Подорожні нотатки · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПРИБАЛТІЙСЬКІ МІСТЕЧКА МАЮТЬ ЩОСЬ ВІД ІГРАШКИ ТА КАЗКИ…
Слово Просвіти, №39 за 2006 рік
ЛАНДШАФТИ І ЛЮДИ
Про Латвію існує багато ілюзій. Одна з них стосується словосполу! чення “маленька країна”. Я про! ти… Нехай латишів і 3 мільйони, але їхню країну маленькою не на! звеш. Вона велика і зелена. Більшу частину території захопили ліси. Тягнуться і тягнуться вздовж до! ріг… Прийнято ідеалізувати лати! шів і сприймати їх як етномоноліт. Це теж ілюзія. Північ і південь, за! хід і схід мають свій неповторний соціо!ландшафтний пейзаж, або ж єдиний на весь всесвіт відбиток пальчиків. Можна було б довго та нудно розпатякувати про етноти! пи, якби не Айніс Купч… Оператор на національному те! лебаченні, Айніс періодично під! робляє на весіллях. Розповів про деякі з них. У Ризі “нові латиші” віддавали доньку заміж. Для учти орендували невеличкий замок. Благо, їх у Латвії більш ніж до! сить… Купч знімав цю гульню на професійну камеру... “Столи вги! нались од розкішних наїдків. Із на! поїв переважав “Генесі”. Ось тіль! ки погодувати нас забули… Мене та музикантів…” Іншого разу Айніс фільмував весілля громадян Латвії російського походження. Про “пальчики” російського фактора не варто забувати. Вони, як отой Васісуалій Лоханкін із “Золотого теляти” “прийшли сюди навіки поселитись”… Дещиця небезпеки та ризику в цьому є… Але незнач! на. Матриця державного управлін! ня здорова, плюс парасолька НА! ТО. Словом, у церкві молодята брали шлюб, і оператор Купч уже було схопився за камеру, аж тут по! чув: “Нє врємя…” Ну, “нє врємя” то й “нє врємя”… Вийшли з церкви — “нє врємя…” І аж тоді, коли на! речена продифілювала мосточком та зняла з голівоньки віночок і ки! нула його в Даугаву, пролунала ко! манда: “Снімай”. І по всьому… Але найбільше вразило ладгальське ве! сілля. Ладгальці мають щось спіль! не з нашими лемками. Запальні, нетерпимі, з ранимим відчуттям власної гідності… Отже, село, довгі столи, музики, танці… Все дуже емоційно, душевно і так, знаєте, по!людськи. Жару додав традицій! ний мордобій і пожежа… Гостям постелили у стодолі, а їм забаглося курити… Гаряче вийшло весілля. Такий ось штрих до ілюзії про од! нотипну монолітність латишів… Кольори Латвії перебувають у повній залежності від пори року. У період жовтневих штормів там па! нує велич темної стихії. Саме тоді найбільша ймовірність, що якась велетенська хвиля з дна морського викотить на берег сонячний камін! чик. Визирала той бурштин спочат! ку на узбережжі Юрмали, згодом на Колці — найвищій точці узбережжя Балтійського моря. Місцину цю називають “рогом”. Блукаючи бе! регом, можна наштовхнутися на впаяний у камінь металевий знак. Він переконує, що саме Колка — центр Європи. Почитати можна, але ві! рити не обов’язково… Колка і без того має дос! татньо індивідуальних граней. Саме там, на “ро! зі”, є точка перетину Ризь! кої затоки і Балтійського моря. З узвишшя дюни добре спостерігати, як во! ни поспішають назустріч одна одній — хвиля затоки і хвиля моря. Кілометрів за п’ять від берега видні! ється старий маяк. Місце! ві запевняють, що траєк! торія — від “рогу” до мая! ка — небезпечна. Зіткана з підступних підводних те! чій і сипучих пісків. У пев! ний час по ній можна дій! ти аж до маяка. Місцеві начебто доходили. Але бо! ронь Боже спробувати ко! мусь із легковажно!юних, “крутих” від надмірного алкоголю. Дехто саме в цей спосіб розпрощався з життям. Пам’ятний баре! льєф загиблим людям і ко!
раблям на березі як нагадування про смертельну небезпеку мор! ських глибин. “Мементо морі” у морі… Давним!давно Латвію населяв етнос на ймення ліви. Потім при! йшли балти — пращури сучасних латишів. Пануванню лівів прийшов край. Їх назавжди відтіснили до балтійського узбережжя — у Курзе! ме. “Ріг” — маленька друзка їхньої батьківщини. Мабуть, інстинкт са! мозбереження нашептав латишам на вухо про асиміляцію лівів. Із чо! го вона починається? Звичайно, змови… Ще задовго до радянської окупації лівська мова була відкину! та на марґінеси. За совєтів їй завда! ли останнього удару. То був час, ко! ли ліви не сміли зізнаватися, що вони ліви. У п’ятій графі записува! лися латишами. Нині давній етнос майже зник. Дещицю сподівання дає латвійський уряд. Він допома! гає громадським організаціям, які вишукують і відчитують палімпсест самобутньої культури. Хтозна, можливо, саме на лів! ського рибалку ми наштовхнулись у присмерку… Високий, худорля! вий, із запалими вилицями, нага! дував ропавий просмолений човен. Старий підійшов до води, торкнув! ся, спробував на смак, подивився у небо… Вимацував завтрашню по! году. Ми шукали свіжу рибу. “Рус! кій нє… нє понімать…” — “Риба, риба… Камбала!” — повторювали, мов заклинання. Я навіть замисли! лася, чи не показати мені ту камба! лу мовою пантоміми… Засумніва! лась у своїх акторських здібностях, але спробувала. Вийшло щось схо! же на пташку… За місцевими в давнину води! лися неабиякі гріхи. У ті часи, коли на Колці ще не було маяка, рибал! ки розпалювали нічні багаття — умовний знак, попередження дрейфуючим кораблям про безпе! ку. Насправді то був диявольський промисел, пастка… Кораблі, мов метелики, йшли на пекельний вог! ник і розбивалися на мілині… По! топельників виносило на берег. Із розбухлих тіл годі було здерти чо! боти. Задля зручності мертвякам відрубували ноги. Гріхи, гріхи… Чи не тому на Колці стало обмаль ри! би, а місцеві рибалки спиваються…
МІСТА І ЛЮДИ
Чи бачимо реальність такою, як вона є? Яких зусиль потребує незашореність? Придивлятися, прислухатися… До різних людей, образів, вигуків, шепотів… Чи дос!
татньо цього, аби пізнати реальну Латвію… До моря треба йти через сосно! вий ліс. На вихідні обабіч стежки шелестять поліетиленові пакетики. “Москалі”, — категорично резю! мує Охрімович. Насправді різно! шерсті туристи. Їх на вікенд приво! зять модерні автобуси. Переважно латиші та німці. Статечно блука! ють пляжем, дихають, фотографу! ють. Російська мова ріже вухо. Тут вона — рідкість. “Вєлікій і могу! чій” панує переважно в Ризі та на юрмальських пляжах. Помилкою було б усіх чесати під один гребінець або ж наполяга! ти на вродженій тязі латишів до чистоти й порядку. Їхні домівки че! пурні. Однак існує невеличке “але”… Воно стосується декоратив! ного штампа. Трава з!під газоноко! силки, клумби, розкішні вазони звисають із карликових дерев, сте! лять до землі ядуче!багряний цвіт… Майже в кожному подвір’ї гноми. Яскраві, маленькі, з хитрими змор! щеними обличчями. “Ой ні, не зга! дуй про гномів, — сказала Інесе. — Це такий несмак. У нас ніколи не було цих гномів. Навіть у фольклорі їх немає. Чомусь перейняли від нім! ців…” Інесе Зендере — письменни! ця, редактор культурологічного журналу “Рігас лайкс”. Відчуття смаку, як і несмаку, — поняття ін! тернаціональне, — вважає вона. Їхню сугестію, перетікання смаку в несмак найкраще видно у Вентспілсі. Але там це явище нав! мисне. Місто!порт, багато комер! ції… Має гроші, тож дозволяє собі трошки легкої поведінки. Віднос! но старовинний центр дав приту! лок веселим і дурнуватим коровам. Такі собі “пам’ятники!приколи”. Одна корова у вигляді нафто! вої труби з краником, інша ко! рова!гігант із ручкою од валізи на спині. Третя — закохана мрійлива дівчинка в бантах, четверта — у ластах для більшої швидкості плавання… Вентспілський мер — олі! гарх і “бандіто”. Репутація стійка, з місця не зсунеш. Щоправда, кажуть, для міста зробив немало. Тільки ось що саме, ніхто до ладу сказати не може. Через градоначальника Атіс має неприязнь до Вент! спілса. Сублімація… Заледве погодився відвезти нас своїм стареньким “опелем”. Зелений і плаский, він схожий на при! рученого крокодила. У багаж! ному відділенні дротяна сітка. Попередні власники — при! кордонники — возили службо! вих собак… Але ще півслова про добрі справи одіозного ме! ра. Цього року у Вентспілсі урочисто відкрили Будинок творчості. Тепер туди, у зати! шок дерев’яної двоповерхівки, з різних країн позлітаються письменники. Націлився на
Вентспілс найенергійніший поет України Сашко Ірванець. Нещо! давно зі спини білого верблюда об! сервував Туніс і Сахару. У цей Лат! війський порт прибуде взимку. Слухати чайок і “годувати” роман. Креветки, віскі, молоко… Свого часу польський поет Анд! жей Бурса затаврував провінцію розпачливим вигуком “мав я в дупі малі міста, мав я в дупі малі міста…” У Латвії ця формула не працює. Прибалтійські містечка направду чарівні. Чистенькі й лаконічні. Щось мають від іграшки та казки. Ніби успішно складений макет із дитячого конструктора. Будинки, мов підстаркуваті кралі, випинають дерев’яні боки і пишаються: “Пог! ляньте, я — ретро. Дороге і надій! не”… “Цок, цо!ок”, — підтакує лу! на замшілого бруку. Якщо у такій місцині тече невеличка ріка, а по! руч присів на фундамент середньо! вічний палац — їй ціни не складеш. Таких міст, із проточною водою та живою кров’ю, у Латвії багато. Во! ни не заздрять культурним столи! цям. Хоч і подібні, але кожне — з родзинкою неповторності. “Пілс” — означає замок. Така кінцівка в назві міста завжди при! водить до якогось старовинного муру. Дундага не має цього закін! чення, та попри все пишається се! редньовічним палацом і зеленою панною. За легендою там жила за! надто цікава дівчина. Незважаючи на заборону володаря, встромила свого носа куди не слід і була пока! рана… Вночі прослизнула до бан! кетної зали. Там святкували весілля карлики. Вочевидь, зовсім не гума! ністи. На королівство наклали прокляття, а дівчину за несанкціо! новані відвідини живцем замурува! ли в стіну. Відтоді вона мов повін! чана з дундазьким замком… Зеле! ний шовк у тріщині стін, зелений шовк між стареньких лип, зелений шовк у середньовічній криниці… В час смеркання, розповідаючи цю історію, Інесе уточнює: “Тільки то не гноми були, а карлики. А може, — холодноногі…” Моторошні істо! ти з фольклору лівів. Ті, що загину! ли наглою смертю від води, вогню або ж у пащі дикого звіра. Ті, кот! рих не оплакали й не поховали. Об! ражені злою долею, “холодноногі” не вельми доброзичливі до людей, а відтак — непередбачувані. Схочуть — просто налякають чоловіка, а щось їм стренькне — розірвуть на шматки… “Багато їх тут”, — почула в сутінках… Інесе не жартувала. Ми проїжджали місцями най! лютіших боїв Другої світової. Від! відали цвинтар латвійських легіо! нерів. На чатах тиші — п’ятсотліт! ня лютеранська церква. Поруч — по!військовому строгі поховання. Білі плити. На плитах імена, дати. Котромусь із вояків ледь шістна! дцять минуло... У Латвії шанують своїх мертвих. На відміну від Укра! їни, де на державному рівні досі сумніваються у доблесті вояків УПА. Легіонерів, які билися проти радянської влади, визнали націо! нальними героями. На цвинтарі в роковини трагічних подій завжди відбувається поминальна урочис! тість. Відповідно російський “фак! тор” не забуває вибухнути гнівом, а їхні ЗМІ активно розбалакують про толерацію нацизму в Прибал! тиці. Але... Як воно там у арабській приказці про караван і песика?
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Те, що прослизає між пальця! ми, ні до чого не зобов’язує, але лишає по собі слід. Швидкоплинні зустрічі, рвані образи, уривки роз! мов і вражень… Країна розвивається, збагачу! ється і стає дорожчою. Ризькі рес! торації не для середньої людини. У завулку Конвентів письменниця Інесе Зендере любить пити каву. Повз неї дрейфують народи. Джин! си, “вітровка”, сивоволоса стриж! ка, окуляри у золотистій оправі — набігають і розчиняються. Залиша! ють по собі хмарку незнайомих слів… Водить їх якась містична іс! тота з яскравою табличкою в руках. На табличці напис Монна Ліза. — А чому Монна Ліза? — Не знаю. — Може, це як червоне світло, знак уваги? — Не мудруй. — А може, так називається гід… Мине ще трохи часу і прибал! тійські республіки вступлять до Євросоюзу. Поки що мають пара! сольку НАТО. Її неілюзорну при! сутність добре спостерігати на Колці. Вочевидь, над цим рибаль! ським селищем проходить один із повітряних коридорів. Позадирав! ши голови, ми рахували: “Раз — НАТО, два — НАТО, три…” Вій! ськові літаки зникали, лишаючи бульбашки сліду… Крістіна — менеджер готелю: “Що зміниться зі вступом до Євро! союзу? Не знаю… Життя стане до! рожчим, ціни підскочать угору…” Атіс — журналіст!міжнарод! ник: “У нас іншого шляху немає. Настане ясність…” Це зрозуміло. Латвія — не Швейцарія. “Інший шлях” — це зникнути у всетравно! му череві Росії. Інесе — письменниця: “Чим, власне, відрізняються прибалтій! ські республіки? Принципово — нічим. Але в Естонії та Литві кращі дороги. А ще вони більш активні, екстравертні, пасіонарні… У Латвії більший відсоток росіян”. Андрій — український журна! ліст: “Вам треба подбати про де! мографічний вибух…” Юрій — філолог. Народився у Львові. Не менше десяти років мешкає в Ризі. Викладає, перекла! дає, укладає… “Латвійська проза мене не цікавить… Вторинна. Але поезію латвійську люблю”. Юрій ніби святкова паска від львівської ґаздині: начинений домашніми жовтками, високий, повний, м’який. “Тілом мені тут добре, але душею — ні. Душею я в Україні…” Андрій — український журна! ліст: “Можу вже розмовляти лат! війською. Знаю “лабдіенс”, “лаб! ріт”, “лудзи”, “капец”, е!ее…” Атіс — журналіст!міжнарод! ник: “Ще трошки, якихось сто ро! ків, і почнеш балакати. Але для цього треба, щоб нас поховали по! руч на цвинтарі. Тоді, мабуть, змо! жемо вчитися. Якщо забуватимеш якесь слово, не наллю… Сам вип’ю горівку…” Інесе — письменниця: “Оці ко! ричневі — це справжні латвійські корови…”
z
Уляна ГЛІБЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
