Погляд 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
МАЛИЙ БІЗНЕС ВЕЛИКОГО ТУРИЗМУ
Слово Просвіти, №39 за 2006 рік
Вежа собору уристичні агенції зараз такі ж розмаїті, як гаманці та запити туристів. Україна стає цікаві! шою власним громадянам (і не тіль! ки власним) під впливом переоцін! ки національної історії. Хто задо! вольняє попит мандрівників зі стат! ками, далекими від міністерських? Пропонуємо декілька портретів та! ких щирих провайдерів національ! ного туризму разом із суттю справи, яку вони здійснюють. Сергій Петрович Кардаш, вик! ладач історії. Учитель від Бога і стаж чималий, тільки зарплата педагога мала. Мав ще за радянських часів приєднатися до гурту екскурсово! дів, які підзаробляли на вихідних іна канікулах. Там і з дружиною поз! найомився. Лідія Романівна — го! ловна його підтримка. Доба вільно! го ринку дозволила вчителю стати (за сумісництвом) власником неве! ликої турагенції. Скільки крові з нього було випито чиновниками, доки її відкривав, згадувати не лю! бить. В екскурсіях видно вибагливу руку історика. Завжди присутні яскраві хронологічні свідоцтва — археологічні, архітектурні, ланд! шафтні, геологічні, етнографічні, мистецькі… За чотири роки існу! вання агенції користувачів і мар! шрутів більшає. Нинішній літній сезон відкрито новим: “Мальовни! ча Львівщина (Підкамінь—Жов! ква). Ви знаєте, що таке Підкамінь і чому він винесений у назву подоро! жі? Отже, були сумніви. Але на пер! шу дводенну мандрівку випадало свято Трійці, а в Західній Україні воно — надзвичайна містерія. Що вже казати про собори Жовкви, яка й без того є перлиною туризму на Галичині. Поїхали, й “темна коняч! ка” виявилася такою, що з неї мож! на почати.
ПІДКАМІНЬ Поміж пагорбами, вкритими квітучим чебрецем, ми побачили маленьке село і дещо завеликий для нього охайний ресторан із заправ! кою поруч. З усього видно, що міс! це непогано відвідують! А який краєвид! Один із пагор! бів прикрашають органічно поєд! нані з ним монастирські й церковні споруди. Вони окреслені муром старовинної кам’яної кладки й фортифікаційними вежами. Непо! далік інший пагорб, з якого вирос! тає двоїста скеля — останець, чиї прямовисні стіни завширшки 8— 10 м здіймаються на 17 м. У народі скелю шанобливо звуть Камінь. Мені цей ландшафт! но!геологічний феномен запам’я! тався тим, що красується в зарубіж! них географічних і геологічних ат! ласах і практично відсутній у віт! чизняних підручниках. Усі пагорби Підкаменя входять до трансконти! нентальної гряди малих гір, які тяг! нуться паралельно до Карпат через Почаїв та Кременець і на півдні пе! реходять у молдавські Товтри. Їхні скелясті уступи відкривають у Ка! мені безліч мілководної морської скам’янілої фауни, а з нею — істо! рію колишнього, чи не найбільшого в світі, типового бар’єрного рифу. Це колись здивувало в італійських Альпах Леонардо да Вінчі. Він потім завжди підкреслював, що гори — це колишнє море. У сусідньому з Підкаменем Кре! менці гори — з кременю. Вони да! вали якісну сировину для знарядь кам’яного віку. Кремінні ножі, скребайла для вичинки шкір, нако! нечники списів — цього тут зібрано чимало й буде збиратися ще довго. У наступну, трипільську археологіч! ну добу, саме з цього кременю роби! ли перші в історії землеробства сер! пи. Такі гострі й тонкі, що на них був попит по всьому європейському ареалу трипільських поселень. Кре! мінні диски!заготовки для всіх рі! зальних і колючих знарядь слугува! ли безцінною валютою бронзового віку. То ж яке жваве життя кипіло тоді біля цих мініатюрних “гірських хребтів”… У Підкамені кремінні гори пе! реходять у пісковикові з вапняко! вим цементом. Податливіші для руйнування, вони давали притулок печерним капищам, невеликим християнським храмам, келіям. Ос! танець Камінь виокремився, бо має міцніший кремінний цемент. У ХІІ—ХІІІ ст. на ньому поставили капличку Преображення Господня й прибудували сторожову вежу. Споруда часів діяльності князя Да! нила Галицького, коли він наводив систему оборонних будівель на важкодоступних вершинах (Холм, Львів, Каменець, Данилів, Стежок). У тілі Каменю по всьому пери! метру збережено вируби та підкоси під дерев’яні конструкції. Вони за! раз допомагають робити найвірогід! ніші комп’ютерні моделі тих конс! трукцій, оскільки ніяких зображень історія не зберегла. Безумовно одне
Малий підприємець Сергій Кардаш
— видовище храму на скелі, на вер! шині пагорба вражало. Значно пізні! ше з’явилися навколо неї приземку! ваті кам’яні хрести архаїчного ди! зайну, що стоять понині. Версій їх! нього походження чимало, і одна має таке підґрунтя. Йдучи звідси до монастиря, ми оглянули дві печери в глибині гори під монастирським комплексом. Більша слугувала хра! мовим приміщенням, а меншу вва! жають келією. Хрести могли мати стосунок до богопосвяченого життя мешканців печер. Його перервав прихід сюди католицького ордену домініканців на початку XVII ст. Сергій Петрович знаходить для своїх туристів найгіднішого місце! вого екскурсовода. Вчителя історії, керівника місцевого краєзнавчого музею або ж колоритного “тузем! ця”, що знає все про своє село чи ху!
тір. На цей раз за порогом монас! тирської брами ми одразу опинили! ся в океані вишуканої мови отця Мефодія. За ним широчіло подвір’я з церковними спорудами, частково відреставрованими, частково в стані занепаду. Найдужче вразила нас своєю яскравою суцільною позоло! тою струнка колона посеред двору. Вона увінчана такою ж золотою фі! гурою Пресвятої Богородиці. “Вит! вір 1719 р., вже встигли відновити”, — пояснив наш новий гід і почав розповідь. Ми слухали про колізії, які тут відбувалися. Не розуміючи їх, неможливо наблизитися до душі галичанина, яку розпинали, доводя! чи святиню до руїни на його очах.
МОНАСТИР ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЕВА ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО До комплексу входять собор, каплиці, дзвіниця, келії, підземні споруди (серед них колодязь, виру! баний у скелі глибиною 100 м — витвір 1690—1708 рр.), оборонні стіни з вежами. Фундатори, як зга! дувалося, — орден домініканців, а владна й матеріальна підтримка йшла від магнатських родин Виш! невецьких, Чарторийських, Любо! мирських, Собєських, Потоцьких, Калиновських. Розбудова почалась у 1612 р. й тривала до першої поло! вини XVII ст. Одним із винуватців довгобуду був собор, склепіння якого двічі об!
валювалось, у 1640 й 1687 рр. Вреш! ті 1695 року його було освячено. То! ді в залі помістили пам’ятну марму! рову плиту з написом, і вона час! тково збереглася. Остаточного виг! ляду споруда набула, коли в 1713 р. до неї прибудували красиву, в рене! сансному стилі, вежу з цікавим за! лізним годинником. Розбудова монастиря була три! валою. Перешкоджав початок виз! вольної боротьби українського на! роду: у 1648 р., ще до підходу вій! ська Богдана Хмельницького, на! селення обителі розійшлося по безпечніших монастирях і повер! нулося 1650 року. Оскільки цей мо! настирський комплекс підіймався на перехресті релігійного й вій! ськового протиборства польського католицтва, українського правос! лав’я, австрійського лютеранства, турецького мусульманства, — мали навчитись чинити супротив та обо! ронятися. Тому маємо сьогодні ви! датну пам’ятку фортифікаційної споруди, завершеності якій надав на початку XVIII ст. архітектор, полковник артилерії Христофор Дальке. Її зовнішній обрис має форму зірки, такий собі монастир! ський Пентагон. Дві перші третини XVIII століт! тя були найщасливішими. У 1725 р. папа Венедикт ХІІІ прислав із Риму золоті освячені корони для чудо! творної ікони Богородиці. Мас! штабно відсвяткували подію через 2 роки, тоді зібралося майже 200 ти! сяч людей. Чимала гора під сак! ральними спорудами здавна мала славу святої й цілющої. Тоді вона була вкрита тими, хто чекав на оду! жання. Між іншим, коли наш ту! ристичний гурт повернувся до авто! буса, трапилося диво. Монастир! ське повітря, густо настояне на су! міші чебрецю й сосен, які насадже! ні невеличкими масивами, зробило свою справу. Зникли всі прояви не! житі й кашлю холодного й дощово! го київського червня. Першою страшною бідою для монастирської обителі став поділ Речі Посполитої у 1772 р. та приєд! нання Галичини до австрійської ко! рони. А з тим — оголошення про ліквідацію низки найшанованіших
Фігура Пресвятої Богородиці та каплиця (1719, 1778 рр.)
У розповіді отець Мефодій про це не згадував. У 1984 р. на терито! рії Радянського Союзу відбувся престижний Міжнародний геоло! гічний конґрес. Країна отримала шанс після бойкоту Олімпіади. Конґрес завжди супроводжується науковими екскурсіями, і Україна провела їх на своїй території блис! куче. Але Підкамінь, як дослід! ницький об’єкт, Москва викресли! ла. Чому? Стан, у якому перебував тоді собор!гараж, куди б неодмінно “сунули носа” іноземці, мав жахли! вий вигляд. Та ще така “родзинка”, як психоневрологічний інтернат у келіях ченців. У 1997 р. монастирський ком! плекс передано монахам Студій! ського Уставу Української Греко! Католицької Церкви. За винятком частини, яку займає поки що інтер! нат. До монастиря потягнулись і звичайні обивателі, які прагли до! помагати у відбудові. Своєрідний гурт монастирських братів. До речі, путівник!буклет для туристів склав один із братів — Ігор Монастир! ський. Отець Мефодій передав нас для подальшого знайомства зі свя! тинями братові Василю. Отже, інженер електронної тех! ніки, брат Василь чекав із нетерпін! ням виходу на пенсію, щоб далі тут працювати й жити. За що надзви! чайно вдячний Богу. З ним ми й пішли оглядати каплички й неве! личкі церкви, ретельно відрестав! ровані. Зараз моляться в них, бо реставрація собору — надзвичайно дорога справа майбутнього. А поки що він стоїть без скла у віконницях; з настінних розписів лише дивом залишився фраґмент фрески пен! зля Станіслава Строїнського “Зус! тріч Марії та Єлизавети”, 1766 р. На стінах подекуди збереглися дрібні елементи ліпленого декору, підло! га,.. а чи може вона бути тут після всього? У підземному храмі Усікновен! ня голови Йоанна Хрестителя, істо! рія якого повна дивами, побачили скриньку для пожертв на відбудову храму й щиро заходилися зменшу! вати стратегічні запаси гаманців. Серед розчулених туристів вияви! лися бажаючі знову тут побувати, навіть пожити. Брат Василь запев! нив, що проблем немає. Чимало прибувають і отримують місце й пісну монастирську кашу, а також повну свободу насолоджуватися по! вітрям та краєвидами Підкаменя. І порадив звернути увагу на вже по! мічений нами ресторан. Порадою скористались і поїли смачно, деше! во і лише за 15 хвилин. Минаючи Олеський замок (об’єкт нашої екскурсії), узяли на! прямок на Львів. Дорогою оглянули рідкісну в Галичині старовинну де! рев’яну церкву, яка постраждала від пожежі й чекає на відбудову. Відбу! дувати її пообіцяла пані Ю. Тимо! шенко, що була тут перед вибора! ми. Поживемо — побачимо.
Людмила ДЕХТЯРЬОВА
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
