Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Було б справедливо, якби “Києво-Могилянська Академія” стала йменуватися, нарешті, визначним іменем Івана Мазепи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Дух народу – незборима сила”», с. 1

“Дух народу – незборима сила”

Слово Просвіти, №38 за 2023 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 усвідомлюємо всенародну “мову” національної культури, історії, духовності, традиції, що зрощують українську ідентичність. Тому захист, зміцнення і розвиток цих оберегів являє собою вагомий внесок у перемогу й прогрес українства. Вся історія нашого Народу й Держави вибудовувалася саме через опертя на такі верховинні вартості. З іншого боку, якщо здійснити екскурс в історичну ретроспективу, то недруги-вороги на московських болотах завжди (в часи “мирні” і війни) намагалися передусім вести жорстоку бійню саме проти окреслених національних святощів, упокорюючи й нищачи душу Українського народу. Цю трагедійну сторінку національної історії часто-густо або “забували” вивчати, або вона фальшувалася. Цьогоріч, коли Україна відзначає скорботну дату (90-річчя Геноциду-Голодомору), чимало інформаційних потоків, науково-публіцистичних, політичних розвідок оцінюють та репрезентують таке злотворне (глобального масштабу) явище здебільшого як “голодомор”, “голодовка”, а то й “продовольча трагедія”, але аж ніяк не “геноцид” українців. А розпочав він свою всезагальну смертельну ходу одразу, зпочатку 20-х. Видатний учений-лінгвіст Юрій Шевельов згадує М. Скрипника, який “скаржився”, що вже в 1920 році відбувалося понад 200 судових справ проти української мови, а нищення ВУАН (української науки) відбувалося ще хитріше: річний бюджет цієї академічної інституції становив лише 990 рублів (!). Факти засвідчують, що винародовлення українців як етносу відбувалося в усіх без винятку життєсферах – від науки, культури до шкільної освіти та церкви. Так, з 1927 по 1933 роки з 10657 священників залишилось тільки 200, а з 34-х єпископів знищено 28, і лише 2 померли природньою смертю. Замордовано понад 250 найкращих українських письменників, не менше вбили й видатних учених, ліквідувавши одразу ж 27 академіків та трьох членів-кореспондентів, насамперед у гуманітарних сферах. Як зазначала пізніше академік Н. Полонська-Василенко: “Зростання висококваліфікованих фахівців відбулося лише на Соловках, Медвежій горі на Воркуті, в бухті Ногайській та інших таборах”. Витолочувався, знекорінювався, виморювався Народ, його кращі сини й доньки. Мабуть, ніхто інший так показово, як Іван Мазепа, не ілюструє прояв знищення московитами української національної пам’яті. 315 років минуло, проте анафема політична, церковна, державна, світоглядна й досі грізно звучить із кремлівських стаєнь. Адже ця геніальна постать українства чи не вперше вдарила в саму серцевину зродження геноциду, поклавши своє життя на вівтар боротьби з московією за державну самостійність, усвідомивши, що лише перемога над московитом унеможливить уярмлення й нищення українства. Саме анафемою (як прокляття гетьману Івану Мазепі), вдаряючи в серце Української нації, творився духовний і політичний геноцид, не перериваючись ні на мить у тій злобі й ненависті, що значно пізніше в Конвенції ООН про геноцид 1948 року тлумачився як злочин, вчинений “з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку”. Анафемою Мазепи намагались вбити Народ, його душу, правдиву пам’ять. Не вийшло. Навіть Голодомором не зуміли задушити пам’ять про великого державника, борця і творця. Промовистий приклад. 1930 року ГПУ вилучає в українських селян з Уманщини листівки такого змісту: “Мазепа славний був Гетьман, з царем не мирився і під Полтавою бився за вільну Україну. Ми йдемо разом з ним…”. Тому й сьогодні продовжує москва люто ненавидіти одного зі славетних синів України. Так, спільно з нею діють і безліч доморощених ворогів національної Свободи, що противляться називати цим славним іменем київські (і не лише) вулиці, увіковічнювати великого Українця в пам’ятниках й обелісках, хоча світ творіннями видатних Байрона й Гюго, Вольтера і Словацького, Дефо й Воге, Лепкого й Сосюри возвеличив Його вже давно. А ми – “правнуки погані” – чомусь досі терпимо в нашому національному просторі ганебних петрів-єкатерін, суворових-жукових та іншу нечисть. Негоже, бо тоді геноцид причепиться надовго до тіла українця, як воша до кожуха. Очевидно, було б справедливо, якби за часів нинішніх історична перлина національної культури та освіченості “Києво- Могилянська Академія” стала йменуватися, нарешті, визначним іменем Івана Мазепи. Гідно й вільно, розправляючись із москалем, пам’ятаючи, як понад 10 тисяч киян у буремний 1918-й вийшли на Софійський майдан, щоб захистити від наруги честь і славу Гетьмана. Мусимо довести кожному сущому, чому однією з перших жертв “совєтізації українізації” стала Українська Автокефальна Православна Церква – одна з найвищих національно-духовних цінностей Українського народу. Бо УАПЦ мала величезний вплив на людей, і саме тому радянська (московська) влада розправлялася з нею особливо жорстоко. Починаючи з 1922 року вона повністю контролювалася ГПУ, здійснюючи арешти небажаних служителів культу, націоналізуючи (грабуючи) церковне майно, репресуючи духовних очільників. ГПУ “зобов’язало” Собор усунути від керівництва Церквою митрополита Василя Липківського, заборонивши навіть згадувати його під час літургійних відправ. Тричі арештований і відправлений на заслання в сталінські табори, він загинув 1938 року. Подібна доля чекала і на Миколу Борецького (наступник митрополита Липківського), якого після процесу над СВУ (Спілка визволення України) було також репресовано та вислано з України. Отож, сама українська Церква після національно-визвольних змагань проіснувала недовго – реально всього десятиріччя. Адже за вимогою москви було “скликано” так званий собор, на якому близько 40 ще живих на той час священників та єпископів вирішили “самоліквідуватися”. Упродовж наступних кількох років відбувалися “зачистки” й остаточне пограбування церковного майна, зокрема унікальних культурно-історичних цінностей, паралельно відправлялися в сибірські й заполярні табори смерті десятки тисяч священників та вірних. Варто визнати, що ця свідомо спланована московським більшовизмом кампанія була не просто етноцидною прелюдією до великого Геноциду українців у 1930-х роках, а й сама була сутнісним складником україно-людиновбивства. Адже здійснювалася на очах усього світу трагедія фізичного, культурного, духовного нищення українства, його національно-історичної пам’яті, народного Духу. Попри масовий прояв дикунського характеру “нової” влади на рівні експропріювати-грабувати, ця “націоналізація”, чинена за інструкціями московитів, містила в собі, починаючи з 20-х років, добре спланований “цивілізований” вандалізм. Його мета – ліквідація такого історичного явища, як українськість, тобто знищення культури та національної пам’яті українців, Народу як такого. Нинішня війна є лише продовженням нищення, жорстокою спробою “повторіть” геноцидні трагедії, що відбувалися сторіччя назад. Бо й тоді війна проти України, вбивства, вчинені москвою двома Голодоморами в 20-30-х роках, марширували вкупі з повальним руйнуванням головних історичних пам’ятників, архівів, бібліотек, культурних цінностей, церков і храмів, починаючи з часів княжої доби, козацької держави, Гетьманщини, які засвідчували тяглість і глибинні витоки Української державності, духовності, ідентичності. Яскравим прикладом несусвітнього варварства совєтськомосковської влади стало пограбування двох найбільших українських святинь – Києво-Печерської Лаври та Софії Київської, вже не кажучи про Десятинну церкву, Свято-Михайлівський і Братський монастирі, Успенську церкву на Подолі чи Миколаївський собор, збудований Іваном Мазепою наприкінці XVII століття. Страшно, але й тодішня сталінська “освіта” була залучена до цих геноцидних акцій. Так, Богоявленський собор Києво-Братського монастиря на Подолі, збудований 1690 року коштом Івана Мазепи, був знищений комунобільшовицькою владою саме згідно з наказом наркома освіти В. Затонського – вірного посіпаки кремля. А чинилось подібне саме тому, що українська Церква, почавши відроджуватися в часи національно-визвольних змагань, не воліючи бути в підлеглості московської “патріархії”, заявивши в січні 1918 року на Соборі в Києві про свою окремішність, стала суттєвою перепоною для московитів, які організовували повномасштабний геноцид українців. Оскільки, незважаючи на суперечки центральнорадівців, гетьманців і Директорії щодо національного державного будівництва, в питаннях творення національної Церкви панувала здебільшого єдність думок і поглядів. Адже в листопаді того ж року міністр віросповідань гетьманської влади А. Лотоцький на останній сесії Собору заявив, оголошуючи урядову декларацію, що “в самостійній державі має бути самостійна Церква… Це не лише церковна, але і наша національна необхідність”. Війна, величезний спротив самостійності української Церкви з боку московської політичної диктатури, російського духовенства, внутрішньої колаборації загальмували цей суспільно значущий процес аж на три роки. Однак боротьба за відновлення самостійності (від москви) української Церкви була настільки всенародною, що тодішня радянська влада не спромоглася на той час заборонити її становлення. Жовтень 1921 рік – період, коли на Всеукраїнському Церковному Соборі було висвячено В. Липківського на архиєпископа та проголошено Київським Митрополитом. Ще не на повен зріст, але постала відроджена Українська Церква, ставши реальною противагою комуністичному режиму кремля. Саме цей новоявлений фактор інституційно-народного духовного спротиву москві спричинив таку масову й жорстоку кампанію проти віри, церкви, культурно-історичних цінностей українців. Усе те, що коїлося одразу ж у 20-ті роки в ставленні до національної Церкви, підпадало під визначення геноцидних діянь та злочинів, оформлених пізніше (1948 р.) міжнародним правовим актом ООН. Тому з такою люттю московити та їхні прислужники після поразки Визвольних Змагань “взялися” за чорну справу нищення духовного стрижня Українського народу, оскільки Церква формувала національну свідомість, спраглість власної державності, зміцнювала соборність українських земель. Церква нуртувала велику українську ідею у всенаціональному середовищі, охоплюючи як “підрадянські” так й інші упокорені землі. Національною ідеєю Української Церкви переймалися як ті, що залишилися на материзні, так і вимушена еміграція, передовсім політична. Бо коли ознайомлюєшся, наприклад, із перепискою двох видатних діячів української Держави – Івана Огієнка й Симона Петлюри, коли розпочинався процес створення на планеті нового злоякісного імперського молоху – срср, то Петлюра 19 грудня 1921 року напише найавторитетнішому захиснику Церкви Огієнку актуальну й для нинішнього часу річ: “Причиною загублення нашої державної незалежности (помимо інших) було загублення українською церквою тогочасної автокефалії, брак єдиної церковної думки… У майбутніх конфліктах нашої держави з москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике значення у вислідах такої боротьби… Така українська церква могла б допомогти зміцненню та впливові нашої державности”. Справді, навіть втрачаючи власну державність, що часто було характерною ознакою буття українців як бездержавної етноспільноти, Україна, перебуваючи у складі чужинських держав та імперій, все-таки продовжувала існувати, боротися, творити та бути суб’єктом у світових процесах. Чому? Очевидно тому, як зазначають совісні дослідники, що її живучість опиралася на ґрунт “глибинної державності”, проявляючись у мові; етнокультурній ідентичності; церкві та вірі; національно-історичній пам’яті, свідомості, українській психоментальності; традиції боротьби за свободу; спільності в головному політичному інтересі; тісних зв’язках з рідною землею; усталених цінностях й почуттєвому ставленні до України. Свого часу великий європейський філософ Т. Гоббс цим (навіть ірраціональним) вартостям надавав особливої значущості, вважаючи, що вони (як сила духу) здатні не тільки відродити державність, але й завдячуючи цим “добрим традиціям, тобто моральним чеснотам, уможливлюють краще зберегти державну організацію, що виникла”. Такий умовивід лише потверджує правоту ідеалів, думок, помислів та діянь наших багатьох визначних національних будителів і духівників щодо ролі, місії української Церкви в творенні та зміцненні націє-державного будівництва – від митрополита Іларіона, К. Острозького, П. Могили, С. Косова, І. Мазепи до І. Огієнка, А. Шептицького, В. Липківського, М. Любачівського, Л. Гузара, Патріарха Філарета та багатьох інших сподвижників.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин