Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗
ПОРА ТВОРИТИ НАЦІОНАЛЬНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ!
Слово Просвіти, №39 за 2007 рік
Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка
З реалій сучасного українського політикуму, наповненого боротьбою численних партій за “щастя” українського народу, перманентними скандалами й постійними викриттями опонентів у застосуванні “брудних технологій” або “чорного піару”, виникає запитання: якщо це і є демократія, то як у ній жити нормальним людям? Адже постійні суперечки учасників виборчих перегонів про ціну на м’ясо, на газ і європейський вибір створюють враження, що наш співвітчизник живе тільки для того, щоб наїстися дешевого м’яса, нагрітися дешевим російським газом і очікувати прийняття в Євросоюз. Так думають про українську людину вітчизняні політики, й звідси їхні методи “завоювання” її виборчого голосу. Тому лексикон ораторів і “провідників нації” наповнився обіцянками “піднімемо”, “знизимо”, “поділимо”, “покращимо”, “подаруємо” і т. ін. Причому в це не вірять не тільки найвідданіші адепти того чи іншого кольору (“помаранчевого”, “біло-блакитного”, “червоного”, “білого” тощо), а й самі їхні автори. Справа навіть не в обіцянках, а втому зверхньому, снобістському ставленні до свого народу, який і досі тримають у традиційній омані — жити не зараз, а потім, зомбуючи його на пасивність. Адже все необхідне для щастя йому “дадуть”, “створять”, “вироблять” ті, хто про нього “думає”: новоявлені “вожді”, “месії”, “супермени” впевнені, що лише вони “потрібні Україні”. Але за умови, якщо вони будуть при владі, оскільки тільки тоді зможуть “ощасливити” народ. Ніхто з них не визнає суперника, опонента, тому скрізь — постійна ненависть, бруд, лайка. Чим, як не цинізмом, можна назвати таке ставлення до людей, до великої української культури, моральних традицій? Що ж означає “цинізм”? Етимологія цього терміну зводить його до грецького kinikos — собачий (у значенні — “собаче життя”). Культурні цінності, традиційну моральність кініки (циніки) трактують як “дим”, який потрібно розвіяти. “Без суспільства, без дому, без Вітчизни” — так циніки сформулювали свідомий вибір асоціального статусу. Саме в цинізмі бере витоки ідея “громадянина світу” і парадигма космополітизму. Найяскравіший представник школи кініків — Діоген Сінопський, відомий як “філософ, який жив у діжці”. Він прославився своєю епатажною поведінкою, дозволяв собі різного роду непристойності в публічних місцях. У культурному обігу поняття “цинізм” означає нахабне, презирливе ставлення до норм моралі, доброчинності, грубу відвертість, безсоромність, нехтування правами іншої людини, безпринципне ставлення до закону в ім’я власної вигоди. На противагу цинізму, вся історія української духовності пройнята моральністю, щирістю, кордоцентризмом. Світове значення української філософії — в орієнтованості на мудре серце — осердя правди й добра. Тим більшим нонсенсом для людини української культури є діяльність вітчизняних політиків та урядовців, яка впродовж останніх років не викликає, м’яко кажучи, захоплення. Щоправда, в нашій історії навряд чи можна згадати час, коли існувала обопільна любов правлячих кіл і народу. Але інша річ у новій Україні, яка позбавилася безпосереднього гніту, експлуатації, тиску, в Україні незалежній, де проголошено демократію і всі прагнуть загальнолюдських цінностей. Усупереч сподіванням, тут залишається обман, несправедливість, кричуща матеріальна нерівність, жорстка соціальна ієрархія, яка виокремлює й закріплює право на справжнє життя лише провладної (в усіх сферах — економічній, політичній, адміністративній, культурній, науковій) новоствореної еліти. Як у такому випадку назвати їхнє ставлення до своїх громадян, якій надалі лишаються поза умовами гідного життя? Звичайно, цинізмом.
Якщо у відносно недалекому соціалістичному минулому розподіл елітного житла, одягу, харчування належав партійній і радянській номенклатурі, а весь народ стояв у чергах, то тепер цю роль перебрали на себе чиновники, які від імені тієї чи іншої партії, що перебуває при владі, надалі провадять ту ж, обридлу й знайому всім феодальну політику “благодійництва” й “ощасливлення” “пересічної людини”. Черг у магазині, щоправда, немає, але є черги за мізерною пенсією для більшості, за жалюгідними дотаціями, за дешевими розпродажами й продуктами на базарах, за житлом, якого можна дочекатися в кращому випадку через десятки років. А безнадійні демонстрації біля Кабміну, парламенту, Секретаріату Президента, де народ усе ще сподівається відстояти свої права? Це і є цинізм — проголошувати шлях у забезпечену Європу (зарплатою, житлом, доплатами, гарантіями) і знати, що власні співвітчизники, для яких заробітна плата в трьохсотдоларовому еквіваленті є вже заявкою на середній клас, ніколи в неї не потраплять. Цинізмом є і пенсія в сімдесят-вісімдесят доларів чи така ж мінімальна зарплата, за які можна купити не їжу, а калорії, також не співмірні з гідністю людини, яка все життя працювала, а тепер опинилась у новій реальності, в якій бідність та соціальне приниження визнають нормою. Тепер, як передвиборний бренд, вилощені новоявлені “месії”, захлинаючись від гордості за власну добродійність, обіцяють підняти середню зарплату і мінімальні пенсії аж… до п’ятисот гривень! А що можна купити за ці гроші? Реальність цін на ліки, продукти харчування, квартплату дає зрозуміти, чому так швидко скорочується населення України.
Закінчення на с. 6
ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ
10–11
ХОРТИЦЯ В ОБЛОЗІ
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 827 013 грн. 00 коп.
с. 6 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на с. 1
Але “спасителі нації” або розважливо розводять руками, констатуючи “маємо те, що маємо”, або шукають, за звичкою, причини поза собою. Це і химера “північного сусіда” (пам’ятаємо, як у радянські часи все списували на ворожий капіталістичний Захід), і жупел саботажу (відроджений з часів “військового комунізму” і сталінських репресій), а також “вороги” з опозиції чи конкурентної партії, особливо ненависної, коли вона перебуває при владі. Найбільшу загрозу впродовж останніх років почали складати “зрада” і “зрадники”. Саме вони начебто причина всіх бід, що сталися з Україною. Щоправда, нормальна людина вже очманіла від розгадки ребусу, хто ж кого зрадив. Адже невже ті, кого начебто зрадили, непорочні янголи, святі подвижники, які з дня народження в поті чола працюють на бідних, стражденних, віддаючи зароблене на сиріт, інвалідів, на лікарні, освіту, допомогу безробітним та інші численні проблеми? І чи можна когось звинувачувати у зраді, коли сам стільки разів міняв колір прапорів і сюзерена, що втратив відчуття реальності в оцінках власної діяльності? Зокрема, розуміння того, що не маєш морального права судити, оскільки сам такий, і довіри до тебе вже немає. Перманентний “бій” купки політиків, у який вони втягли всю країну, показав їхню порожнечу й немічність. Адже за цим “боєм”, “боротьбою” давно забули конкретні проблеми українського суспільства: обдурені вкладники, які не можуть знайти захисту своїх прав, занедбаний аграрний сектор, село — колиска й основа нашого генофонду й здоров’я нації, освіта й інтелектуальний ресурс, які є запорукою прогресу Української держави й добробуту особистості тощо. Захоплення собою й піаром власної “історичної ролі”, яку начебто виконує той чи інший “політик”, призвело до втрати професійності. Адже той, хто вважає себе політиком, повинен професійно виконувати свій прямий обов’язок — працювати, діяти, боротися за розв’язання проблем суспільства, творити, а не займатися нескінченною балаканиною, прожектерством, шукаючи ворогів у нестримному прагненні влади, втішаючи виборців утопічними й здебільшого непотрібними речами. Зокрема, втягуючи народ у систему обіцянок, забуваючи, що ми живемо в ринковому, отже, економічному суспільстві, де кожен повинен не очікувати милості від “доброго царя”, а покладатися тільки на свої сили, на себе. А політика повинна створювати для цього необхідні умови. Як у Радянському Союзі народ втішали тим, що хоч є ціла низка нестатків і недоліків, зате “немає війни” і над нами “мирне небо”, такі тепер проголошують абстрактні
“духовні цінності”, “справжній патріотизм”, який вищий за професійність, повторюють міф про “найбільш роботящу” або “творчу” націю. Але нація, залишаючись на такому низькому рівні матеріального й соціального забезпечення, розмов про духовність та інші метафізичні речі вже не сприймає. Чим, як не цинізмом, можна назвати призначення надвисоких (за українськими мірками) посадових окладів чиновникам високого рангу різних гілок влади, їхнє колосальне матеріальне забезпечення й пільги? Причому такі, які не снилися радянській номенклатурі. Але вони залишають за собою право і надалі говорити про “свою боротьбу” за “благо і добробут” усе того ж народу і все з тими ж проблемами. Чи не тому так прагнуть усі стати політиками, за всяку ціну “прорватися” до влади? Влада в нас — колосальний привілей, навіть якщо відмовитися від існуючих пільг і дотацій. Невже зняття недоторканності поставить владну особу під контроль суду чи якоїсь іншої інстанції? Хто в це повірить? Обіцянки, які роздають перед виборами, повинні вражати пересічну свідомість своїм розмахом. Ще б пак: 15, 20, 50 тисяч гривень за народження дитини, безпроцентні кредити на житло, безплатна медицина й освіта, погодинна висока оплата тощо. Однак за цими обіцянками — все той же цинізм: чи багато це — 50 тисяч гривень за нинішніх цін? У кращому випадку чотири метри житла, якщо його будувати за помірними розцінками у “спальному” районі. Або одна чи півтори сотки землі десь уже далеко за Києвом, бо в самій столиці й квадратного метра не купиш. І скільки часу можна утримувати дитину за ці гроші? А який із банків надасть кредит без відсотків? Вражає одне: якщо так цинічно, нахабно брешуть перед виборами, роздаючи обіцянки, то можна лише здогадуватися, що насправді дає народові влада. Не менший цинізм — позбавлення людей можливості вибору. Все є: Центральна виборча комісія, відповідні закони, політичні сили, передвиборна агітація та боротьба, але обрати того, хто тобі подобається, неможливо. Потрібно голосувати за партію чи блок, у якому, поряд із окремими особистостями, безліч безликих, деперсоналізованих статистів чужої волі, які розуміють парламентську діяльність як можливість “влаштувати” свої справи. Це призвело до дискредитації парламенту. Чим ще, як не цинізмом, можна назвати факт приходу в парламентські блоки дітей, племінників, кумів, друзів, сватів, батьків тощо? Причому провладні особи дивуються докорам щодо себе: як же так, шахтарська династія можлива, а політична — ні? Обурює таке цинічне прагнення влади, в ім’я якого розгортається тотальна боротьба. Відразу згадуєш ленінську настанову, що в політиці важливо знайти основну ланку, схопившись за яку можна витягти весь ланцюг. Такою ланкою в його плані було створення “організації професійних революціонерів”. Так само і в нас: “борці за владу” діють як професійні політики, що тільки вони мають право на владу. Та ось проблема: ті “професійні політики” дуже схожі не лише на “професійних революціонерів”, а й на “професійних бандитів”, “професійних негідників”. Інакше як пояснити нескінченні судові, майданні, відкриті й закриті “розборки” з приводу поділу влади? Річ у тому, що ця група людей у своїй самовпевненості позбавила 46- мільйонну країну спокійного творчого, діяльного життя, змушуючи займатися їхніми проблемами й вірити в їхню обраність. У результаті країна перебуває в постійному ірраціональному вимірі, який позбавляє нас раціонального європейського життя. Нагадаємо, що при всіх своїх претензіях на абсолютну свободу й право давати рекомендації як жити, кінікі (циніки) не встояли перед інтелектуальними течіями, які створили культуру, економіку, право. Всі ті цінності, завдяки яким живе сучасне цивілізоване людство. Отже, настала пора нових політичних сил — креативних, діяльних у своєму прагненні творити нову, національну Українську державу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
