Постаті · с. 10сторінка оригіналу ↗
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: «Я ОСНУВАВСЯ В МОСКВІ, АРБАТ, 55»
Слово Просвіти, №39 за 2006 рік
У “Споминах” Михайло Грушевський зафіксував: “В неділю 10. ІХ (старого сти! лю) ми нарешті виїхали з Казані, поспішним поїздом через Рязань на Москву...” Глава сім’ї, його дружина Марія Сильвестрівна та донька Катерина (Кулюня) зупинилися 11 вересня в го! телі “Лоскутний” на Твер! ській, але вже 13 вересня Грушевський писав Сергію Єфремову: “Подаю до відо! ма Вашого, Високоповаж! ний Сергій Олександрович, що я оснувався в Москві Ар! бат, 55, кв. 8 (угол Денежно! го)”. Пізніше в листі до Ми! хайла Могилянського Гру! шевський ще точніше вказав адресу: “Арбат 55, вхід з Ар! бата, кв. 8, 3(ій етаж...” Будинок, у якому меш! кав Грушевський із 13 верес! ня 1916 року до 11 березня 1917 року, тобто рівно півро! ку, зберігся і розташований за кількасот метрів від Куль! турного центру України в Москві, що на Арбаті, 9. Не! має жодного сумніву в тому, що Грушевський проходив повз тодішній арбатський будинок № 9 і бачив той са! мий фасад, який збереже! ний досі; він зустрів своє п’ятдесятиріччя в атмосфері Арбату, вулиці, яку назвав “однією з великих москов! ських артерій”; Грушевсько! го обрали Головою Цен! тральної Ради тоді, коли він перебував на Арбаті. У без! посередній близькості ста! роарбатських будинків №9 і № 55 є щось містичне, бо са! ме Грушевський сформулю! вав максиму, якою керується в своїй роботі Культурний центр України в Москві: “Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народі зобов’язані представляти його з достоїнством”. Ці сло! ва великого українця могли б оздоблювати вхід до Куль! турного центру, який є ду! ховним посольством Украї! ни в Москві. Шестимісячне перебу! вання Грушевського на Ста! рому Арбаті складало соту частину всього його попе! реднього життя і майже одну сорокову — наступного. Не так уже й мало! Ця москов! ська сторінка біографії Гру! шевського варта нашої пильної уваги. Життя на чу! жині, в умовах поліцейсько! го нагляду, без паспорта, з обов’язковим щотижневим дзвінком у поліцію було, за словами самого Грушевсько! го, “тяжке, сіре, безвиглядне, наповнене безсилими зусил! лями якось пов’язати нитку наукової роботи, культурної й громадської діяльності, так немилосердно перерваної вій! ною”. Проте зусилля велико! го українця не залишилися марними, він міцно пов’язав нитку своєї різнобічної ді! яльності, розгорнув у Мос! кві велику й напружену нау! кову, видавничу, організа! ційну діяльність. Сам Гру!
шевський писав: “Після двохлітньої вимушеної пе! рерви в моїй громадській і науково!культурній роботі я готов був кинутись на москов! ські можливості в сій сфері, як голодний циган на паску... Московське показувалося не знать яким добром” (виділено мною. — В. М.). Що ж передусім приваб! лювало Михайла Сергійови! ча в Москві? Можна було за! кінчити VIII том “Історії Ук! раїни!Руси”, роботу над яким перервала війна. Мож! на було збирати архівний матеріал з історії другої по! ловини XVII століття та й пізніших часів, аж до ХІХ століття. “Москва, — писав Грушевський, — дуже багата різними матеріалами до іс! торії України, її культури, мистецтва і письменства…” В “Автобіографії” вче! ний засвідчив: “З переводом до Москви мав змогу взя! тись до продовження своєї “Історії України”, яку війна перервала на описі Зборів! ської битви... в Москві докін! чив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував в Москві, як третю частину VIII то! му...” На Арбаті Грушев! ський написав не більше сотні книжкових сторінок, але вони були присвячені надзвичайно складній істо! ричній ситуації й мали вирі! шальне значення для завер! шення VІІІ тому. Грушевський, за його власною скромною оцін! кою, “брав участь у редакції “Украинской жизни”, а нас! правді разом із Володими! ром Винниченком організу!
вав роботу журналу. Багато сил віддав Михайло Сергі! йович українськомовному тижневику “Промінь”, що виходив у Москві наприкін! ці 1916—на початку 1917 ро! ків. Грушевський зізнавався: “Ми не передбачали, що бу! демо мати люту мороку з цензурою...” І з гіркотою до! давав: “Горе ходити на шпиньках”. Говорячи словами вче! ного, він “мав купу видавни! чих планів” і його “займала... справа засновання україн! ського видавництва”. Перед! бачалося видання в Москві творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Ко! цюбинського, Марка Вов! чка... Грушевський перепи! сувався з Олександром Оле! сем із приводу видання його поезій. Немало часу й енергії він віддавав об’єднанню мос! ковських українців: “При! сутність в Москві великого числа освічених і навіть уче! них українців* піддавала гад! ку про можливість зав’язан! ня тут наукового товариства чи наукового гуртка україн! ського, який міг би підтри! мувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на україн! ські теми”. Зусилля Грушевського в організації українців у Мос! кві перервала Лютнева рево! люція 1917 року: “…Тільки революційна хвиля то все спинила...” Які ж висновки з усього того можемо зробити? Які уроки здобути? Передусім Михайло Гру! шевський залишився досі ве!
ликим і недосяжним взірцем організатора українців у Ро! сії. Він яскраво показав, що роботу з ними можна й треба проводити за будь(яких умов, навіть у період революцій! них потрясінь і тектонічних зрушень у суспільстві. Це важливо пам’ятати, бо чима! ло подібного чи схожого ви! явилося між подіями 1916— 1917 років і подіями на зламі двох століть — ХХ і ХХІ — тай сьогоденням, зокрема в су! ті та нюансах українського питання в Росії. Величезний досвід Ми! хайла Грушевського свід! чить, що вся робота серед ук! раїнців має проводитися на серйозному науково(теоре! тичному ґрунті. Розробка те! орії національного питання з урахуванням якісно нових історичних умов і наукові дослідження з історії Украї! ни та українознавства висту! пають обов’язковою перед! умовою успішної активної й послідовної державної полі! тики в цій сфері. Серед усіх потреб укра! їнського національного життя Михайло Грушев! ський висував наперед потре! бу української мови і рідної школи: “Питання сі — про українську мову, школу й ос! віту, не порішені в Росії досі, і довго ще про них прийдеть! ся змагатися й споритися…” Так воно і сталося. Навіть в якісно нових умовах існу! вання незалежних держав — України і Росії — питання про українську школу в Росії залишається практично не! вирішеним. Тоді як, говоря! чи словами Грушевського, “сього вимагають культурні інтереси українського грома! дянства Росії і вкінці — сама репутація Росії як культурної держави...” Системний підхід вима! гає створення в Росії націо! нальної освіти, що містила б у собі чітко визначений етно! компонент. Ця проблема сто! сується всіх національних діаспор і може бути виріше! на після вироблення самих критеріїв освітнього етно! компоненту, визначення йо! го стандартів, одне слово, через виведення національ! ної освіти зі сфери аматор! ської з ентузіастичною пра! цею у сферу державну, справді професійну. Приклад Грушевського вчить, що відстоювання праві інтересів українців у Росії стоїть на першому місці. Його принципова установка на захист українства зали! шається незмінною, а під! тримка української діаспори є нині важливим завданням держави. Тож на початку ХХІ століття необхідно, на! решті, спромогтися на ці! леспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й ре! альну підтримку україн! ських діаспор як носіїв укра! їнської мови, культури, ду! ховності, як репрезентантів нашого національного іме!
ні, як доказ реальної та бага! тогранної присутності укра! їнства в світі, в Росії насам! перед. Важливо зафіксувати, що Михайло Грушевський був прихильником конкретної цілеспрямованої роботи і не терпів пустої балаканини про так звану “широчайшу пер! спективу”: “Не про “широ! чайші перспективи” треба думати, а про народну шко! лу, про популярну книгу, про пресу для народу…” У цьому контексті відсутність у наш час української федеральної газети в Росії — нонсенс, і пам’ять про Грушевського волає до невідкладного вирі! шення цього питання. Так само необхідно на міждер! жавному рівні створити сприятливі умови для роз! повсюдження в Росії україн! ської книги й преси в умовах ринку і приватного інтересу. В арбатські часи Грушев! ський задумав масштабні проекти, що не здійснені до! сі. Скажімо, в листопаді 1916 року він домовився з Макси! мом Горьким, який відвідав засланця на Арбаті, 55, про підготовку та видання науко! вого збірника “Україна і Мос! ква в їх духовному житті”. У листі до Сергія Єфремова Грушевський висловив сис! темоутворюючу настанову: “Головне: Україна і Москов! щина — відмінности і кон! трасти їх духовного життя, передусім у фольклорі, та! кож у побуті, праві, суспіль! ному і історичному життю, літературі. Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра?.. Бажа! но, щоб писалося живо, ін! тересно, а не просто інфор! маційно”. Революційні катаклізми не дозволили довести справу зі збірником до кінця. Відто! ді минуло дев’ять десятиліть, але задум унікального збірни! ка досі не втратив свого зна! чення, і варто було б його ре! алізувати в наш час спільними зусиллями українських і ро! сійських учених. Очевидно, що постать Грушевського може стати об’єднуючою в спільній ціле( спрямованій роботі всієї укра! їнської діаспори в Росії. Особливо добре це видно з висоти 140!річного ювілею від дня народження Михай! ла Сергійовича. Ми пропонуємо всім ук! раїнським організаціям по можливості долучитися до проекту “Михайло Грушев! ський”, що вже кілька років здійснюється в Культурному центрі України в Москві. Передусім це могли б бути спільні наукові дослідження і узгоджена програма пропа! ганди ідей і творчості Грушев! ського. Зокрема нашої спільної уваги заслуговує популяризація розробленої вченим “схеми української історії як цілості, що обій! має всі часи історичного життя українського наро!
ЮВІЛЕЙ ду”. Центр уже видав моног! рафії: “Михайло Грушев! ський: “Я оснувався в Мос! кві, Арбат, 55” та “Тарас Шевченко і Михайло Гру! шевський на Старому Арба! ті”. Ми могли б презентува! ти у нас грушевськознавчі дослідження чи нові архівні матеріали дослідників укра! їнської діаспори, готові за! просити до себе вчених із різних реґіонів Росії. Про характер роботи Культурного центру України в Москві у цьому напрямі свідчить план на вересень нинішнього року, в якому передбачено відкриття вис! тавкового стенда, присвяче! ного перебуванню Михайла Грушевського в Москві, в Меморіальній квартирі Анд! рія Бєлого на Арбаті, 55. Від! будеться панахида по Ми! хайлу Грушевському в храмі Св. Архістратига Михайла, що біля будинку на вул. По! годінській, 2/3, в якому вче! ний мешкав на початку 30!х років минулого століття. Відкрилася книжкова вис! тавка до ювілею великого українця, проходить благо! дійна акція з розповсюджен! ня наукової літератури про Грушевського, відбуваються зустрічі в Меморіальній кім! наті, присвяченій Тарасу Шевченку й Михайлу Гру! шевському. Михайло Грушевський уже ввійшов в історію Мос! кви і Старого Арбату. Тому потрібно зробити все мож! ливе, щоб увічнити його при! сутність на старовинній мос! ковській вулиці. Вважаю, зокрема, що перед входом до Культурного центру України в Москві має з’явитися скульптурна постать велико! го українця. Хай би Присно! сущий Михайло Сергійович постав тут п’ятдесятиріч! ним, яким він і був у часи перебування на Арбаті. Справедливим ушануван! ням пам’яті видатного вче! ного, академіка Всесоюзної Академії наук було б також встановлення меморіальної дошки на арбатському бу! динку № 55.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, член!кореспондент АПН України, генеральний ди! ректор Культурного центру України в Москві
z
* Грушевський якось перерахував прізвища людей, з якими зустрічався: “…В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки (нелегально) мешкав В. Винниченко. Наїздив зчаста до своєї родини С. Петлюра, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії. Перебував А. Кримський, М. Шраг, О. Приходько, М. Полозов, З. Моргуліс, О. Саліковський, Абрамович-Бурчак, Маєвський й інші письменники й громадські люде, які потім відогравали більш або менш визначні ролі в революційній добі”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
