Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Конституція держави повинна стати кон' кретним виразом і практичним втіленням світогляду та ідеології сучасної доби”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ЯКІ ЗМІНИ НАМ ПОТРІБНІ?

Слово Просвіти, №39 за 2007 рік

Антон ДУШЕЙКО, кандидат біологічних наук Яку державу будувати в третьому тисячолітті, на яких засадах, якою має бути Конституція, зовнішня і внутрішня політика? Депутати сперечаються, дебатують, але відповіді не знаходять. Причина такої неспроможності в їхній світоглядній обмеженості, духовній спустошеності й аморальності. Якщо немає правди і ніхто її не шукає, то компроміси не додадуть розуму й мудрості, й проблеми залишаться нерозв’язаними. Що таке світогляд і яка його роль у державному будівництві? Світогляд — це бачення, розуміння й осмислення динаміки світу, його відображення у свідомості людини. Народ, держава, людина живуть так, як вони мислять, наскільки їхнє мислення адекватне світовому процесу. Політика держави пов’язана зі світоглядом: якщо наші уявлення про світ хибні, спотворені, то такою буде наша політика і наше життя. Ясний національний світогляд є суттю “національної державницької ідеології — системи ціннісних орієнтирів” (О. Шокало), без якої неможливо створити національний державний лад. Добре, що держава, побудована на засадах атеїзму, розвалилась, бо інакше й бути не могло. Але 70 років духовного спотворення не минули безслідно, й ми знову зіткнулись із новими труднощами — ніяк не можемо побудувати нову державу. Було погано, а стало ще гірше. Відкинувши марксистське марення й засудивши його ідеологію, ми залишились ні з чим. Наша гуманітарна наука, наша інтелектуальна еліта чомусь не думала і не думає над тим, чим, яким вченням керуватись нашим президентам, прем’єрам, парламентарям, міністрам і всьому народу у розв’язанні глобальних реґіональних та індивідуальних проблем третього тисячоліття. Після розпаду СРСР наші ідеологи-комуністи поспішили заявити, що нам не потрібний національний світогляд, мовляв, у кожного є свій, не треба нам і національної ідеології, ми ситі партійною. Все це так, але чому ж тоді у нас немає отого шевченківського “єдиномислія”, згоди між партіями, між гілками влади й між людьми, без якої неможливо побудувати державу, бо ми не розуміємо одне одного — всі говорять і ніхто нікого не чує, в країні панує хаос, як у біблійній притчі про будівництво Вавилонської вежі. Наука промовчала, і ось що ми маємо: замість демократії — автократію з корупцією на додачу; замість волі — анархію і свавілля; замість приватизації — “прихватизацію”, пограбування, на чому повиростали українські олігархи; замість всеосяжного високого почуття любові — технічний секс; замість добробуту — крайнє зубожіння. Гуманітарний сектор НАНУ не працює на національну державу. У нас розплодилося дуже багато академіків за званнями й дуже мало їх за знаннями. Керівництво Академії весь час скаржиться, що мало грошей держава виділяє на науку. Та причина не тільки в грошах. Розвиток суспільних наук не потребує масштабного фінансування, бо тут не потрібні ні реактори, ні циклотрони, ні дороге обладнання — тут потрібні ідеї, а їх за гроші не купиш. Хоч як це дивно, але НАНУ перетворилась на гальмо розвитку гуманітарної науки. Нові ідеї (якщо вони виходять не з Академії і не від академіків), оголошують ледь не божевільними і не дають їм ходу. Молоді перспективні вчені тікають з України ще й тому, що в НАНУ їм не створюють умов для творчої праці, вони не можуть реалізувати свої ідеї. Якщо невігластво — благо, то марно бути мудрецем. Про низький рівень організації науки свідчить наша технологічна відсталість — НАНУ не дала світові жодного лауреата Нобелівської премії. Історія вчить, що коли політика не опирається на науку або керується лженаукою, то вона неминуче стає волюнтаристичною, а точніше — авантюристичною. А чим є нинішні партії? Чи можна їх назвати передовими загонами… електорату? Нинішні партії безідейні, безпринципні, безпрограмні. Вони пропонують народові вибирати: або соціалізм, або комунізм, або олігархізм. Народ це не влаштовує, тому він змушений орієнтуватись на харизматичність партійних лідерів, які через свою світоглядну обмеженість хоч і намагаються, але не можуть виправдати довіру народу. Запозичені переважно з Заходу ідеї, яким уже понад 100 років і які вже давно вичерпали свій ресурс, в Україні не приживаються, вони не надихають, не захоплюють, не запалюють, не викликають ентузіазму — не та епоха і не той час. Це костюм з чужого плеча, який уже давно вийшов з моди. Соціалісти пропонують системну реформу, змінити президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську, а комуністи йдуть ще далі — хочуть ліквідувати інститут президентства. Що це нам дасть? Треба міняти не політичну систему, а людей у системі. Експерти, аналітики поговорюють про зміну обличчя ВР, що було б добре замінити стару політичну еліту, яка повністю скомпрометувала себе, на нову — молоду. Але проблема в тому, де взяти нових молодих політиків, які були б високоморальними, високоідейними, високоосвіченими, мали б перед собою чітко окреслену мету і які віддано служили б народові й державі. На марксистському ґрунті такі кадри не ростуть, а іншого в нас немає. Нам з моменту проголошення незалежності насамперед треба було реформувати освіту, зміст навчання і виховання, але ми цього не зробили. Було багато постанов, доктрин, але зміст освіти залишився незмінним — матеріалістичним. Побутує думка, що система освіти, яка існувала, — добра, що її тільки треба розвинути, підкорегувати, “привести у відповідність” до потреб XXI століття. Яка ж вона добра, якщо держава розвалилася? Весь партійно-бюрократичний апарат тієї держави, та й сьогоднішні наші керівники вчилися й виховувалися у тій системі освіти, і народ ними не задоволений. Нам треба радикально змінити зміст, стратегію й напрям освіти, бо те, що було в державі, призвело до духовного й морального зубожіння, економічної й технологічної відсталості, політичного волюнтаризму й розпаду держави, а сьогодні ми з тих же причин не можемо побудувати нову державу. Зміст освіти потребує радикальної реформи на засадах національного світогляду та ідеології. Українська освіта повинна розвивати традицію справді великих, мудрих і славетних педагогів, таких як Я. А. Коменський, К. Ушинський, Г. Ващенко і певною мірою А. Макаренко та В. Сухомлинський. Зміст традиційної педагогіки такий: Бог—природа—людина—суспільство—держава. “Україна і Бог!” — девіз Г. Ващенка. У сфері освіти ми не туди йдемо, нев той бік рухаємось, викидаємо десятки мільярдів гривень на освіту й нівечимо дитячі душі. Прогрес України у третьому тисячолітті визначатиме рівень її духовності. Економічні, політичні, соціальні проблеми загострились і загострюються тому, що в нас низький рівень свідомості, освіченості, моральності. У нас є по-сучасному мислячі педагоги, але їхні ідеї гасить АПН — вона не дає їм ходу. Всі наші підручники, посібники написано в дусі марксистсько-ленінського матеріалістичного світогляду. А тим часом соціально-політична напруга в Україні досягла критичного рівня. Що робити? Президент призначив позачергові вибори. А чи змінять вони

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин