Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Прозрію коли дощ нап’ється води з криниці”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Істотність відчутого та відчитаного

Слово Просвіти, №38 за 2023 рік

що потрібно, аби відважитись назвати цей заспів Богдана Смоляка поемою, а чи баладою. Власне, цей текст і відчиняє, саме так, його поетичну книжку „Істотність”, не входячи у роздільну композицію. Такий собі духовний заповіт, який уводить у ліричний простір книги та закладає підвалини поетичних ідей. Не воду в потрійній одміні, не чернь золоту й сапажу – і вчора, і завтра, і нині шукаймо сльозу! Оту, що всякчас воскрешала заовидно і поблизу чуттів пересохлі начала, – шукаймо сльозу! У тиші безмовній мов камінь, у тім, що кажу й не кажу, – серцями, очима, руками – шукаймо сльозу! По суті, увесь наступний зміст „Істотності” рефренно вміщено у цих поетичних рядках… Вересень Один із найбільш екзистенційних розділів у книжці називається „Вереснева людина”. Так, Богдан Смоляк, як і ваш покірний слуга, народжений у вересні, у цьому ледь вловлюваному блиску переходу від одного неймовірного стану буттєвої усвідомленості до іншого. Але на дотик, слух – неусвідомлене передчуття. Небажання щось розуміти, а лише чекати-дочекатися… Робім щось, вересню, робім, бо вже листок найперший пада – майнує як метеорит, і міниться, і палахкоче, і неминуче догорить у вогкому проваллі ночі. Це все не так у просторі ночі, як „у просторі серця”. Воно перепомповує мега-тони Всесвіту. Воно подужає, воно зможе… Читаю ці строфи і рядки, звіряючи з чимось своїм межовим, на грані, в передчутті… Чогось, що вилущить із твоєї частки все випадкове, непотрібне. Власне, тут „ніч не промовила ні слова”. Ти цього, мабуть, і не чекав. Лише застановився, аби прицілитись ув око безодні. Бо як же воно позбутися отого вдивляння у тебе. І таки вистрілив, але пострілу вже не почув. Ти вистраждав цей дощ, і вітер, і задля них прожитий день. Тут особливо відчувається звертання-звернення до читача на „ти”, до того, хто, безумовно, прочитає цю поетичну епістолу. Експресії „Камінецькі образки”. Могло б здатися, що це такі собі листівкові вірші, що є пейзажною лірикою, виокремлюють такі собі відосики незобов’язуюче нейтрального плану. У Смоляка все по-іншому. Тут радше видива природи – десь там, а в душі зовсім інше. Тут уже йде відчуття екзистенційного плану, ліричного суб’єкта. Те, що не бенкетує, а бентежить, не дає спокою, зриває маски любові до себе. Достатньо процитувати початкову поезію („Плесо”), аби ствердити ці мої думки-розмисли. Я стрінув плесо, де зійшлись, якби до матірнього дому – навспак обличчями колись у домовитість невідому, – Вода з надпитим краєм уст, вогонь, присолений золою, повітря, що у нім загус праюний погляд мезозою. ...Та інші „образки” цього циклу використовують природу, з її різноманіттям явищ, хіба що як рефлектор, аби увидіти, відчути, проникнути у світи значно тонші ніж ті, що на поверхні: „Поїзд (Спізнення)”, „Кіт (Вигоди)”, „Пес (Пошанівок)”, „Потяг (Справунок)” та інші „образки” годяться за своєю драматичною густиною навіть для обрамлення поеми чи балади. Зближення Тут у Смоляка явно більше раціонального ніж завше. Хоча у кращих катренах над цим розумуванням нависає скеля незасвіченої метафори (цикл „Нетутешні катрени”). Як ось „Істотність”, однойменно з книжкою. І плачемо, і стогнемо, і скімлимо. І справжнього знайти не годні терну. І розуміння не дійти нам гідного. Істотам тяжко, істинам – нестерпно. Втім, незглибимі ліричні теми викладаються так, ніби самочинно з’являються, не фіксовано у попередньому задумі, без оголошень („Час”, „Можливості”, “Наближена”, „Рація”). У цьому розділі мені найбільше заімпонував своєю безпосередністю та мовним живописанням вірш „Гостини”. Його і процитую, як є. Кожен равлик має дім з народження. Батьківський – то батьковий. А все ж, равлику під росяною рожею, ти куди в неділеньку повзеш?.. Насамкінець …У розділі „Спис тайнопису” відчитую: згущається природа вірша, додаючись до природи людини краплями райської роси душі. Така поезія пишеться часто на грані станів, без заголовних літер і розділових знаків. Паде дощем підсвідомого. Черпає себе із себе самої. Така важка, як брили чорнозему. Автор відкрив певну заглушку й випустив себе на волю, напризволяще… …Його вільний вірш – це не лише відпущена стихія, це, все ж, якась поетична і непоетична послідовність. Навіть химери намагається, не спростовуючи, вишикувати, впорядкувати їхнє значення, надати їм індивідуальні біографії. І цим, очевидно, Смоляківський верлібр (вживаю як синонім до вільного вірша) різниться від подібної поезії інших. „Тайнопис” Смоляка відкривається назагал лише йому самому; …і-то не вповні. Тут є елементи психоаналізу-ріки, що не знає берегів і русел. Хоч ці поезовники й розділені зірочками, можна було б цього не робити, лише так собі, поступитися незначними розривами текстів. Поет прагне бути ще й кимось іншим, і йому це вдається.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин