Альма-матер · с. 12сторінка оригіналу ↗
«ЦІ СКЛЕПІННЯ ДЕСЬ НАД МОЄЮ ДУШЕЮ СТОЯТЬ УСЕ ЖИТТЯ»
Слово Просвіти, №39 за 2005 рік
Продовження. Поч. на с. 11
поділено на філософсько-філологічний і науково-природничий. Кількість кафедр наближалася до 50. Навчання провадилося у тих самих приміщеннях, а з 1935 р. — в новозбудованому корпусі (нині — 3-й корпус університету по вул. Лесі Українки, де містяться біологічний та хімічний факультети). Діяльність університету розширювалася. Зокрема зріс бібліотечний фонд із 253 тис. у 1923 до 495 тис. примірників у 1939 р. Розпочалося будівництво нового приміщення бібліотеки. Тривало започатковане ще в австрійський період видання значної кількості навчально-методичної та наукової літератури. Професорсько-викладацький склад формувався головним чином із румунів — вихідців із Старого королівства — і помітно зростав: із 70 у 1922—1923 н. р. до 104 осіб у 1938— 1939 н. р. Серед них були заслужені професори, титулярні професори, приват-доценти, доценти, лектори, асистенти, керівники курсових робіт студентів. Серед викладачів університету були відомі вчені: математики С. Стоїлов, Г. Вринчану, М. Ніколеску, хімік Н. Костяну, фізик Є. Бедереу, ботанік М. Гушуляк, історики В. Греку, І. Ністор, географ К. Бретеску, філологи Л. Мораріу, В. Герасім, А. Прокопович, Г. Нандріш, теолог Н. Котлярчук та ін. Порівняно з австрійським періодом кількість студентів зросла: в 1920—1921 н. р. вона становила 1573, в 1933—1934 н. р. — 3207 (зних на теологічному факультеті — 1194, юридичному — 1012, філософсько-філологічному — 554, природничому — 447), у 1937—1938 н. р. — 2630. У 1939—1940 н. р. внаслідок посилення вимог до боржників кількість студентів зменшилася до 1959 (1702 юнаків і 257 дівчат). За національною ознакою абсолютну більшість становили румуни — 80 %, українців було лише 3,7 %, поляків — 1,4 %, представників інших національностей — 1,1 %. Варто зазначити, що дана етнічна статистика могла відрізнятися від справжньої, адже, як відомо, національна політика Румунії в краї часто змушувала етнічних українців для службової кар’єри чи здобуття освіти записуватися румунами. У румунський період на факультетах і кафедрах розробляли важливі наукові проблеми, видавали багато літератури, в тому числі й із буковинської тематики, проте порівняно з австрійським періодом діяльності Чернівецький університет перестав бути науковим і культурним центром багатомовної поліетнічної Буковини. Учені гуманітарних кафедр досліджували в основному проблематику румунського етносу. За 1920—1940 рр. університет підготував понад 9 тисяч фахівців — учителів, священиків, правників. Щоправда, система розподілу випускників передбачала найчастіше їхнє працевлаштування у західній частині Румунії. Засяг діяльності університету повсякчас зростав. Кількість кафедр збільшилася від 23 у 1875 р. до 53 в 1918 р. Книжковий фонд бібліотеки за цей самий час збагатився від 31 тис. до 229 тис. томів. Університет мав власну друкарню, ботанічний сад, хімічну лабораторію, два музеї, два навчальні корпуси (нинішні — 1-й та 2-й по вул.Університетській), гуртожиток для 32 студентів, їдальню. Через те, що кількість студентів постійно зростала й не вистачало аудиторій, теологи навчалися в приміщеннях Резиденції буковинських митрополитів, а частину аудиторій університет орендував у різних міських будівлях.
ЧАС НАДІЙ І РОЗЧАРУВАНЬ
Настав червень 1940 р. — час надій і розчарувань в історії Буковини. Після входження Північної Буковини до складу України постановою Раднаркому УРСР від 13 серпня 1940 р. університет у Чернівцях реорганізовано в державний з українською мовою викладання. Буковинські українці дістали свій університет, проте місцевих студентів було там мало. На 6 факультетів — філологічний, фізико-математичний, біологічний, хімічний, історичний та географічний — прийняли 605 осіб, вихідців переважно зі східних областей України. Щоб якось вирівняти становище і дати змогу й буковинським українцям навчатися в університеті, спеціальним розпорядженням ЦК КП(б)У дозволено допускати місцевих абітурієнтів “з робітників, селян і трудової інтелігенції” до вступних іспитів без документа про середню освіту. На 23 кафедрах працювало 59 новоприбулих викладачів, оскільки всі викладачі румунськомовного університету виїхали до Румунії. Проте перебіг Другої світової війни перервав уже налагоджену роботу ВНЗ. Із початком окупації Чернівців на період 1941—1943 рр. університет перетворено на румунський політехнікум. Після звільнення Буковини навесні 1944 р. університет відновив свою роботу з 10 жовтня цього ж року. До його 6 передвоєнних факультетів додався новий — геолого-ґрунтознавчий (у 1950—1957 — геологічний). Працювало 22 кафедри. У зв’язку з гострою нестачею учительських кадрів започатковано в 1945 р. навчання за заочною формою, а згодом – і за вечірньою. Університет відкрив дорогу до освіти насамперед місцевій молоді. Якщо в 1944—1945 н. р. на 468 студентів було лише 13 місцевих, то вже в 1947—1948 н. р. на 1287 першокурсників було 62 із числа місцевих: на перший курс філологічного факультету спеціальності української мова і література зараховано понад 40 % випускників Чернівецької та інших західноукраїнських областей, на фізико-математичний факультет — 25 %, на хімічний — понад 20 %, близько 20 % — на геологічний і географічний факультети. Набір студентів у 1952— 1953 н. р. уже на 50 % складався з місцевої молоді. У цьому особлива заслуга належала ректорові К. Леутському. Поступово починали свою роботу й інші нові факультети: романо-германської філології — з 1954 р., фізичний як відокремлений від фізико-математичного — з 1967 р., економічний — з 1971 р. (спочатку із заочною формою навчання, а з 1989 р. відкрито денну форму), інженерно-оптичний як відокремлений від фізичного — з 1980 р. (з 1988 р. реорганізований як інженерно-технічний); юридичний і педагогічний факультети — з 1991 р., філософсько-теологічний — з 1994 р. Кількість кафедр у 2000 р. зросла до 59. Кількість студентів перевищила 10 тисяч, з яких у кінці 90-их років 90 % становили вихідці із західних областей України. У роки радянської влади університетові були передані під аудиторії приміщення колишньої Резиденції буковинських митрополитів.
АРХІТЕКТУРНА ПЕРЛИНА БУКОВИНИ
Частина корпусів університету, в тому числі й адміністративний,
Церква Трьох Святителів сьогодні розташована у палацовому комплексі — колишній резиденції буковинських митрополитів. Уже не одне покоління студентів зросло під тими ж чудодійними склепіннями, які вразили юну Ліну Костенко. Оздоблені рослинним і геометричним орнаментом стелі й колони аудиторій, коридорів, зали для урочистих зібрань — таке близьке дихання часу й культури предків відчуваєш далеко не в кожному ВНЗ нашої країни. У певному сенсі, національний університет на Буковині — це унікальне середовище, де поєдналися чуття і розум, навчання світової мудрості і прирідненість до своєї землі, де давні стіни зігріті молодою пристрастю. Історія будівництва резиденції цікава багатьма обставинами. Ще від 1803 р. австрійський уряд, за розпорядженням цісаря, заходився коло того, щоб підготувати відповідний проект для спорудження кафедральної єпископської церкви у Чернівцях і резиденції на кошти Буковинського релігійного фонду, проте перша нарада відбулася аж 1846 р., за єпископа Євгена Гакмана. Успіху в цій справі було досягнено лише після кількаразових звернень і скарг єпископа до політичної управи на Буковині та до міністерства культів у Відні. І тільки з 1860 року, коли Буковина стала окремим коронним краєм Австро-Угорської імперії, імператор Франц-Йосиф І видав розпорядження про будівництво у Чернівцях єпископської резиденції, богословського семінару і факультету. На цій підставі міністерство культів запросило до виготовлення проекту талановитого архітектора Йосефа Главку, на той час одного з найвідоміших на всю Австро-Угорщину, випускника політехнічного університету в Празі та Віденської академії мистецтв. Чех за походженням, він народився у містечку Пржештіце неподалік від міста Плзень, здобувши архітектурну освіту, навчався ремісничих секретів мулярства і отримав відповідний диплом, стажувався три роки в Італії, Греції, Франції, Англії та Німеччині, вивчаючи, головним чином, монументальні споруди. Усе це придалося Йосефові Главці у довершенні головної справи його життя — зведенні резиденції буковинських митрополитів. Місцем забудови обрали найвищий пагорб міста. Цей пагорб називали по-різному, спочатку — Доменик, згодом — на честь Габсбургів, у народі переінакшений на Гарбузову гору. Це було улюблене місце відпочинку чернівчан. Тут очі спочивали на розкішних картинах Прутської долини, обрамленої передгірськими залісненими пасмами вищих і нижчих горбів. І над цим правдивим витвором природної поезії, названим зеленою Буковиною, зависочів невдовзі величний палац зі стрункими вежами і барвистими покрівлями. Викладені кольоровою черепицею, вони схожі на буковинські килими, візерунок даху кожного корпусу — інакший, неповторюваний. Будівничий хист Й. Главки виявився в тому, що він уважно вивчив особливості місцевого рельєфу, краєвиду, можливості тодішньої місцевої будівельної галузі, а також буковинський етнографічний колорит. 33-літній архітектор розпочав роботи 13 квітня 1864 р., коли було освячене місце і закладено основний камінь. Незважаючи на те, що гонорар архітектора залежав від загальної суми, яку потрібно було видати на будову, і становив 3 відсотки від неї, Йосеф Главка повсякчас дбав про зменшення видатків, розшукував будівельний матеріал у самій Буковині. Він відкрив тут алебастровий і кораловий камінь, мармур, навчив місцевих робітників виготовляти цеглу спеціального ґатунку. Загалом потреби будівництва обслуговували дві цегельні, а також завод із виготовлення черепиці. На будівництві використовували також багато іншого місцевого матеріалу — пісковик і вапняк з-над Дністра, дерево з буковинських лісів. Суттєвим засобом здешевлення робіт було й навчання місцевих майстрів, яке зогранізовував Й. Главка, запросивши перших робітників із заходу Австрії та з Чехії. Оздоблення внутрішніх приміщень виконували високомайстерні художники й скульптори з Відня — Кароль Свобода, Кароль Йобст, Кароль Гофман. Тутешні митці — Епамінонд Бучевський, Євген Максимович, Евсебій Ліпецький — створили для прикраси репрезентаційних салонів портрети митрополитів, воєвод, владик. 1872 р. Йосеф Главка, тяжко занедужавши, змушений був залишити Буковину, не довівши до кінця будівництво комплексу. Головний середній будинок, де тепер розташована адміністрація університету та факультет іноземних мов, були передані до вжитку в 1874 і 1876 рр. А завершення всіх робіт, включно із закладенням парку, тривало ще десять років. Освячення відбулося в 1882 р. Вісімнадцять років праці і величезні кошти (близько 2 млн. золотих флоринів) були вкладені в це не-
Адміністративний корпус ЧНУ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
