Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №39 за 2005 рік
Слово Просвіти, №39 за 2005 рік
НАУКА Й ДЕМОКРАТІЯ начна доля невдач, які гальмують прогрес сучасного українського суспільства, спричинена тим, що в занепаді знаходиться наука в Україні, особливо соціальна наука. Як свідчить історичний досвід, демократія несумісна з соціальним (політичним, економічним, правовим, моральним) невіглаством чи обскурантизмом. Не випадково феномен демократії виник саме у Давній Греції, в якій процвітали науки, і на їх основі розвинулася надзвичайно висока соціальна культура людей. Саме ця культура і зробила давніх греків здатними до демократії. Очевидно, існує наступна закономірність: розвиток демократії в суспільстві залежить від стану науки й особливо від стану соціальної науки, яка визначає рівень соціальної культури громадян. Тому надзвичайно актуальною для України видається така ідея: “До демократії — через просвітництво!” Влада народу неможлива, якщо народ має низький рівень соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури. Це — закон. Звідси випливає необхідність формування в Україні ідеології, яку можна було б назвати ідеологією “демократії через просвітництво” (“просвещенной демократии”). Занепад науки, що має своїми наслідками соціальне невігластво та обскурантизм, вигідні тим, хто хоче зловживати державною владою, не боячись громадян. Бо громадяни, які не мають належної соціальної культури, не здатні до демократії і владоможці можуть робити з такими громадянами все, що захочуть. Саме такий занепад науки з подібними наслідками має поки що місце і в Україні. Чому ж таке сталося? За радянських часів наука слугувала засобом для забезпечення тоталітаризму як форми експлуатації народу. Її функцією було тримати людей у стані, придатному до цієї експлуатації, не допускаючи формування у них соціальної культури, необхідної для демократії. До такого функціонування науки була пристосована й кадрова політика в науці. Зокрема приналежність до тих, хто мав “робити” науку, визначалася тоталітарним способом, тобто, спеціальними державними органами, які були уповноважені видавати папери з печаткою про присвоєння наукових ступенів і звань. Саме завдяки цьому і стали можливими зловживання науковими ступенями й званнями. Ці зловживання розквітли буйним цвітом у період, коли тоталітарний спосіб присвоєння наукових ступенів і звань уже було усунено, а демократичний спосіб, притаманний, зокрема, більшості країн Європи, в Україні ще не розвинувся. У цей період як усе розкрадалося в Україні, так розкрадались і моральні й матеріальні блага, що їх суспільство надає вченим за їхній талант і творчу працю. А відбувалося це таким чином, що до когорти вченої еліти стали самі себе зараховувати ті, хто за допомогою посади чи грошей міг придбати наукові ступені й звання, користуючись сприятливою ситуацією, що склалася для цього у сфері так званої “наукової атестації кадрів” України. Через це в Україні поряд із справжніми вченими стала формуватися велика зграя псевдовчених, які, маскуючись за допомогою паперових наукових ступенів і звань, здобули собі можливість присвоювати те, що належить справжнім ученим: престижний соціальний статус і пов’язані з ним блага. За кордоном, наприклад, у США чи Німеччині, отримати науковий ступінь можна, лише працюючи в університеті чи навчаючись в аспірантурі. У всіх інших випадках це неможливо. Якщо в когось із тих, хто працює не в університеті, виникає непереборна тяга здобути науковий ступінь, то він, будучи президентом фірми чи будь-яким державним чиновником, мусить перейти працювати в університет, там підготувати й захистити дисертацію. А потім може повертатися на практичну роботу. В Україні ж сьогодні більшість дисертацій захищаються чиновниками, які жодного стосунку до науки не мали, не мають і не матимуть ніколи. Вони мають стосунок лише до процесу здобування паперового наукового ступеня чи звання для отримання від цього особистої користі. Тому сьогодні в Україні існує нагальна потреба у запровадженні європейського способу отримання наукових ступенів і звань, аби зупинити навалу паразитуючих на науці псевдовчених-чиновників, які, немов трутні, що засіли у бджолиному рою, насолоджуються плодами праці талановитих і працьовитих бджілок-науковців. Як же тепер відділити справжніх учених від псевдовчених. Усі ж мають однакові державні папери про наукові ступені й звання. Цю проблему слід розв’язувати лише природним шляхом, не допускаючи волюнтаризму, який має властивість приводити до того, що добрі наміри тягнуть за собою не добро, а зло. Природний шлях у даному випадку полягає в тому, що справжні вчені мають вступити в конкуренцію з псевдовченими і таким (природним, а не волюнтаристським) чином витіснити їх за межі “наукового поля”.
Для цього справжнім ученим треба об’єднатися у власні наукові корпорації, як, наприклад Товариство розвитку науки ім. Макса Планка у Німеччині, зазначивши у своїх статутах такі критерії, за якими б до цих корпорацій не могли потрапити псевдовчені. Основним таким критерієм має бути здатність претендента вирішувати наукові проблеми, а не наявність у нього паперів про наукові ступені чи звання. Об’єднавшись у власні наукові корпорації, справжні вчені стануть на стезю конкуренції з псевдовченими, а держава має забезпечити такий правопорядок, щоб ніхто не міг порушувати правил конкурентної боротьби. Тоді і стане для всіх очевидним, хто є хто в науці. У світлі конкуренції справжнім ученим удасться відмежуватися від псевдовчених, і ті втратять користь від паперових наукових ступенів і звань. А без такої користі вони перестануть цих ступенів і звань так пожадливо добиватися. Таким же природним шляхом, тобто, за допомогою конкуренції на науковій ниві, має вирішуватись і доля Національної академії наук України. Зараз в Україні багато є тих, хто критикує Національну академію наук України. Останнім часом у засобах масової інформації лунають заклики по-волюнтаристському зруйнувати Національну академію наук України. Але такий шлях свавільний і надзвичайно небезпечний для вітчизняної науки. Історія свідчить про існування такої закономірності: якщо якийсь застарілий соціальний інститут не витісняється природним чином (тобто, шляхом конкуренції) новим інститутом, а знищується в протиприродний спосіб (тобто, волюнтаристським шляхом), то замість поганого застарілого соціального інституту утворюється ще гірший, хоча й новий. Ця закономірність стосується й академічних установ. Отже, шлях до прогресу у науковій творчості один: через конкуренцію між науковими корпораціями, — а інший веде до регресу. Для того, щоб українська наука розвивалася, її слід виводити зі стану стагнації не шляхом руйнування Національної академії наук, яка, очевидно, є застарілою формою організації науки, а шляхом утворення нових наукових корпорацій, які могли б шляхом конкуренції витіснити застарілі форми. Наукові “опозиціонери”, якщо вони справді турбуються про долю вітчизняної науки, мають не закликати до волюнтаристського
Франсіско Гойя. “Сон розуму народжує чудовиськ”. 1799 р. Офорт
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
