунав рішучий голос: “Оце вже й брешеш”. За словами пролунала автоматна черга. Погасла лампа, але через якусь хвилю той же голос наказав: “Засвітіть лампу!”. Знову зблиснуло світло. За столом президії не було нікого. Завклубом Айвазовський і голова колгоспу Головачук у темряві втекли через запасні двері. Мізинчук лежав на підлозі мертвий, автоматна черга пройшлася по ньому. “Комар”, поруч із ним був ще один повстанець, ступив кілька кроків наперед. Його ми впізнали в лице. Він заговорив не голосно, але впевнено: “Пробачте, що в такий тихий вечір посіяли вам тривогу... Але то прикро, брати, що серед людей наших знаходяться ті, які у своєму зрадницькому серці нічого не залишили для України, стали добровільними більшовицькими погоничами до колгоспу. Отруюють і ваш мозок, наставляють, що совітське ярмо краще, ніж соборна Україна. А чи краще?..” “Комар” якусь хвилю помовчав, а потім продовжив думку: “Ось і ви, такі молоді та гарні, вступаєте, чи хочете вступити до комсомолу, не сьогодні завтра підете служити в Червону армію... І отак власними ногами хочете того, чи не хочете, знову потопчете предковічну думу про соборність Української держави... Одягнете чужинницьке ярмо і будете орать, волочити, сіяти, збирати хліб на своїй і... не своїй землі”, – “Комар” зітхнув важко. “Так, так, – ніби додавав собі болю, – і знову все піде прахом не тільки воля, але й надія... Думаєте, нам, – “Комар” хитнув головою у бік товариша, що стояв поруч, – не хочеться хатнього тепла, спокою, а ще не впасти від кулі ворожої?.. Хочеться... Але ще більше хочеться волі для України. Ось такі ми, опльовані ворогами, і, бачу, для вас, застрашених, теж чужі... І від цього останнього душа болить мені найдужче... Бо вірилось, що за волю України повстанемо всі, як у часи козацької слави... А може, ми ще станемо самі собою? Бо хто знає, чи будемо мати для цього час...”. “Комар” обірвав думку, бо хтось із своїх покликав його з порога. Очевидно, то був якийсь сигнал, бо він різко повернувся й попрямував до дверей. Вже не озирався. Тільки позад себе помахав рукою. А ми, мов вкопані, стояли посеред залу. Я добре знаю, що його слова обпекли душу тоді не одному. Говорив він їх з прикрістю, ніби кожне слово відривав від серця. Це й зараз пам’ятаємо...”. У той вечір у Панівцях з “Комаром” були Нестор Рудка (“Тарас”) із Гермаківки та Володимир Недокіс (“Роман”) зі Скали Подільської. Їх постійно висліджували емдебісти. …Засідка у селі Іване Пусте у травні 1952 року ледь не стала для “Комара” останньою. У криївці на обійсті родини Паскариків лікувався повстанець Іван Кузимка (“Рев’юк”). Мав надію на добрий сховок, бо жив у сім’ї надійного друга Авксентія Паскарика (“Вихор”), який “служив” у “стрибках”. Але знайшлися на селі злі очі. Хтось доніс таємну вість. Авксентія не було вдома, коли облавники схопили живого Кузимку. Емдебісти заявили, що коли Авксентій не видасть “Комара”, то і матір, і двох сестер вивезуть у Сибір. Ніхто не відав, що Авксентій (“Вихор”) у ті дні чекав “Комара”. Вони мали зустрітисяу родинній хаті. Авксентій не сумнівався, що з того часу, як зі стодоли забрали Кузимку, двір буде постійно під пильним оком сексотів, та, на жаль, не мав змоги попередити про небезпеку. Було це за тиждень до Зелених свят. Суботній день видався гарним, щедрим на сонце. А в Паскариків одна тривога. Авксентій сказав мамі і сестрам, що мусять покинути хату, інакше з бідою не розминуться. Вони його послухали. Паскариха зі старшою дочкою Ганною одягнулися святочно і сказали сусідам, що йдуть на чуже село до рідних. Авксентій з сестрою Марійкою домовилися при перших сутінках теж покинути рідну домівку. Найбільше тривожився Авксентій про те, що ввечері мав прийти “Комар”. Марійка бачила його схвильованість, але не випитувала брата. Так було заведено: кожен говорив при потребі, бо, здавалося, що й стіни вуха мають. Коли ввечері Авксентій сказав, що будуть виходити крізь причільне вікно, а хату облиють бензином, то Марійка і тут нічого не сказала. Серцем відчувала, що поспіх брата не є випадковим. Довгий шнур сама облила бензином, бо з хати мали потягнути його до саду. І звідти, щоб уникнути раптового спалаху, пустити вогонь у хату. Коли бігли щодуху за село, рідне обійстя здіймало до неба довгі, пекучі язики полум’я. Авксентій уже посеред поля впав на коліна і заплакав. І вже тут сказав: “Жаль мені, Марійко, нашої хати. Але інакше я не міг його попередити про небезпеку... Думаю, він мене зрозумів”. Тієї ночі вони добралися до Залісся. Михайло і Стефанія Гаврилюки зустріли їх, як своїх. Нагодували, веліли заночувати на горищі, щоб не побачив хтось із сусідів. Михайло казав: “Спокій там, де надійно...”. Але помилився. Чи то хтось бачив, як заходили до Гаврилюків сторонські люди, чи оте пізнє світло для когось забило тривогу, бо таки прийшли незвані гості. Наказали здатися. Натомість Авксентій вигукнув: “Полон – це ганьба... Прощай, Україно”. Заголосила Марійка: “Не залишай мене, брате, не залишай... Застріль мене, я буду вдячна тобі й на тому світі...”. “Послєдній раз прєдупрєждаєм... Счітаю до дєсяті”, – емдебіст зручно вкладав ручний кулемет на загату. Ті, що були біля нього, приготували гранати. Пролунали постріл і легкий скрик Марії. І ще один... “Ну, сволочі! – обурювався емдебіст. Нєпонятлівий етот народ, Грішка, єй Богу, нєпонятлівий... Ану іді пасматрі, что там на чєрдаке... Оружіе дєржі наготовє... А то черт іх знаєт, что єщо прідумают... іді, іді... Я тєбя прікрою...”. З горища зняли спочатку мертву Марію, за нею Авксентія. У ньому ще ледь теплилося життя, але емдебісти тут же добили його: “Сволочь. Нємножко промахнулся... Відішь, Грішка, а дєвчонку прістрєліл сразу. Я тєбє скажу, что характер у нєго сільний...”. ...Паскариха, як довідалася про смерть дітей, знепритомніла. Відливали її водою, примовляли. А вона, як та причинна: “Нема їх, то й мене не треба...”. До села не верталися. Ходили з Ганною полями, ховалися на берегах Збруча. А потім зійшлися на думці, що краще їм втопитися, бо більшовики якщо не закатують у тюрмі, то виселять на погибель до білих ведмедів. “А нам нащо того, доню? Паскариха тулила Ганну до себе, як маленьку дитину. У чужині вмирати що пропадати навіки. А тут земля наша, і сонечко наше, і травичка наша буде шуміти над нами... Чи Збруч нас поховає... Усе то, доню, рідне...”. Отак і вмовила Ганну заподіяти смерть. Та не впиралася. Бо вже начулася про страшну наругу по тюрмах та висилках. Обидві були голодні, аж світилися. Зійшли на кручу, помолилися, взялися за руки і... пішли під воду.Та, певне, не було їм на смерть, а судилося залишитися свідками страшної трагедії народу і спогадами своїми не допустити безпам’ятства, знеславлення народних месників. Ганна Паскарик зберегла для нас ту сумну історію: “...Мамині очі глибокі, глибокі дали мені силу побороти страх. Тримаючись Провідник СБ Степан Слишинський, пс. “Комар” (зліва), та повстанець Василь Стефанчук, пс. “Ігор” за руки, ми пішли на дно ріки. Швидка течія розірвала нам руки і підняла над водою. Ми вдруге пішли на дно. Але течія не взяла під себе, а викинула нас ближче до берега. “Мамо! Мамо!” – кричу. А вона знову пірнула. Бачу, мама вчепилися тремтячими руками за стрімкий камінь, жадібно вбирають у себе повітря. Кричу їй: “Матусю, рідна моя, найдорожча! Ти бачиш, Всемогутній Бог не хоче нашої смерті...”. Холодні, тремтячі обнялися ми з нею. Плач груди стискує, а слова сказати не можемо. Хрестимось і цілуємось... Мама як заплаче, що я на руках її на берег винесла. Отак і пішли до скирти соломи, що була недалеко від нас. Ноги зомліли, ніби тих кількасот метрів йшли по смолі. Пробули кілька днів. Питаю маму: “Не жалієте, що більшовики понівечили так вам життя?”. Вона дивиться на мене сумно-сумно, хитає головою й каже: “Волі цураються, дитино, тільки ті, хто не любить волі, або не знає, яка вона... Але та пташка, що народжена в клітці, навіть у золотому пір’ї зневолена... І гірко, коли в ній вона народжується і помирає... А я, Ганнусю, не хотіла жити з вами в клітці... Бо є у нас своє поле, своя хата, садок... Так що не жалкую... Я тільки сумую, що, може, уже не побачу того, що буде... Але завжди гордилася і Авксентієм, і Марією, і тобою. А знаєш, дитино, чому? Бо та клітка була вам чужою... Мама, дорога моя мама, була у нас гордою горлицею. Це я правду кажу. Можу заприсягтися навіть на святому хресті”. Коли вивозили Паскариху з донькою до Сибіру, казала конвоїрам: “Не думайте, що там мене схороните, та й уже все по мені пропало. Душа моя сюди повернеться. Бо тут моя земля, а в ній мій Авксентій і моя Марійка... Ая їх не залишу, аби навіть мене в кайдани закували... А до душі моєї у вас руки короткі”. За непокірність радянська влада дотла знищила господарку Паскариків. Сад вирубали на паливо для сільради, а там, де стояла хата, проклали дорогу. Кажуть, “Комар” навідувався сюди не раз. Сумував, згадував Авксентія, його порядність. Бо він підпалив рідну хату, аби подати знак небезпеки. Новий 1953 рік “Комар” зустрів у Іване Пустому. Були з ним “Ліщина”, “Олена” та “Софія”. Виглядав пригніченим і розчарованим. Тугу мав від того, що зрадництво, сексотство завдали тяжкого удару по повстанцях, що не всі дотрималися клятви. Говорив про прорахунки у веденні партизанської боротьби. І плакав, затуляючи долонями очі, коли згадував про незліченні жертви в ім’я нездійсненної Перемоги... Чи згадає їх хтось? Ніби питав і себе, і тих, що сиділи поруч. З такими думками він покинув засніжене село і наче крізь землю провалився. Підготовлена агентурна операція зі знешкодження хороброго месника успіху не принесла. За це Мельнице- Подільський райком партії 25 лютого 1953 року виніс догану із занесенням в облікову картку заступнику начальника РВ МДБ лейтенанту Бурову. Так і записали “за слабую работу і руководство опєратівной группой в дєлє ліквідаціі районного проводніка “Комара”. А він в цей час квартирував у Гермаківці в Андрія Калуцького, що повернувся з фронту і був поза підозрою. Донька господаря, Марія, згадуючи дні його перебування у них, виділила кілька важливих деталей: був працьовитий, щось записував на аркушики, а потім скручував їх і втискав у пляшку. Коли Марія цікавилась, як він оті папірці дістане, жартуючи, казав: “Комар всюди пролізе”. Пляшки з написаним кудись відносив. Очевидно, закопував. Одного дня важко зітхав, будучи у великому відчаї. Казав, що йде на важливу зустріч. Сподівався бодай хоч трохи поправити становище на терені боротьби. Цими думками хотів поділитися з давнім приятелем. Той зустрів його привітно. Оскільки гість прийшов з дороги, вирішили розмову почати зі смачного обіду. У хаті запахло борщем. “Комар” втішився такій гостині, бо й справді зголоднів. А через хвилю упав зі стільця і вже не звівся. Сталося це 19 серпня 1953 року у селі Гермаківка. Як з’ясувалося, господар підсипав до борщу велику кількість снодійного. Це підтвердив начальник оперативного відділу Тернопільського обласного управління МДБ полковник Іван Котенко. Не обминуло зрадництво провідника. Зі смертю “Комара” збройний опір ОУН на терені Чортківського надрайону припинився. Тоталітарна система перемогла і закріпилася на довгих 38 років на галицькій землі. Довідка. “Комар”, він же “Маркіян” – Степан Якимович Слишинський народився 1923 року в с. Завалля Борщівського повіту Тернопільщини. Освіту здобув середню. Виховувався у монахів греко-католицького черничого чину Василіян, що служили в монастирі біля села. У 1944–1953 роках був районним референтом Служби безпеки Збройного підпілля ОУН. Це розповідь про невловимого і безстрашного борця за Українську державу Степана Слишинського (“Кома! ра”). Товариші його любили, пишалися ним, а для ворогів він був грозою. В архівах Мельнице!Подільського РВ МДБ про “Комара” коротка згадка від 1947 року “Лічность нє установлєна”. Несподіваність була однією зі складових у діях “Комара”, а небезпека – рідною стихією. Друзі каза! ли: “Ти згубиш безпечністю істину”. А він на те: “Небез! печним для істини є московський пряник”. І не гамував у собі відчайдушності.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин