Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Якщо ти сам не плачеш, творячи текст, не сподівайся на таку ж емоційну реакцію глядачів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вистава про людську душу

Слово Просвіти, №38 за 2023 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША “Джива” – нова робота Анатолія Матвійчука, яку він назвав трансцедентальною п’єсою. Це спроба дати відповідь на складні питання буття, які не дають спокою багатьом. У виставі задіяні документальні розповіді херсонських поетів з книги “Херсонщина. Арт-спротив”, які звучать автентичними голосами самих поетів, котрі пережили окупацію міста. – Сьогодні вже можна стверджувати – “Джива” почала свій важкий шлях до глядача, – розповідає Анатолій Матвійчук. – Важкий, тому що п’єса – це не кіноблокбастер, широко і щедро розрекламований, який одночасно мають можливість подивитися мільйони. Театральна постановка – це живе сакральне диво, яке можуть побачити двісті чи п’ятсот людей. У нашій ситуації цих людей було ще менше, бо прем’єра відбувалася в маленькому камерному залі Арт-центру імені Івана Козловського на Хрещатику, 50-Б, у рамках Міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії”. Звичайно, ніхто, крім автора, режисера та ще двох акторів, які мали вийти на сцену, не міг знати, який месседж ми збираємося послати Україні. Вірили в нас хіба що одиниці. Насамперед, голова Оргкомітету Фестивалю Олександр Книга і наші найближчі люди. Хотілося, аби якомога більше розумних і світлих людей відвідали прем’єру. Я особисто запросив близько двох десятків найдостойніших. Але вийшло, як завжди: водних невідкладні справи, інші зараз далеко від Києва, треті просто пообіцяли бути – і не прийшли... Я не ображаюсь. Я просто їм співчуваю – вони навіть не розуміють, що втратили. Але ті, яких я і не чекав особливо, прийшли, аби на наступний день, збиваючись від хвилювання, розказувати по телефону про свої враження... Якщо чесно, я щиро сподівався саме на такі емоції, тому що знаю одну творчу аксіому: якщо ти сам не плачеш, творячи текст, не сподівайся на таку ж емоційну реакцію глядачів. Я бачив ці емоції спочатку у режисерки Надії Агеєвої-Швед, потім в акторів, далі у технічних працівників, які працювали на виставі. І нарешті я отримав їх від публіки! За багато років я не чув такої абсолютної тиші у глядацькому залі, як на початкових сценах Анатолія Суханова. Він справді актор того рідкісного обдарування, який вміє зіграти розпач, біль і страх без крику і патетики, майже пошепки, але від того у кожного перехоплювало подих у залі. Його партнерка Джива – юна студентка другого курсу Київського національного університету кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (курс мого приятеля Сергія Калантая) – це теж режисерська знахідка Надії. Іоланта Богдюн, здається, грає іноді одними очима, природність її вражає і зачаровує, а діалоги звучать без жодної театральності. Треба віддати належне нашій молодій режисерці Надії Агеєвій- Швед: для неї, як для мене, драматурга, це був режисерський дебют. Але який же зрілий дебют! Наскільки вивіреними були всі жести, рухи, сценічні дії, всі візуальні знахідки, наскільки зріло проглядала позиція і задумка режисера! Так, ніби за спиною у неї уже десятки подібних постановок. Що ж до сюжету вистави, то я дуже неохоче розповідав всім цікавим зміст нашої п’єси. Не тільки тому, що п’єсу не можна переповісти, бо окрім тексту є ще багато чого. А ще й тому, що важко переповідати сюжет, коли в ньому реальність межує зі сном і маренням. Коли людина шукає в собі душу, а душа раптом втілюється в романтичну і красиву дівчину, зустріч із якою – це найважливіший досвід у житті зрілої, але надломленої обставинами людини. І ось уже публіка заворожено спостерігає, як ця вічно юна особа – Джива – крок за кроком виводить зрілого митця з мороку власних страхів на дорогу, що веде до внутрішнього спокою, світла і гармонії... Не сумніваюсь у тому, що ця річ є актуальною для нашого часу. Інша річ – чи зможе вона потрапити в епіцентр уваги наших ЗМІ? Адже без цього будь-який, навіть геніальний твір, залишається річчю в собі або надбанням маленького кола людей. Насамкінець хочу сказати, що Україна нині – це психологічно травмоване війною суспільство. На початку головний герой п’єси каже такі слова: “Життя водночас обвалилося, як великий будинок, а я опинився під його уламками...” Біль, страх, розгубленість – це емоції, що породжують глибоку депресію. І вже зараз більшість митців усього світу, дивлячись на нас, піднімають питання: як українці вибиратимуться з цієї глибочезної психологічної вирви? Усі починають говорити про те, що зараз найталановитіші митці всіма доступними для них засобами, через свої твори, мають підказувати людям шляхи цього подолання. Так чи інакше, а ми виставою “Джива” вже показали такий шлях, нагадавши, що страх і ненависть долаються вірою і любов’ю до життя. Дякую всім! – Це не перший наш спільний досвід роботи з Анатолієм Матвійчуком, – продовжує режисерка Надія Агеєва%Швед. – Адже нещодавно ми в тандемі створили театралізоване дійство на його вірші – “Слово – зброя”, яке показали у Національній філармонії України та інших містах України, також плануються подальші покази. Щодо вистави “Джива”. Ця п’єса мене глибоко зворушила, йне тільки мене, а й наших акторів та постановочну групу... Читаючи відгуки наших глядачів, розумію тепер, що і їх також. Творчість пана Анатолія для мене – це щось особливе, філософське, справжнє, те що одразу потрапляє в душу. А ще дає дивовижну енергію, яка надихає на нові творчі експерименти. Як сказано у нашій виставі, в житті випадковостей не буває, тому я щаслива, що ця синергія виникла. Театр – мистецтво колективне. І коли ця синергія панує між авторами, то вона автоматично заряджає всю команду, а в нашому випадку – команду ентузіастів та професіоналів своєї справи, яка впродовж місяця плекала цю дитинку Дживу: одягала її, причісувала, фарбувала, додавала тих якостей, які перед глядачем показали її енергійною і проникливою, іронічною і здивованою, і, врешті-решт, щасливою та коханою. Це, власне, і є головна думка нашої вистави – страх долається лише найпрекраснішим почуттям любові до всього сущого на нашій землі. Оскільки вистава створена театральною формацією Project Art Theater у колаборації з Херсонським театром імені Миколи Куліша саме для фесту “Мельпомена Таврії”, то Олександр Книга як директор Херсонського театру і президент цього фестивалю запропонував Богдану Струтинському підтримати фестиваль і наш проєкт, надавши майданчик для прем’єри на одній з камерних сцен Національної оперети України. Знову-таки, не думаю, що це випадковість, оскільки саме з цього театру я ще у дитинстві, починала свій творчий шлях, і Богдан Дмитрович був моїм першим режисером у професійному театрі. Кілька слів про виконавців. Анатолій Суханов – надзвичайно глибокий з неймовірно тонкою природою актор, який відчуває матеріал настільки, що не знаю, чи хтось ще міг би відтворити цю роль так, як він Це той випадок, коли потрапляння в образ, закладений автором, є стовідсотковим. Над роллю Дживи працювали дві талановиті за своєю природою актриси, але водночас вони абсолютно різні – це Іоланта Богдюн та Катерина Ясенчук. Іоланта – зовсім молода актриса, але вже має свої особливі й професійні риси, вона надзвичайно щира і відкрита. Як сказали глядачі, дівчина особлива настільки, що ніби й справді стала душею нашого прем’єрного показу, адже прем’єру грала саме Іоланта. Катерина Ясенчук – інша, це вже сформована і досвідчена актриса, професійна співачка, солістка Національної оперети України, яка нині вражає своєю творчістю Лісабон. А в нашій виставі глядач зможе її побачити вже в жовтні. Сценографію в нашому спектаклі створювали заслужена художниця України, лавреатка премії Дмитра Лідера Людмила Нагорна та Мілана Скорик, відеопроєкцією займався відеограф Херсонського театру Максим Прудкун. Також у нашій виставі використані автентичні історії поетів Херсонщини, які перебували в окупації, їх збирала моя асистентка Альона Мовчан, а над саунд-дизайном голосів чаклував Анатолій Матвійчук. Композитор – Микола Хшановський, музика якого надала нашій роботі ще більшої атмосферності і підкреслила емоційне наповнення п’єси. Також ми маємо чудовий ексклюзив – soundtrack до вистави, написаний автором п’єси Анатолієм Матвійчуком, який має за плечима досвід створення багатьох відомих пісень. Промоверсію цього твору можна буде почути на наших сторінках у соцмережах, а повна версія використовується в нашій виставі. Наступний показ вистави відбудеться на Міжнародному театральному фестивалі “Золотий Лев” 9 жовтня у Львівському академічному духовному театрі “Воскресіння”. Також у жовтні заплановані прем’єрні покази в Києві; маємо пропозиції для показу у Вінниці, Житомирі, Хмельницькому та Черкасах. Тож сподіваємось на щасливу долю нашої “Дживи”! – Вже багато років я працюю в Київській театральній школі-студії, – завершує розмову виконавець ролі Поета Анатолій Суханов. – Коли моя колишня випускниця Надія Агеєва-Швед дала прочитати п’єсу Анатолія Матвійчука “Джива”, у мене виникло запитання, хто її ставитиме. Надія сказала, що це буде робити вона, і я одразу погодився на роль. Матеріал емоційно зачепив. Коли ж я побачив своїх партнерок, то зрозумів, що ми налаштовані на одну хвилю і відтворимо п’єсу. Я сповідую творчий метод Леся Курбаса, моя випускниця Надія теж. Ми брали сцену і домовлялися, чого хочемо досягнути, робили це, не тримаючись за текст, а оживляючи його. Входили в сцену, встановлювали пар- У рамках XXV Міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії”, за учас! ті Херсонського обласного академічного музично!драматичного театру імені Миколи Куліша та Project Art Theatre в Арт!центрі імені Івана Козловського Національної опере! ти України відбувся прем’єрний показ вистави “Джива”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин