Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · с. 5сторінка оригіналу ↗

КОСТЯНТИН СУШКО: «ОСНОВА НАЦІЇ — ЗЕМЛЯ І МОВА»

Слово Просвіти, №39 за 2005 рік

— Безумовно, в ювілейний для заповідника рік Вас огортає чимало думок, проте, мабуть же, є серед них головна. Про що вона? — Із пам’яті не йдуть дві постаті — Микола Петрович Киценко і Степан Маркович Кириченко. Перший, у далекі 60-ті обіймав посаду секретаря Запорізького сільського (був колись такий) обкому КПРС, а другий керував обласним управлінням культури. Саме вони, у період компартійного мракобісся, не просто відважилися подати ідею заповідання Хортиці, а й домоглися її здійснення. Це, без перебільшення, — великий громадянський подвиг, аналогів якому я не знаю. І сьогодні, коли нарешті до Хортиці звернено стільки належної уваги, мені стає просто моторошно від думки, що було б зараз із перлиною Дніпра, якби не Киценко з Кириченком. Ми й так нині не вельми заможні духовно, а то взагалі були б жебраками. Думка про обох звитяжців не лише наснажує, а й зобов’язує, не дозволяє розслабитися. Звісно, свого часу істинну вартість Хортиці відчули Яків Павлович Новицький і Дмитро Іванович Яворницький, але Киценко з Кириченком закріпили все на практиці. — Ви обмовилися про “належну увагу” до Хортиці. Що мали на увазі? — 40 років тому Хортицю проголошено заповідною, але посправжньому заповідною вона ще не є. Влада в усі часи свідомо гальмувала розвиток як заповідної, такі заповітної сутності острова, були періоди в його біографії, коли владоможні спритники взагалі збиралися навіть позбавити Хортицю її високого статусу, і лише внаслідок помаранчевих подій ставлення до острова докорінно змінилося. Зараз нам дуже допомагає обласна державна адміністрація. Зокрема її голова Юрій Анатолійович Артеменко регулярно проводить наради, де обговорюються поточні проблеми заповідника. Свого часу ситуацію навколо Хортиці вдалося змінити на краще завдяки втручанню народних депутатів Володимира Олександровича Яворівського, Леся Степановича Танюка, Левка Григоровича Лук’яненка — справжніх українців. — Чому змінилося владне став% лення до Хортиці? — Хортиця — джерело, й уособлення тих ідей, які сколихнули Україну наприкінці минулого року, розбудили нашу — і громадянську, і національну — свідомість. Усе це добре розуміли й передбачали владоможці всіх попередніх поколінь, відтак міцно тримали Хортицю в цупких рукавицях упослідження. Це глибоко усвідомлює Віктор Ющенко і як людина, і як народний Президент, осінивши острів державним благословенням. — Тобто? — Маю на увазі Указ Президента України від 29 квітня цього року “Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника “Хортиця”. Подібних документів за останні 40 років Хортиця знала чимало, але лише цей відкрив широку дорогу відтворенню історичних і природних реалій острова. — Ваш прихід — не директор% ство з того ж ряду? — Керівником заповідника я став за 28 днів до з’яви згаданого президентського Указу, але моє призначення — пряме продовження, точніше, розвиток ідей, продекларованих у листопаді—грудні 2004 року на Майдані Незалежності у Києві. Так, я добре знаю Хортицю, я усвідомлюю її сутність, глибоко відчуваю цю землю, але для її відродження самого мого знання й енергійності було б замало без підтримки влади. Така, на жаль, поки що українська дійсність, коли більше важить прихильність влади, ніж закон. Я завжди вважав і вважаю, що основою нації, її життєздатності є земля і мова. Тобто, територія, яка виколисала етнос, і мова, за допомогою якої той етнос здійснює комунікативні функції. Стан нашої мови відомий, про нього справжні патріоти України волають на всіх перехрестях, та не кращий і стан довкілля. А тому, очоливши Хортицький заповідник, я відразу взявся рятувати землю. — Яким чином? — Ми повели рішучу боротьбу з автомобільною експансією. Виявилося, що не такі страшні класичні браконьєри, як звичайні відпочиваючі, для яких немає різниці між асфальтом і зеленим моріжком. Скажіть, будь ласка, на яку перспективу може розраховувати народ, котрий допускає, що по козацьких могилах їздять “Сенси”, “Славути” і “Мерседеси”, що під колесами машин гинуть залишки нашого Першостепу! Ми відразу кинулися, так би мовити, застовплювати територію. Розставили знаки дорожнього руху, аншлаги (щити з відповідними написами), відновили роботу шлагбаумів. Це — аж ніяк не високі, а буденні речі, та без них неможливі ні сьогоднішні, ні подальші благотворні зрушення. Загальна територія острова 2359,34 га, з них лише плавні, його південна частина (347 га), мають право без іронії іменуватися заповідними. До плавнів можна долучити вже згадані залишки Українського Першостепу на західному і подекуди на північному та східному схилах хортицького узбережжя, балки, байраки. Решта — мережа оздоровчих закладів, рукотворне лісництво, селища (близько 1400 мешканців), угіддя колишнього експериментального господарства, яке, до речі, вже підпорядковане заповідникові. Така-от географічно-виробнича еклектика, яка представляє сьогодні нашу святиню, відтак, завдання, як узгодити між собою, як організувати, обійняти всю цю строкатість не просто статусом, а суттю заповідності, — завдання нез легких. — Удається? — П’яти місяців для остаточного результату замало, проте підвалини закласти вдалося. Бо, насамперед, держава виділила кошти. Частина пішла на підвищення зарплатні співробітникам, а решта — на укріплення берегів, ремонт приміщення Музею запорозького козацтва, проведення археологічних досліджень, подальша консервація суден першої половини XVIII століття, піднятих із дна Старого Дніпра, відновлення споконвічного природного середовища. До речі, заповідникові виповнюється 40 років, а земля острова йому досі не передана. Щойно ми підготували всі документи, аби заповідник нарешті отримав Акт на право користування землею. Першим під відповідною угодою поставив свій підпис я, за мною — начальник управління земельних ресурсів міськвиконкому, далі — головний архітектор міста, міський голова. Тепер слово за депутатами міської ради. І тут я мушу сказати: дивно, що долю острова, який належить усій Україні, мають вирішувати депутати обласного центру. Парадокси становлення права і законності? Либонь, вони. А поки що ми обновили зміст переважної більшості аншлагів, фактично принципово змінивши підхід до цього охоронного чинника. Окрім аншлагів, зміст яких роз’яснює вимоги заповідного режиму, поставили такі й інші, які промовляють до людей, скажімо, ось такими словами: “Дорогі друзі! Хортиці приємна ваша присутність”, “Плекаючи Хортицю, ми зміцнюємо Україну!” “Є Бог! Є Хортиця!! Є Україна!!!”, “Тихо... Ви у храмі природи”. Такі написи не лякають, не погрожують, а звертаються безпосередньо до людських сердець, і я радий, що вони діють. — Що дає Вам підстави так вважати? — По-перше, — відгуки людей, по-друге, — результати облаштування туристично-меморіального маршруту “Тарасова стежка”, яка стала, до речі, наприкінці травня своєрідною прем’єрою мого директорства. Улітку 1843 року на Хортиці побував Тарас Шевченко, про що пізніше він писав своєму другові Я. Кухаренкові. Зберігся переказ про хортицький маршрут Великого Кобзаря. Так-от, частину цього маршруту ми облаштували сімома гранітними брилами, на яких викарбувано уривок із згаданого листа, а також рядки з творів “Гайдамаки”, “Гамалія”, “Іржавець” і “Не буду я женитися”, в яких згадуються Хортиця і Великий Луг. Приємно, що стежку дуже прихильно сприймають не лише гості Запоріжжя (це зрозуміло), а й мешканці, як справедливо вважається, нашого вельми закосмополізованого краю. Це говорить про те, що треба менше скиглити з приводу того, що нас утискують і русифікують, а вперто робити справу — пропагувати українське. Хортиця дуже потерпіла за більшовицького безчасся, а тому треба зміцнювати її життєдайну ауру. Не через будівництво кав’ярень, готелів, “колес обозрения”, а через відновлення природного та історичного середовища. Зараз на Хортиці будується культурно-меморіальний комплекс “Запорозька Січ”, навесні наступного року він має стати до ладу. Безумовно, об’єкт матиме успіх у туристів, але справ- 18 вересня 1965 року рішенням Ради Міністрів України Хортицю проголошено Державним історико-культурним заповідником. У квітні 1993-го статус найбільшого острова на Дніпрі підвищено до Національного. Що ж переживає сьогодні шматочок суші, який по праву іменують Національною Святинею? Про це напередодні 40-річчя широковідомого закладу — розмова з генеральним директором заповідника, членом Національної спілки письменників України, лауреатом премії імені Івана Франка Костянтином Івановичем СУШКОМ.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин