Театр · “Вистава творилася митцями, які на генетичному рівні відчувають сутність і душу нашої нації”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Ювілей “Кайдашевої сім’ї”
Слово Просвіти, №38 за 2023 рік
У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася 350!та ювілейна вистава “Кайдашева сім’я” за повістю Івана Нечуя!Левицького. Леген! дарна вистава вже протягом багатьох театральних сезонів користується незмінним ус! піхом серед глядачів.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Сьогодні її головний сенс звучить дивовижно, суголосно проблемам, які хвилюють кожного українця: як зберегти духовні сили і життєдайність нації, здолати непростий шлях до милосердя, взаєморозуміння, єднання й віри, до тих загальнолюдських категорій, що дарують життя, щастя, добробут і перемогу над нечистю. Ця вистава пронизана граничною національною гідністю, самобутністю, неординарними, яскравими рисами, що притаманні українцям. Вона творилася митцями, які на генетичному рівні відчувають сутність і душу нашої нації. Отже, слово тим, хто стояв біля витоків “Кайдашевої сім’ї”. Петро Ільченко, режисер-постановник, заслужений діяч мис% тецтв України: “Ідея поставити “Кайдашеву сім’ю” з’явилася у Богдана Ступки, який на той час був художнім керівником нашого театру. Він приніс п’єсу одного із сучасних авторів за цим сюжетом. Спочатку затвердили цей варіант. Я б назвав п’єсу “сучасно стьобовою”. Туди вплели Майдан, Камасутру, якісь інші речі. Коли ми взяли цей твір за основу, то це вступило в протиріччя з повістю Нечуя-Левицького. Герої Івана Семеновича не стурбовані сексом чи політичними моментами. У класика, на мій погляд, головні проблеми – фальсифікації стосунків, фальсифікації розумінь, фальсифікації критеріїв. Приміром, підміна жінкою ролі чоловіка та мамою – статусу невісток. Таке бачення було сприйняте практично всім колективом. Вирішили поєднати нову п’єсу і саму повість Нечуя-Левицького. Але твір Івана Семеновича настільки сильний і гармонійний, що під кінець роботи він повністю витіснив п’єсу автора. Обрали принцип колективної творчості. Я закликав колектив взяти участь в інсценізації, і він відгукнувся. Велику участь у цьому процесі взяли Наталка Сумська, Петро Панчук і Володимир Коляда. Чимало пропозицій внесли Дмитро Форманчук та Назар Задніпровський. Я все це приводив до певного знаменника, таким чином вийшов справді сценічний варіант театру. Це можна назвати творчим сплеском. Ми почали імпровізувати, було багато етюдної роботи. Шукали музику також разом. У результаті наша робота повністю перевернулася у класичний бік. Зробили неокласичний варіант сценографічного рішення. Використали творчість Марії Примаченко, Катерини Білокур, наївне мистецтво. Я завжди ставлю п’єсу на когось з акторів. “Мартина Борулю” ставив на Володимира Коляду, “Шельменка-денщика” – на Анатолія Гнатюка. Не секрет, що “Кайдашева сім’я” ставилася на Наталку Сумську, на її природність, народність, на її виражальні можливості характерних речей. Головний, хто зробив основні порушення, фальсифікації в нашій інсценізації, – це Маруся
Кайдашиха. Вона підмінила в сім’ї Кайдаша, який згодом втрачає енергію, збивається на манівці, спивається і топиться у ставку. Конфлікти багато в чому виникають саме тому, що вона нацьковує синів на конфлікти з невістками. У роботі був встановлений принцип на ансамблевість, цілісність роботи на певні виражальні дані виконавців, у даному випадку Наталки Сумської. Були підібрані різні Кайдаші. Спокійний, вальяжний, до деякої міри інтелігентний Володимир Коляда, який пішов на прем’єру. І засмиканий, парадоксальний Петро Панчук. Обидва образи цікаві. І коли присуджували премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, то вирішили відзначити обох. Хоча зазвичай відзначають лише одного з виконавців. Вистава йде сімнадцятий сезон. Для постановки досить серйозний вік. Всі молоді виконавці давно змінилися, до деякої міри змінилася й сама вистава. Коли у виставу вливаються нові актори, то їм дається мало репетицій і вони більше сприймають зовнішній малюнок. Вже менше тієї імпровізаційності, домовленості, що була у першому складі. Але глядач і сьогодні добре сприймає виставу. Змінилися у нас і виконавиці ролей бабусь. Раніше їх виконували Зінаїда Цесаренко та Ніна Гіляровська, які відповідали вікові своїх персонажів. І їм практично не треба було грати вік. А зараз ці ролі виконують молоді акторки Ганна Осадча, Наталія Калантай, Анастасія Добриніна, Леся Липчук. Не можна сказати, що вони характерні літні жінки, але вони блискучі характерні актриси, і це творчо використовують. Усі ці роки наша постановка залишається популярною завдяки блискучій повісті, яку створив Іван Нечуй-Левицький, і дивовижному ансамблю учасників. Під час створення вистави не було жодного тиску – ні акторського, ні режисерського. Вона створювалася етюдним порядком, природним, глибоко театральним ключем. Думаю, що я знайшов ті больові точки, що хвилюють не тільки естетів театрального мистецтва, а й глибинного і масового глядача. Це, мабуть, тому, що проблема фальсифікату популярна й актуальна. Ми стикаємося з фальсифікацією води, їжі, повітря, одягу і, звісно ж, стосунків,
фальсифікацією критеріїв, фальсифікацією людяності. Йдеться про підміну, і людям це болить на всіх рівнях – державному, сімейному, побутовому. Хтось тут знайде родинні проблеми, хтось – проблеми певного часу або всієї України. Зал об’єднує літнього й молодого глядача. Напевно, для кожного вікового проміжку тут є свій комплекс больових точок… Зараз я працюю як постановник над виставою “Житейське море”. Це бенефісна постановка, п’єсу обрав до свого ювілею Володимир Нечепоренко – знаний актор, корифей театру. Багато в чому ми враховуємо його біографічність. При цьому не ототожнюємо Нечепоренка і Барильченка. Молодіжна тематика, яка є в цій п’єсі, має бути приглушена. Тут випливає тема відповідальності за театр – коли його зраджують, торгують ним, коли власні інтереси превалюють над високою місією театру. Барильченко плутає власні інтереси з місією театру, тож, виходячи з цього, ми шукаємо комплекс больових точок про театр. Ми віддаємо йому своє життя. Але інколи зраджуємо заради грошей, рідні, сумнівних задоволень, інших речей, які глибоко індивідуальні. Про все це йдеться у п’єсі Івана Карпенка-Карого. Цей твір – його заповіт про збереження справи, якій він віддав усе своє життя. Актори підібрані прекрасні. Крім Володимира Нечепоренка, я б відзначив Анатолія Гнатюка, Петра Панчука, Ірину Дворянин, Олену Мамчур. Цікаво працюють Василь Мазур, Володимир Ніколаєнко, Арсен Тимошенко, Сергій Калантай, а ще – Ганна Осадча, Анастасія Добриніна, Валентина Ілляшенко, Лариса Красовська. Шукаю режисерську форму, проте знаю, що в основі має бути глибока акторська ансамблева вистава. Молоді режисери зараз у більшості використовують провокативну форму. А я, людина старшого покоління, не бігтиму зними наввипередки. Глядач любить ту нішу, в якій я працюю. 25-й сезон йде “Шельменко-денщик”, 23-й – “Мартин Боруля”, 17-й – “Кайдашева сім’я”. Чотирнадцять сезонів йшла “Самотня леді”. Скільки б не казали, що такий театр не потрібен, він успішно існуватиме ще кілька тисячоліть. Це давньогрецька традиція. Один
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
