З блокнота письменника · с. 10сторінка оригіналу ↗
СВІДЧЕННЯ САМОВИДЦЯ І прийду розбитий… І прийду порожній. А куди — не знаю… Чи ж не все одно? Мрійником родився, здохну подорожнім, Як приблудна сука під чужим вікном. Д. Фальківський, 1927
Слово Просвіти, №39 за 2005 рік
Їх завжди бачили разом — чекіста Левчука (списаного “з лав” через сухоти) і поета Фальківського. Були подібні, як дві краплини дитячої крові; їх часто плутали. Дивлячись на Левчука, М. Драй- Хмара записав у щоденнику короткий вирок: “Гнида”. Натомість Є. Плужник товаришував із Фальківським, ігноруючи його вічного супутника. Це сьогодні ми знаємо, що Плужник — один із найкращих у нашій поезії, а тоді він був начебто такий, як усі, і тримався, як усі; йому Фальківський присвятив вірша, чотири рядки з якого читаємо в епіграфі. Коли наступав вечір, поет і чекіст мовчки сиділи в порожній кімнаті, часом дивлячись один одному в очі, а ще частіше ховаючись кожен у свій куток. Об’єднували їх лише ніжні, млосні спогади про рідне Полісся, про дитячі роки, про той час, коли Дмитро Левчук іще не служив у ЧК і не розстрілював людей, як горобців, а Дмитра Фальківського ще не було на світі, бо чекіст став поетом лише 1923 року, приїхавши до Києва і обравши для себе таке неромантичне псевдо. Могло б здатися, що Левчук ховається за спину Фальківського, але ж саме його голосом усе своє коротке життя співав про миле Полісся і кричав про стокляту ЧК. У 20-ті роки минулого століття українцям ще дозволялося кричати вголос. У світовій літературі (не кажучи про совєтську) не знаю поета, який би так картав і карав себе за те, що, власне, було не лише його особистою виною (а називалося “класова боротьба”, “диктатура пролетаріату” чи й ще якось гучніше).
НА КЛАПТИКУ ПОЛІССЯ
“Очерет мені був за колиску, //В болотах я родився і зріс.//Я люблю свою хату поліську…//Я люблю свій зажурливий ліс”. Рідне село поета (нині входить до Білорусі) називалося Лепеси. Після закінчення реального училища Фальківський навчається в Брест- Литовській гімназії, починає віршувати, але Світова війна кладе край його освіті. Уже в 1918 р. він входить до підпільної групи РКП(б) у Кобрині, а в 1920—1923 рр. служить у білоруській ЧК. Сухоти й довічна спокута стають єдиною винагородою за те, що він “людина високої культури, тонкий психолог — ці якості в поєднанні з доброзичливістю і чесністю давали йому змогу знаходити ключі до людських сердець” (з характеристики співробітника-чекіста). “Я тільки про клаптик Полісся…//Про тиху задуму гаїв,//Про шуми осінні узлісся,//Про злидні в житті чабанів…” Ритми й рими — традиційні, без пошуків вишуканих розмірів і форм, але тут і там спалахують іскри справжньої поезії, не вигадані навмисне, а народжені спонтанністю таланту. “…Наче цуценята голі,//Вітри скавчать”, “…розпатлана весно,//Заплету в твої коси пісні”, “…тополі заплакали листям”, “…аж до моря//Пливуть розстріляні мерці”, “…серпи блищать, як змії”, “Ви сміялися з нас,//Як сміється, наївшися, вош”, “…не тому, хто сіяв, довелося//В снопи в’язать розстріляні жита”, “…мороз у вікна клепне”, “…рушниці батьківської кашель”, “…уп’явши лапи в кулемет,//Справляє крук дожинки”, “І запищать шрапнелі,//Як тисячі повій”, “Сміється але це ненадовго, це — міраж. У стосунках із людьми, які не мають такого страшного досвіду, як він, Фальківський не завжди знаходить правильну тональність: часом буває брутальним, часом почувається ницим і пригніченим. Вочевидь, після одного з таких нервових епізодів Драй-Хмара записав у щоденнику свій несправедливий діагноз (до слова, з іншими “неокласиками” — М. Зеровим і П. Филиповичем — стосунки склалися рівно). Маючи помешкання на вул. Караваєвській (тепер — Толстого), Фальківський часто потрапляв у юрбу студентської молоді. Заздрив не на літа, а на посмішки і душевний спокій. (“А в нас уже серця іржаві,//і осінь липне до думок”); не знав, що чекає на цих хлопців і дівчат, що чекає на всю Україну в найближчі роки. Часом бунтував: “Одшумів… Одшумів… Одгукав,//Як розбурханий лід навесні.//Тільки іноді знов у Чека//Послужить заманеться мені”. Як і багато його однолітків, у такий спосіб реагував на НЕП, хоча добре знав — у якій лавці, державній чи приватній, може купити щось поживне для своїх туберкульозних бацил. Три роки революційної, а відтак, розстрільної служби в ЧК стали для поета справжньою манією, яку заспокоїла лише смерть. Не хотів чи не вмів помилитися, хоча добре пам’ятав мамин “Отче наш”. Судив себе сам. А судити було важко, бо навкруги все і майже всі кричали про велич революції, а він римував рядки про її смердючі смітники. Люди розпинають Христа щоденно; в цьому дійстві можна бути суддею, свідком чи глядачем, а можна — навіки безіменним катом, але де ви бачили, щоб той — безіменний — публічно знімав маску і складав вірші?
РЕВОЛЮЦІЯ ЯК ВИРОК
Назагал у селянській Російській імперії більшовиків було дуже мало. І нічим не регламентований терор швидко став головним засобом їхньої боротьби за владу. Ленін всіляко заохочував розстріли, а в багатьох випадках просто вимагав нових жертв. У ЧК концентрувалися “отбросы всех наций — еврейской, латышской, русской” (див. С. Білокінь, “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”, Київ, 1999, с. 100). На крові виростали справжні монстри, особливо серед “виконавців” — катів. Одеську ЧК “прославили”, зокрема, Джонстон і Віра Гребенюкова. “Сдирать кожу с живого человека перед казнью, отрезать конечности при пытках — на это был способен палач-негр. Джонстон. Его выписали из Москвы, как приглашают крупного артиста на гастроли”. Віра Гребенюкова, “редкой красоты девушка 29 лет”, донька царського полковника, закохалася в чекіста. Коли батьки вигнали її з дому, перейшла жити до нього й робила все, “чтобы идти в ногу с любимым человеком. Точно зверь, она упивалась кровью замученных и расстрелянных ею жертв. Пытки, причиненные ею над ними, не поддаются описанию: вырывала волосы, отрубала конечности, отрезала уши, выворачивала скулы ит. п.”. Водночас у ЧК без “художеств”, але й без милосердя, служили тисячі нормальних робітників і селян, які свого часу повірили в революційну ідею і яких логіка класової боротьби зробила катами. Левчук (Фальківський) був одним із них. Через хворобу звільнений “з органів”, пробує віршувати в “червоному” стилі. Так з’являється “Краском” (1924): “У степу… По широкім шляху//Військо стомлене йде…//Це Приблуда Гордій на останній безжалісний
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
