Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

ОСІНЬ: ПОРА СІВБИ І ПЕРЕДПЛАТИ

Слово Просвіти, №39 за 2005 рік

РЕДАКТОРСЬКІ БУДНІ У повітрі пахне порохом. І не тільки тому, що вистигаюча земля потребує добового дощу, аби озимі засівалися з надією на добрий урожай. Утім, так легковажно мріється про грибний дощик, — забуваємо, що ми не птахи небесні, у вирій не полетимо, — треба сіяти й жати, дбаючи про хліб насущний тут, на своїй землі. Політичні баталії в Україні давно вже застують у суспільній свідомості ті основні цикли буденного перебігу трудового життя, які утримують народ на силі, врешті, — на світі. Огляньмося на весну: про сівбу згадали лише як про причину відміни візиту прем’єра Юлії Тимошенко до Москви. У жнива напівголосом заговорили про наростаючу системну кризу в економіці, а уряд, натомість, солодкоголосо умовляв селян не продешевити, продаючи збіжжя (вочевидь, йому, урядові, було невідомо, що пальне і техніку селяни винаймали під урожай). Обжинки грянули разом із командою “геть із пляжу!” (а й справді, — більшість наших чільників давно вже живуть, наче в Акапулько — на золоті кредитні картки організовують собі маскаради та політичні фестивалі). А що нині, коли “народові із трипільських запорогів”, хліборобові з діда-прадіда, час сіяти озимі жито й пшеницю? Столиця й промзони переймаються бойовими ристалищами тих, “хто дуже любить Україну”, а вилюднілі села вслухаються в небагатоголосий тракторний гул — немає пального, немає насіння, врешті, й тракторів та сівалок — не густо. Впевнена, що на один гектар української землі їх припадає значно менше, ніж вождів, гетьманів, вождиків і гетьманчиків. Власне, село завжди охочіше ходило за плугом та сапою, аніж за гетьманами та вождями. Чи не тому й сьогодні, коли так багато говориться про розвиток демократичного суспільства, коли наступний рік уже оголошено “роком українського села”, очевидно, що село нині для багатих — товар, можливість закупити якомога більше землі, для бідних — виростити рятівну картоплю на батьківських городах. Самодостатність і величність землі-матінки й годувальниці втрачається безповоротно. Чому редакторські турботи про передплату-2006 викликають у мені такі віддалені асоціації, зовсім несподівані рефлексії? Справа ж, звичайно, не лише в хліборобських генах, не в рудиментарних відчуттях селянки пори святого діла: посіяти й зібрати. Мене давно вже переймають думки про певну ірреальність подій, що відбуваються в країні: повсякдень розпалюються політичні скандали, наче глиняні, розпадаються високі авторитети, перебіжчики-нардепи, либонь, уже й самі не пам’ятають, яку політичну силу уособлюють, партії змінюють назви, запозичуючи ті, що звучать симпатичніше, у своїх колег, відставка уряду публікою трактується наче розлучення ще вчора закоханої пари: “Ну как он мог ей изменить?..”, довіра чи недовіра до політика базується не на аналітичних вислідах, а на рівні словесної переконливості й красномовства. І все це, разом узяте, закручує країну і її громадян у якийсь некерований вихор, що втягує у свою шалену воронку молодих і старших, хворих і здорових, багатих і бідних... Закінчення на с. 3

с. 3 · сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДВИБОРЧІ МАНЕВРИ Закінчення. Початок на с. 1 Політика — понад усе! Хтось скаже, що це нормальний стан формування громадського суспільства, яке з допомогою недозованої інформації долає шлях до справжньої демократії, само обирає своїх політичних провідників. Що глузування над помаранчевою символікою — безвинні забави молодиків, “право мати право”. Що сімдесят п’ять відсотків інформації в ЗМІ, присвячених лишень політичному життю країни, — втілення гласності, засіяної двадцять років тому, а прокляте питання: “ти за білих чи за червоних?”, “за блакитних чи помаранчевих?” стає вічним, але за ним — лише колір, а не людина. “Непідкупні” й “демократичні” інформаційні джерела, б’ючи з гаманців олігархів, невільніші в своїх вольностях від кишенькових партій, а політики, що отримали владу в результаті волевиявлення народу, давно вже не впізнають улице — поодинці! — свій електорат. Як би виклично це не звучало, але складається враження, що ідеї глобалізму в Україну прийшли як суцільне обезличування, коли — впритул — влада вже не бачить ні очей, ні рук “маленького українця”, та ще й щодня принижує його, учасника національної революції своїми іграми, підмінюючи колір національного прапора кольорами партій та блоків, що прагнуть реваншу на майбутніх виборах. І в цьому шаленому вихорі, в цих порохових, пилюжних бурях людина втрачає свою звичну справу, своє святе діло, яке багато в чому визначає людське призначення на землі. Тобто, вчитель перестає бути вчителем. Лікар не хоче їхати туди, де найбільше потрібний старим і немічним. Інженер спішно перекваліфіковується на юриста, а вчений стає менеджером. Творці законів лобіюють обхідні поправки до цих законів. Політики і влада забувають, що вони слуги народу і, перш за все, мають дбати про благополуччя свого народу, про незалежність своєї держави, про те, що всі вони приходять і відходять, а Україна — вічна… Журналіст, безперечно, не може бути ортодоксальним і консервативним. Але віра в Слово, яке всьому РЕДАКТОРСЬКІ БУДНІ початок і основа, має бути несхитною. Нація — це мова в усій її повноті, минулому й майбутньому. Очевидно й те, що малотиражне українськомовне видання в бурхливому газетному морі, взявши собі за прапор ці категорії, сьогодні нагадує маленького човна поруч із морськими лайнерами, тож існування просвітянського тижневика — цілком покладене на його колектив, редколегію та на Вас, дорогі читачі. І все ж маємо сміливість заявити — наше видання унікальне. І воно мусить жити. Наша реклама — це Ви, це Ваше розуміння і підтримка, Ваше бажання розповсюджувати “Слово Просвіти” — із рук у руки, із вуст у вуста. Це, врешті, розуміння свого просвітянського, українського призначення, відчуття свого святого діла: тримати українську мову, українську історію, українську культуру на силі. Це важко, але ми ніколи не зрікалися ні своєї українськості, ні свого професійного призначення. Ми певні свого покликання, ми переконані в обраності свого читача. І порівняти своїх прихильників, симпатиків і передплатників хочемо з сіячами озимини: витримати зиму і зажати на новий хліб. Без недороду. Ті, хто з нами протягом багатьох років, переконалися: ми не оминаємо жодних гострих проблем у політичному і громадському колообігу сьогодення. Але ніколи не втрачаємо орієнтирів вічних, засадничих. Слово — всьому голова. На тому й стоїмо, шукаючи взаєморозуміння з українським читачем, закликаючи його до діалогу. І — завжди! — бачачи його обличчя, пам’ятаючи його очі. z Любов ГОЛОТА РЕҐІОНИ контролюють “Красноармійськвугілля”, шахту ім. Бажана (ДХК “Макіїввугілля”), шахту “Родинська” (ВО “Червоноармійськвугілля”), шахту “Холодна балка” (ДХК “Макіїввугілля”), шахту “Північна” (ДХК “Макіїввугілля”), шахта “Комуніст” (ДХК “Жовтеньвугілля”), шахту “Краснолиманську”. Корпорація ІСД контролює Авіакомпанію “ІСД-Авіа”, Краматорський цементно-шиферний комбінат “Пушка”, НДІ гірничої механіки ім. Федорова, ВАТ “Узнафтагазбуд” (на території Узбекистану), ВАТ “Центральний гірничозбагачувальний комбінат”, 51 % акцій ЗАТ “Степнотехсервіс” (Таврійський ГЗК), 25 % ВАТ “Азовмаш”, ВАТ “Слов’янський завод важкого машинобудування, ВАТ “Сніжнянськхіммаш”, ВАТ “Старокраматорський завод важкого машинобудування”, ВАТ “Дружківський машинобудівний завод”, ВАТ “Кам’янський машинобудівний завод, завод гірничорятувальної техніки “Горизонт”, а також, спільно з ЗАТ “АРС”, корпорацію “Укрвуглемаш” (шість заводів в Україні та два російські підприємства). Цій групі також належить Камиш-Бурунський залізорудний комбінат, ряд залізорудних і марганцевих ГЗК. ІСД — великий газотрейдер, що закуповує газ в “Ітери”, у Туркменистані й Узбекистані. Вважають, що Віктор Янукович має свій інтерес в “ІСД” проте офіційних тому підтверджень немає. z Анжеліка ІСІДІНА, Віктор ГЕВАРІН, м. Донецьк

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин