Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Альма-матер · с. 11сторінка оригіналу ↗

«ЦІ СКЛЕПІННЯ ДЕСЬ НАД МОЄЮ ДУШЕЮ СТОЯТЬ УСЕ ЖИТТЯ», — так, виступаючи на п’ятому конґресі Міжнародної асоціації україністів, що відбувся 2002 року в Чернівцях, сказала Ліна Костенко про Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, який цієї осені відзначає своє 130@річчя

Слово Просвіти, №39 за 2005 рік

СПРАВЖНІЙ ХРАМ НАУКИ Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича відповідає цьому визначенню повною мірою, і є одним із найстаріших навчальних закладів України, який має нині високий авторитет як в Україні, так і за її межами. За свою 130-річну історію університет дав дорогу в світ знань сотням тисяч молодих людей, створив потужну базу для наукових досліджень, став справжнім осередком культури, науки й освіти на Буковині й загалом в Україні. Заснування університету в Чернівцях припало на другу половину ХІХ ст., коли Буковина була одним із найвіддаленіших і найменш економічно й політично розвинутих країв Австро-Угорської імперії. У колі тодішніх австрійських політиків факт заснування університету сприйняли доволі іронічно й навіть із невдоволенням, адже у відкритті університетів були зацікавлені депутати від інших країв імперії — Сілезії, Моравії, Словенії, чеські представники домагалися відкриття другого університету в Празі, у якому б мовою викладання була чеська. Конкурували з далекими провінційними Чернівцями і такі давні європейські міста, як Зальцбурґ і Трієст. Проте завдяки заходам депутатів від Буковини шалька терезів схилилася у бік Чернівців. Визначна роль у цьому належить чернівецькому правникові Костянтинові Томащуку, тодішньому депутатові крайового сейму й австрійського парламенту. Своїми переконливими промовами на парламентських засіданнях він вплинув на рішення більшості депутатів голосувати за відкриття університету саме в Чернівцях. Додатковим позитивним арґументом для такого перебігу голосування була урочиста дата — 100-літній ювілей прилучення буковинських земель до Австро-Угорщини, який відзначали на всіх державних рівнях. При цьому освітній рівень населення краю був надзвичайно низьким, школу відвідувало близько 17 % дітей шкільного віку. Надзвичайно пекучою була нестача вчителів. Відкриті на початку 70-х рр. ХІХ ст. чоловіча й жіноча вчительські семінарії не могли розв’язати цієї проблеми, та й самі вони потребували висококваліфікованих викладачів. Віддаленість Буковини від тодішніх освітніх центрів Австро-Угорщини спричинялася до браку судових, фінансових і державних урядовців, які були б добре обізнані з місцевими проблемами. Для продовження освіти німецькою мовою випускники середніх навчальних закладів Буковини і Галичини змушені були їхати за сотні кілометрів до університетів Відня, Ґраца, Інсбрука, Праги, оскільки в найближчих університетах Львова і Кракова заходами польських політичних лідерів статусу викладової набула польська мова. Створення університету на Буковині могло забезпечити кваліфікованими кадрами як освітню галузь, так і галузь державно-правових та інших форм офіційних стосунків. АВСТРІЙСЬКИЙ ПЕРІОД Святкове відкриття університету в Чернівцях із присвоєнням йому імені імператора Франца Йосифа відбулося 4 жовтня 1875 р. у приміщенні учительської семінарії (нині — корпус 1 по вул. Університетській). Першим ректором університету став Костянтин Томащук. Із відкриттям університету започатковано роботу трьох його факультетів: правничого, філософського, теологічного. В основу організації університету покладено загальний принцип вільної освіти та навчання з метою розвивати науку й готувати молодь для вищої державної служби, громадської діяльності. Викладовою мовою університету була німецька, що не відображало демографічної картини краю, адже місцеве населення складалося на 42 % з українців, на 31 % із румунів і лише на 8 % із німців. Попри те, що українська та румунська мови мали статус крайових мов (тобто, дозволених в офіційному вжитку), бажання місцевої української та румунської інтелігенції мати викладовою мовою університету рідну мову на той час не могло справдитися з багатьох причин. По-перше, не було належної навчальної бази — ані достатньої кількості викладачів і відповідної літератури рідною мовою, ані усталених норм літературної мови і виробленої наукової термінології. По-друге, існувала й політична причина: австрійська влада не бажала загострення стосунків між українцями і румунами, які конкурували в обстоюванні своїх національних прав. На філософському та правничому факультетах викладали лише німецькою — як офіційною мовою держави, а на теологічному дозволяли викладати окремі курси й українською чи румунською. Навчання в університеті тривало чотири роки і було платним: 60 ґульденів на рік на філософському факультеті і 30 ґульденів — на правничому, проте для більш як третини студентів із незаможних родин було передбачене часткове або повне звільнення від оплати. За навчання студентів теологічного факультету сплачувала Буковинська митрополія. Близько 10 % студентів отримувало стипендію у 105 ґульденів. Звичайно, цієї суми не вистачало на всі видатки, оскільки вона становила лише четверту частину середньої учительської платні. Тому студенти шукали додаткових засобів до життя, найчастіше — це були оплачувані послуги домашнього вчителя. Внутрішня організація навчального процесу в університеті була традиційною для системи вищої освіти в Австро-Угорщині. Адміністрація була представлена ректором, проректорами й академічним сенатом у кількості 11 осіб, яких щорічно переобирали. Факультетами керували професорсько-викладацькі колегії на чолі з деканами і продеканами, яких також переобирали щороку. Упродовж 44 років існування Чернівецького університету як німецькомовного з його стін вийшло понад 4 тисячі кваліфікованих фахівців, які діставали працю як на Буковині, так і за її межами. Викладачі й випускники університету зробили вагомий внесок у вивчення історії, етнографії, культури й природних ресурсів Буковини. Варто підкреслити й ту надзвичайно важливу роль, яку цей переважно німецькомовний вищий навчальний заклад відіграв у формуванні й освіті української національної еліти. Університет швидко здобув популярність на Буковині й у Галичині. Спочатку найбільше студентів навчалося на правничому факультеті (близько 60 %), проте на початку ХХ ст. відбулося інтенсивне зростання числа охочих здобути фах на філософському факультеті: там навчалася вже третина студентів. Переважна більшість студентської молоді — майбутніх учителів, правників, урядовців — за народженням були буковинцями. Попри це університет приваблював багато молоді з Галичини, до того ж на теологічні студії приїздили юнаки навіть з інших країв імперії, а також з інших країн — з Румунії, Туреччини, Росії, Болгарії, Сербії, Німеччини, Франції, Англії. Спочатку в університеті навчалися переважно вихідці з Буковини. Перший студентський контингент налічував усього 177 осіб, проте від року до року це число зростало — і вже в перше десятиліття функціонування університету щорічна кількість студентів сягала 250 осіб, а в передвоєнному 1913—1914 навчальному році становила 1192 особи. Із кожним роком зростало й число вихідців з інших місцевостей Румунії. Кількість студентів-нерумунів неухильно зменшувалася, та все ж діяло до десятка студентських товариств, у тому числі й українські товариства — “Союз”, “Чорноморе”, “Запороже” та інші. 1938 р. усі вони були заборонені урядом. Проте навіть у таких умовах буковинські українці не тільки зуміли здобути університетську освіту, а й згодом поповнили плеяду української інтелігенції краю. Серед них — Микола Чередарик, Микола Суховерський, Ельпідефор Панчук та інші. При відзначенні 25-річчя діяльності університету професор О. Колесса, на той час дійсний член Наукового товариства імені Шевченка і професор Львівського університету, зазначив, що Чернівецький університет особливо дорогий українцям тому, що він сприяє духовним прагненням нашої нації, “бо тут має місце, розгляд і розвиток також руська [українська] філологія та історія, і тому, що тут дається змога також руській [українській] молодежі черпати з чистого джерела знань”. Студенти-українці становили в університеті від 9 до 25 %. Серед них у різний час навчалися такі видатні в майбутньому постаті, як письменники Іван Франко, Лесь Мартович, Денис Лукіянович, філологи Степан Смаль-Стоцький, Олександр Колесса, Юліан Кобилянський (упорядник “Латинсько-українського словаря”, 1912 р.), Сергій Шпойнаровський (упорядник українських шкільних читанок і перекладач творів Тараса Шевченка німецькою мовою) та ін. Перший професорсько-викладацький склад університету налічував 28 осіб, із них — 14 німців, 10 румунів, 4 українці. За рівнем кваліфікації та посад викладачі поділялися на штатних і позаштатних професорів, приват-доцентів, доцентів, асистентів, лекторів, учителів. Зазвичай це були вихідці з австрійсько-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин