Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ПЕРІОДУ ЛЕОНІДА КРАВЧУКА»

Слово Просвіти, №39 за 2006 рік

УРОКИ СУВЕРЕНІТЕТУ Початок у числі 37 за 2006 р. Звичайно, я свідомий того, що Україна за цей час-таки вийшла з небуття. Геополітичного, економічного, націєтворчого, правового. Цей історичний прорив таки зроблено. Він очевидний і визнаний світом. Одначе, якщо ми хочемо швидше, із меншою кількістю великих і малих помилок віддалятися від колоніального, нелегального існування великої за своєю історією та незнищенним духом нації, ми повинні насамперед аналізувати наші численні прорахунки, навіть лабораторно побільшувати їх, розглядаючи ніби крізь мікроскоп. Ми вже стільки всього втратили за цей короткий час, що лукавити чи підмальовувати ситуацію, оминати в ній гострі кути вже не маємо права. У чомусь таки можна зрозуміти хитрющого, з гострим, майже лисячим нюхом на політичні вітри і протяги Леоніда Кравчука. Рвійний російський відчайдух Єльцин уже вискакував на бойовий танк і рішуче закликав Росію до опору заколотникам ГКЧП, просив Україну підтримати цей спротив. І ми, шестеро тодішніх демократів — членів президії Верховної Ради УРСР — одинаків в оточенні комуністичної більшості (Павличко, Пилипчук, Танюк, Ємець, Гриньов, Яворівський) на свій страх таки надіслали йому телеграму підтримки, і вона була зачитана під овації на мітингу в Москві. І в цей час наш Леонід Макарович з екранів телевізорів закликав українців домолочувати хліб, лаштувати дітей до школи, не робити жодних різких, мовляв, невластивих українцям рухів і зберігати спартанський спокій. Він загравав і зі своїми, червоними більшовиками, із жовто-блакитними націонал-демократами, не довіряючи ні першим, ні другим, знаючи, що вони відплачують йому тим самим. Він довіряв лише своєму чутливому нюхові. Ясна річ, що за швидкої, вважаймо — на бігу — зміни, пересідання з компартійного комфортного фаетона в тряский віз демократії чекати від Кравчука принципових радикальних змін в українському бутті міг тільки закомплексований, хворобливий романтик. Особливо у фундаментальному питанні, в кадровому. У Литві був першим партійним секретарем Бразаускас — непохитний литовський патріот. На з’їзді народних депутатів СРСР навесні 89-го (депутати від Києва сиділи поруч із литовцями), ми з Володимиром Черняком, Петром Таланчуком і Валерієм Грищуком щоденно спілкувалися з ними і знали, що їхня позиція одностайна — повний суверенітет Литви. За ними тягнулися естонці і трішки обережніше латиші. На цьому шляху були і грузини. Їхні гарячковиті національні амбіції були розігріті до стану магми трагічними подіями в Тбілісі у травні 90-го. Тупий російський генерал Радіонов нацькував на мирну демонстрацію солдатів із саперськими лопатками, отруйним газом та автоматами. Ми, група Сахарова, вимагали від Горбачова створення першої в історії СРСР слідчої депутатської комісії. І таки домоглися. Її очолив Анатолій Собчак, котрий із найвищої трибуни назвав події в Тбілісі злочином КПРС. До того ж грузини мали тодішнього Шеварнадзе — одного з демонтажників комуністичної імперії, чи не єдиного національно свідомого чоловіка в оточенні Горбачова. Це вже потім постарілий, обтяжений поразкою в Абхазії, Північній Осетії, деморалізований Шеварнадзе лежатиме поперек дороги Грузії до свободи і демократії. Ще дві закавказькі республіки з грона “радянської дружби народів” Вірменія та Азербайджан перебували в стані громадянської війни, а точніше — різанини за Карабах. І одній, і другій хотілося якомога швидше вихопитися з цього пекла без “допомоги” Кремля. Молдова різко повернулася обличчям до етнічно братньої Румунії, котра сама щойно скинула з себе моторошний привид родини Чаушеску. Молдовани не встигли помітити, що цим рухом вони повернулися спиною до Кремля. Росія мстиво відповіла їм за допомогою своєї десятої армії (згадайте жорстокі афоризми генерала Лебедя!) кривавими подіями в Придністров’ї і розколом Молдови. П’ять азійських республік вичікували, вистежуючи примруженим карим оком події в європейському секторі Союзу. “Восток — дело тонкое”, — лукаво жартували ще свійські партійні “коні”, готуючись стати мстивими “азійськими тиграми”, чи-то пак — фараонами. Розумію, що декому не сподобається моє твердження, але я таки оприлюдню його. Україна вже мала в 1991-му організаційно та ідейно сформований Народний рух — потужну опозиційну силу, до якої належали загартовані політв’язні, що вийшли на волю, дисиденти, провідні українські інтелектуали — письменники, науковці, не-розтрощені системою українці із селян та робітництва, подекуди — совісні компартійні чиновники. Навіть враховуючи те, що республіканська компартійна верхівка кинулася рятувати не партію, а себе, — Леонід Кравчук ніколи самостійно не повів би Україну до повного державного суверенітету. йому національне питання, яке для нього, кондового уральського русака, було чужим і далеким. Не перебільшую значення нашого впливу, але він щось таки поклав у свою свідомість, коли згодом закликав: беріть суверенітету стільки, скільки зможете взяти! Так-от: стати президентом СРСР у той час Єльцин не міг. Росія вже зненавиділа Горбачова, полюбивши Єльцина (особливо за те, що він занадто “вільно” розповідав американцям, як за один раз тричі облетів довкола статуї Свободи, як і за те, що опинився у каналі, коли поночі повертався від знайомої у Підмосков’ї). Отримати високу владу Єльцин міг тільки у суверенній Росії. Тому Борис Миколайович геніально скористався бездарними, просто таки карикатурними діями гекачепістів. Він вирішив одномоментно завалити Союз, опершись на слов’янський чинник, щоб вилучити насамперед Росію із СРСР. Вона домінувала в Союзі, була його метрополією, під Росію ця союзна тоталітарна структура створювалася. За інших обставин Росія ніколи не проголошувала б суверенітету “від самої себе”, від Росії. Через те ніч у Біловезькій Пущі — це була просто маленька юридична формальність за участю Шушкевича, Кравчука, Єльцина. Ясна річ, що їхній інтуїтивний патріотизм, їхня воля, їхнє відчуття історичного моменту, їхня боротьба за лідерство у своїй суверенній країні допомогли і нам, українцям. Проголосувати 1 грудня 1991 року за повну незалежність республіки та ще й обрати на перших президентських виборах радикального, запального В’ячеслава Чорновола — це для тодішнього, щойно розбудженого зі сну українця було занадто каторжною роботою. Тодішній українець віддав Україні всю свою потенційну сміливість. На Чорновола йому вже сил і одваги не вистачило. Більшість проголосувала за Кравчука. Тобто, тодішній українець впустив у своє життя трішки нового, але доволі залишив і старого. Щоб без ризику. Якось та буде, навіть якщо воно скінчиться тим, що маємо те, що маємо… Цим воно, до речі, і скінчилося, президентство Кравчука. Звичайно, будувати повноцінну державну структуру, не маючи не лише фундаменту, а й чернеткового проекту, будувати шляхом помилок і спроб — справа складна і ризикована. До того ж, у розпорядженні виконроба, котрий мусив будувати храм, були будівельники, що вміли нашвидкуруч ліпити лише п а н е л ь н і “хрущовки” і тваринницькі ферми. Та Кравчук усе-таки спромігся виконати програму-мінімум. Йому таки допоміг демократизм Єльцина, котрий часто у стилі “коробейніков”, а все ж стримував амбіції російських шовіністів. Він спрямовував емоційний шквал антиукраїнців на російські проблеми. І справді, тоді Росія була зосереджена на власних бідах. Фактично — Кравчукові розв’язали руки. Пригадуєте сакраментальне єльцинське: “Вставая утром, спросі сіб’я: что ти сдєлал для Украіни?” Президент Кравчук щосили намагався бути демократом: до нього можна було вільно зайти з ранку до вечора, він швидко навчився слухати, а не повчати, він навіть боявся, щоб у ньому бачили колишнього (до речі, дуже жорстокого в партійних рішеннях) партчиновника. Йому подобалося бути Президентом України, але не українським президентом, цього він боявся. Спромігшись підняти національний прапор над державою, він вдало представляв її за кордоном, він розумів потребу в національній армії, яку треба було ліпити з осколків денаціоналізованих, покинутих напризволяще генералів, офіцерів, сержантів, солдатів. Він вдало знайшов Костю Морозова на посаду першого міністра. Саме з його уст уперше прозвучало з найвищої трибуни: “Служу Україні!” Кравчук створив Національну гвардію з патріотичних українських офіцерів. Серед них були і такі, котрі буквально летіли з Росії до отчого дому, до батьків і до Батьківщини. Я пригадую, як на одному з київських мітингів до мене підійшов заступник командира субмарини Тихоокеанського військового флоту Олександр Висоцький, котрий приїхав у відпустку додому і перейнявся духом української революції. У нього стояли сльози в очах. Він хотів повернутися в Україну, до мами. Я тут же повів його до генерала Кухарця, переконав того, що саме такі хлопці потрібні нам сьогодні, і Сашко став сухопутним полковником. Сьогодні він у відставці, але за Україну готовий і голову покласти, я це знаю. З Майдану він не сходив цілий місяць. Однак половинчастий, всуціль обережний, надміру хитрий і компромісний Кравчук так і залишив в Україні колоніальний дух, хуторянську обережність. Він весь час ніби чекав якогось рішення, вказівки згори, щоб не відповідати за результат, щоб бути під чиїмось захистом чи протекторатом. Вище себе скочити він не міг. Після обрання його президентом України кілька місяців він мав унікальну довіру і можливість провести найрадикальніші рішення, котрі вивели б Україну з колоніального стану, задали б їй амбітну перспективу. Він побоявся це зробити. Компартійний вишкіл постійно остерігав його: будь обережним, Україна не пропаде, а ти думай про себе, час дуже непевний… Кравчук побоявся рухівських кадрів (я не стверджую, що всі вони були готові перейти з мітингової вулиці й успішно пересісти в урядові крісла), він орієнтувався на “свої” кадри, компартійні, котрі швиденько викинули партквитки і прикололи на лацкани синьо-жовтий прапорець. Масол, Фокін, Масик, Ткаченко, Карасик, Дурдинець, Марчук… Розумні, хитрі, публічні, гнучкі, блискавично адаптовані до ситуації. Ось приклад. Член українського політбюро, перший секретар Київського міськкому партії Костянтин Масик. Кияни вже вдихнули кисню свободи, випросталися. Тому Масик із тріском програв вибори до союзного парламенту. Однак чесно “відмотав” чорнобильську повинність. Тим і ввійшов мені в душу. Весь час плакався, що нічого не заробив “у партії”. Це тоді й прихилило мене до нього. Фактично я домігся на сесії призначення його першим віцепрем’єром, котрий мав вести і тодішні пекучі чорнобильські проблеми. Приїхавши якось до мене на дачу в сільську хату в Баришівському районі на Київщині, за 65 кілометрів від столиці, Масик попросив мене знайти і йому тут якусь стару хатину для відпочинку. І я напитав йому таку садибу з левадою і лелеками. Однак він чомусь довго зволікав із купівлею, хоча вона коштувала буквально копійки. Аж раптом я випадково довідуюся, що Костянтинові Масику з чорнобильських фондів будують у райцентрі, на березі озера, пишний особняк із підземними гаражами, панськими лоджіями. Повторюю — із жалюгідних чорнобильських фондів, призначених для будівництва житла переселенцям з радіоактивної зони. Я більше ніколи не подав йому руки. Кажуть, він “тримає” банк “Надра”, а баришівську віллу продав, далеко їздити… Ще одна істина з часу кравчукового царствування. Про неї рідко згадують. Захоплені ідеєю відновлення суверенітету української Держави, ведучи потужні пропагандистські акції, велелюдні мітинги, котрі ламали рабську психологію застрашеного і затурканого українця, ми не звернули уваги, як браві комсомольчики та прудкі партактивісти за нашими спинами вже патрали державну власність. Великі промислові об’єкти облипали маленькими приватними фірмочками, зареєстрованими на родичів та вірнопіддану челядь директора. Ці вампірчики блискавично випивали “кров” із державного підприємства і воно, напівживе, повзло на приватизацію. Хай повзе, там його вже чекають люди з провладного клану. Часто партійні бонзи боялися оформляти на себе власність, тому робили це здебільшого на підставних осіб, котрі згодом повертали діючу фірму справжньому господареві. Були випадки, коли і не повертали. Так зароджувався український капіталізм. Головний комуніст України Леонід Кравчук після проголошення Акту про незалежність розпочав будівництво капіталізму в Україні. Модель цього капіталізму Продовження на с. 6 Продовжую аналіз нашого новітнього п’ятнадцятиліття, чергової спроби українців не лише повернутися у світову історію, а й відродити національний дух, національний гонор великої центральноєвропейської нації, продовжую аналіз долання того шляху, на якому дуже заважати нашому поступові до якісно іншого життя вже ніби й ніхто не міг, опріч нас самих.

с. 6 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на с. 5 називалася “Маємо те, що маємо”. Куди поділася решта, Леонід Макарович не пам’ятає. Чорноморський флот відплив від українського берега і “чомусь” уже не причалив… Тоді чимало чого було “знято” з державного обліку, а в Україні з’явилися перші легально багаті люди. Більшість із них були наближені до самого Кравчука або до його компартійних міністрів. Саме тоді закладали свій бізнес і перший приватний капітал Медведчук і Суркіс, Згурський і Губський, Бакай і Пінчук, Ахметов і Коломойський, Порошенко і брати Ярославські, Хмельницький і Лазаренко… Самі можете продовжити цю низку, бо тоді невідомі, ще “тихі” бізнесмени — сьогодні вже стали або ж легальними, або ж підпільними олігархами з їхнім реальним впливом на політику України. І зовнішню, і внутрішню. За Кучми вони остаточно подбають про нарощення своїх капіталів та їхню фундаментальну захищеність, до них згодом приєднаються нові, кучминого призову, скоробагатьки — і Україна матиме над собою вже дві влади: одна публічна в особі фактично непублічного Леоніда Даниловича, а друга потаємна, безлика, але вирішальна в прийняті головних рішень, особливо в стосунках із Росією. Тих, що стануть мільйонерами за Кучми, можемо називати “українськими вепрами”, здатними нагулювати жир, підриваючи національне коріння. Називаємо їх “українськими вепрами”, щоб не сплутати з “азійськими тиграми”, котрі здійснили економічні революції, цивілізаційні стрибки своїх націй. Так, Кравчук керував Україною наосліп, надто легко вона йому дісталася. І сама Україна, і влада над нею. Це було ніби звичайне продовження його партійного сходження. Навіть у тому самому приміщенні, за тією самою адресою. Він просто добрався до заповітного кабінету Володимира Щербицького. Він не зламав свого стилю мислення, мислення компартійного апаратника, котрий зробив стрімку кар’єру за рахунок обережності, лукавства та мімікрії до системи. Він не зробив жодного рішучого, такого необхідного тоді кроку. Він більше думав про свій другий термін президентства, ніж про саму Україну. І це тоді, коли Єльцин (вважаймо — тодішня Росія) був дуже лояльний, навіть приязний до України. Українство в Леонідові Макаровичу згодом таки прокинулося, але воно було таке лякливе, таке немічне, що він і собі боявся зізнатися в цьому, вже не кажучи про те, щоб міг повести за собою мільйони ще сонних українців. Він панічно боявся нових, некомпартійних, справді патріотичних кадрів, які могли самостійно мислити і діяти в інтересах України. Комуністичного ставленика Масола зігнали з посади голови уряду студенти, які голодували на Майдані. Фокіна — ставленика Кравчука — парламент. Усе це були вчорашні номенклатурники, здатні лише виконувати вкавідвага, ще інших опановував цілковитий шарварок думок та емоцій, коли совдепівські стереотипи пронизували свідомість більшості мешканців України — ніхто не пропонував узаконювати дві державні мови і не ділив державу за мовною ознакою. На відміну від сьогоднішніх, тодішні чиновники швидко опановували українську. Чого вартий приклад нашого першого міністра оборони Костянтина Морозова, котрий, не вивчаючи раніше української, за чотири місяці уже розмовляв без жодного русизму. Чисто, академічно. Бо він хотів цього, він вірив, що без мови бути українським міністром аморально. Кравчук, представляючи нам, тодішнім членам президії Верховної Ради, невідомого нікому кандидата в міністри оборони, розповів, що у перший день ГКЧП йому, ще голові Верховної Ради, хтось зателефонував по спецзв’язку і буквально наказав: “Дєржітєсь! Если будєт надо, пятая воздушная армія, діслокованая в Кієвє, поддєржіт патріотічєскіє сіли Украіни!” І поклав трубку, не назвавшись. Голові Верховнорї Ради не коштувало великих зусиль, щоб швидко довідатися, що це дзвонив командуючий п’ятою повітряною армією генерал Костянтин Морозов. Він стане найяскравішою постаттю в першому сірому, фактично неукраїнському уряді. Кравчук не вірив, що програє вибори Кучмі — дрібному на зріст, непоказному зовні, дуже далекому від національних проблем. Відставний прем’єр ледве володів кількома українськими словами, він нічого реального не зробив в економіці, перебуваючи в ранзі прем’єра, педалював тему нового зближення з Росією, двомовність України та міфічну боротьбу з корупцією, котра за його, Кучминого президентства, набуде справді грандіозних масштабів. За зовнішністю і поставою Кравчук був ніби уроджений президент. Тільки не цієї країни. Не України, котра раптом вихопилася на свободу. Трагічний парадокс! Він також є причиною нашого сьогоднішнього стану, наших і духовних, і політичних, і економічних проблем. Кравчук має вищу радянську економічну освіту Київського університету. Навіть має диплом кандидата економічних наук, але виявилося, що “липовий” теоретик тямив лише в примітивній політекономії марксизму-ленінізму. Не можна було до отупіння комунізоване суспільство бездумно кидати в ще несформований ринок, де чекали на декоративні ваучери скоробагатьки, котрі просто заховали до сейфів партійні та комсомольські квитки, щоб вийняти їх за першої ж потреби. Одначе Кравчук був уже бодай зрозумілим для мислячої, патріотичної частини України. Цілковито покладатися на нього і довіряти йому повністю було неможливо, але Рух уже втратив свій революційний ореол, у В’ячеслава Чорновола було мало шансів на других президентських виборах. Кравчук у котрийсь момент спробував опертися на Рух, але той проігнорував його намір. Із одного боку, тодішньому Рухові така “дружба” з учорашнім своїм опонентом, із фактичним ідеологом тоталітарної системи в колоніальній УРСР могла б трагічно зашкодити. Але могло статися й інше: Рух прийняв пропозицію Кравчука, за умови, що той бере до реалізації націонал-демократичну ідеологію Руху, республіканців із середовища політв’язнів і дисидентів тодішньої Демократичної партії, заснованої радикальною науковою, технічною та творчою інтелігенцією. Тоді, можливо, ми б мали іншого Кравчука. Вольовитішого, сміливішого. Адже після тріумфального референдуму першого грудня 91-го “оксамитова”, м’яка, природна українізація постколоніальної України відбувалася б без опору. На це б тоді не одважився ні Петро Симоненко, ні Вітренко, ні Костусєв, ні Миримський, ні Мироненко, ні Соломатін та інші відомі вам русифікатори із сьогоднішньої ніби антикризової коаліції. Навіть моя доця-школярка Леся, приходячи з українсько-англійської школи, раділа: “Татусю, у нас стало модним говорити українською і під час перерви. Розумієш, модно. Саме українською!” Ніхто цього не нав’язував дітям, вони просто інтуїтивно відчули дух часу, його виклик і потребу. Це вже згодом Кучма прорече, що національна ідея не спрацювала, що не треба з держави робити ікону, що російська мова для українців друга рідна і… взагалі, згортайте вітрила, українці, вітер дме в протилежний бік. свою виконавську немічність, почали в усьому звинувачувати “незалежність” і оплакувати Союз. І вдало вживлювали це у свідомість українського обивателя. Через рік після відновлення української державності розпочалися ці великі “плачі” за Союзом і постійні “вироки” Незалежності. Це був дуже вдалий маневр учасників первісного накопичення капіталу, щоб відвернути увагу суспільства від їхньої загребущості і монопольної дільби суспільного пирога. Гребучи під себе, вони не втомлювалися повторювати: “Ето всьо віновата іхняя бандеровская нєзалєжность! Ето всьо она!” Кращу підмогу проросійському Кучмі на президентських перегонах годі було й придумати. Всі антиукраїнські сили в Україні, в Росії, у світі самі, навіть без прохання Леоніда Даниловича, кинулися допомагати саме йому. Проросійському кандидатові у президенти України не треба було особливо натужуватися під час виборчої кампанії. До його штабу текли гроші звідусіль: від Бернштейна, від Компартії та від спецслужб Росії. Україна йшла йому до рук сама. Ще не знаючи, що це — надовго. І з важкими наслідками. І закінчиться всемогутнім протестним Майданом, котрий теж закінчиться хіба спогадом про епізод величі і могутності українського духу. Хіба що спогадом, братове, спогадом… Несподівано, силою випадку, вихопившись на самісінький вершечок української влади, Кравчук і думки не допускав про можливе необрання його на повторний термін. Тому, і я готовий стверджувати, що це факт незаперечний, діючий Президент фактично не займався своєю виборчою кампанією. Він ще вірив у всемогутність компартійної дисципліни підлеглих, котрі театрально стелилися перед ним у галантному поклоні, але в кишенях уже крутили йому замашні дулі з часником. Кравчукові вистачило мудрості красиво (зі сльозою!) передати булаву Кучмі. Леонід Макарович ще якийсь час залишався символом держави, тернополяни його легко і красиво обрали депутатом, його сивина справді ніби присвічувала в парламенті. А потім… Я таки здогадуюся, але напевне не знаю, що саме завело цього розумного і хитрого чоловіка в середовище есдеків, які й доконали його політичне ім’я. Спочатку перший, всенародно обраний Президент України опускається до рівня довіреної особи кандидата на пост київського міського голови. Перший президент стає довіреною особою бізнесмена Суркіса. А Суркіс із ганебним результатом програє цю гонитву Олександрові Омельченку. Згодом партійними “поводирями” екс-президента стають Медведчук, Шуфрич, навіть Шурма і Прошкуратова. І, нарешті, найнижча точка — розкаяння на трибуні Верховної Ради восени 2005-го за “Бєловежську пущу”, де було відпущено на волю п’ятнадцять республік. Зміст його одкровення вбивчий: якби він знав, що в Україні буде така влада (ясна річ, що мався на увазі Ющенко і помаранчеві!) — він би ніколи не підписав документа про розпуск Союзу. Я відповів йому з тієї ж трибуни: якби не підписав він, підписав би інший співвітчизник. Кравчук був просто змушений виконати волю мільйонів українців. На цьогорічних парламентських виборах колишній президент великої держави очолив занадто агресивну та скомпрометовану і, по суті, карикатурну політичну бригаду “Не так!” і на цьому завершив свою політичну кар’єру. Нова українська історія періоду Леоніда Кравчука, опріч факту відновлення української державності за збігу прекрасних обставин, не вивела багатостраждальної, проте потенційно здатної наприкінці 91-го та впродовж 92-го до прориву до справжньої свободи та відродження, здатної на вихід із колоніального стану України — не відбулося. Мільйони розбудженого націонал-демократичною революцією українського простолюду почали катастрофічно ще більше бідніти, а когорта вчорашніх господарів життя — вже легально жирувати, публічно демонструючи своє провінційне хамство, аморальність і відверту зневагу до простого українця, котрий на мітингах відстояв демократію. Виявилося, що відстояв її не для себе. Для — них.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин