Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗
СТО ТРИ СХОДИНИ ДО РАЮ І ПЕКЛА
Слово Просвіти, №39 за 2005 рік
даху, звідки проглядають лише небо й покрівлі, вічний мандрівник, прикутий до мольберта, почував себе, немов у раю і самочинно створеному пеклі. Таємничість творчості не підлягає словесному змалюванню. Розповісти зміст творів Марчука складно, розкладати по дослідницьких полицях — марна справа. Бо то голос його душі, якому не підлегле раціо. Марчук скоріше поет, ніж прозаїк. Він більше почуває, ніж розмірковує. Стаючи перед полотном на мольберті, він не те що бачить завершену картину, а часом не уявляє початку роботи. Але згадаймо твори філософського спрямування: “Опустіле гніздо”, “Остання сторінка”, “Осінні дзвони”, “Сільська ідилія”, “Вогонь предків”, безсумнівний шедевр “Мудреці в полях дрімали”, твори із циклу “Сліди, залишені віками”, де кожен твір насичений біблейською мудрістю: “Чи далеко іще до мети”, “Ми до тебе йдемо”, “До тебе голос мій”, “Тихо звучали оголені струни”, “У тиші спогади ростуть”, “Доспівана пісня”. Марчук неоднозначний. Він постійно одних дивує, інших шокує. Хтось любить раннього Марчука й не розуміє сьогоднішнього. Чи то художник випереджає життя, чи ми занадто відстаємо від лету вперед. Марчук не стоїть на місці. Якщо зупиняється його думка під впливом життєвих обставин, то зростає майстерність. Щодня долаючи 103 сходини до невідповідаючої його рівню майстерні у піднебессі, Марчук має можливість прокрутити все своє існування в прямому й зворотному напрямку. Творчість художника — певною мірою, автопортрет. У багатьох картинах Марчук присутній реально. Скрізь він — рівноцінна діюча особа твору, живий він чи мертвий, все одно впливає на архітектоніку твору, поєднує тимчасову плоть із вічністю духу, за життя благословляє себе у безсмертя. У картинах “Я виріс серед вас”, “Плин часу”, “У дорозі”, ”Ніжність”, “До тебе лину я”. “А я тим часом відпочину” і багатьох завуальованих автопортретах, у різних за жанром творах, художник постає безнадійно самотнім, щиросердо залюбленим у природу, яка своєю мовчазною мудрістю вгамовує суєту швидкоплинного життя, дихає вселенською незбагненною вічністю. Марчук як людина гостро переживає події сьогодення. Він ігнорує історію. Не любить повертатися до подій минулого, можливо, тому, що ми більше програвали, ніж перемагали. А Марчук — постать амбітна, не любить поразок, давно звик до тріумфу, особливо сьогодні, у сяйві вселюдського й державного визнання, хоч це й переобтяжливо. Зараз художник втомлюється, долаючи 103 сходини до майстерні на даху, а коли отримає (дай, Боже) музей власного імені, куди потоком хлинуть уболівальники, порушуючи творчу самотність Майстра, убога шпаківня на п’ятому поверсі уявиться раєм. Марчук мріяв про надійне пристанище для своїх творів з часів, коли сповна відчув своє призначення. Музей, галерея чи просто майстерня, відповідна його масштабу, Марчукові потрібна для спілкування зі своїм глядачем. Він любить відкривати виставки, їх було по світу близько сотні. Звиклий до самостійності у всьому, він здебільшого й картини вішає сам. Бо ніхто краще за нього не вкомпонує його дитя на стіні, ніхто не знайде кращого місця для кожного його твору. Щоразу, відкриваючи чергову виставку, Марчук хвилюється, ніби уперше. Не позаздриш тому, хто зробив щось не так. Сто разів пошкодує, що був несумлінний. Перед відкриттям виставки зосереджується, мов спортсмен на старті. Відмітає від себе все другорядне, ігнорує найближче товариство, аби не зашкодило створенню атмосфери таємничості, святкової урочистості. Після зустрічі глядача з творами, вгасання охів і ахів на честь автора, наближення фуршету, творець помірно опускається на землю, починає впізнавати ближніх, стає Ванечкою, якого не можна не любити. Лише не жаліти, бо занадто гордий. Нічого ні в кого не просив, лише сам дає, не вимагаючи повернення. Така властивість сильних: створювати враження, що в них усе Є. Один Бог знає, як співіснують у цій людині неймовірна працездатність і непосидючість. Марчук вічно кудись їде, поспішає. Він телефономан. Якби не був прикутий до мольберта, мабуть, півжиття пропустив би крізь рурку. Але Майстер усе встигає, бо швидко ходить і мало спить. Монументальна статичність його творів — абсолютна несхожість із його рухливим характером. Та, мабуть, секрет його працездатності в переміні ритму. Втім, який ритм його серця під час роботи над картиною, ніхто не міряв. Мабуть, напруженіший, ніж коли долає 103 сходини. Побажаємо серцю Майстра витривалості заради майбутніх шедеврів.
Ростислав СИНЬКО
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
