Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Так розбурхати маєш всіх ти, барабане мій грізний, так сурми, сурмо бентежна!” Уолт Уїтмен · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЛІТЕРАТУРНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ЗАГРОЗЛИВА КАМЕРНІСТЬ ПОЕЗІЇ

Слово Просвіти, №39 за 2007 рік

Уже смерклося, коли на Михайлівській площі біля пам’ят) ника княгині Ользі розгорнули нехитрі декорації. Підключи) ли мікрофони, для перевірки звуку поторкали їх пальчиком: “Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик…” І лише бута) форський кулемет натякав на справжню літературну приго) ду. Фестиваль “Київська барикада” організував Олесь Доній — вічний український революціонер та “без кількох місяців нардеп”. Судячи з прес)релізу, Доній бажає змінити “анар) хістський” статус і пустити корені у Верховній Раді… Але жодного слова про політику. Вона і так окупувала уми. Пое) зія — остання барикада. Поки відомі й маловідомі українські поети читали вірші, я ввімкнула диктофон… В Олеся Донія запитала про доцільність “Ночі поезії”. Фото Сергія Лавренюка Фото Сергія Лавренюка — Як правило, фестиваль літературно-музичних акцій “Остання барикада” проходив у різних реґіонах України. У Харкові, на Полтавщині, навіть у районному центрі на історичному “Гуляй-полі”, де вшановували батька українського анархізму Нестора Махна. Начебто діяли логічно, мовляв, у столиці культурне життя не пропаде, тоді як провінція потребує допомоги. На жаль, допомоги потребує і Київ. Ми дійшли висновку, що столиці не вистачає масштабних літературних акцій. Цього року провели невеличкий “пробний” літературний фестиваль. Його фішкою була “ніч поезії”, тобто літературна акція просто неба на Михайлівській площі. У Росії традиція читання віршів у незамкненому просторі була ще за радянських часів, тоді як наші літературні вечори відбуваються у закритих приміщеннях. Цьому є логічне пояснення. Адже у Києві така вольність закінчувалася психушкою або тюрмою. Анатолій Лупиніс — яскравий приклад. У психлікарні він відсидів десять років за читання віршів біля пам’ятника Шевченкові. Згодом, коли не забороняли читати вірші на площі, поети подалися в політику. Література стала заручницею ситуації. Вона пішла не стільки в народ, скільки набула загрозливої камерності. Тому й не дивно, що навіть книжки наших найпопулярніших письменників виходять накладом не більше п’яти тисяч примірників. — Чи сподіваєтеся позитив) ного пропагандистського впли) ву на українську культуру? — Безперечно, ми реалізували ідею “Київської барикади” для пропаганди українського мистецтва. Вважаю, що українській культурі не вистачає здорової агресії. За постколоніальних обставин вона мусить бути або агресивною, або померти… Занадто потужна конкуренція з боку північного сусіда. Не секрет, що Україна досі перебуває в силовому полі російської культури. Час вимагає від нас бути активнішими. Крім традиційних слід опробовувати різноманітні форми культури. Андрія Охрімовича вигідно вирізняє те, що він уміє подиви) тися на річ із незвичного боку. Помічає парадокс там, де оби) ватель “зрить” тільки баналь) ність та інерцію. У нього і поезія така — з динамічною, мужньою, неординарною метафорою. А “парадокс” — його улюблене слово)паразит… “Парадокс, але навіть за часів сталінської диктатури творили якісні поети. Щоправда, значна їх частина не зовсім добре або зовсім погано скінчили. Марину Цвєтаєву довели до самогубства, переслідували Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама загнали в ГУЛАГ… Те, що такій порядній людині як Віктор Некрасов вдалося вижити та ще й отримати Сталінську премію, можна пояснити лише вередою тирана. То був час, коли з його волі хтось міг згнити, а хтось — піднятися на щиті. Тим не менше та епоха несла в собі непідробний драматизм і непідробні емоції. Ці емоції якраз і творили тодішню поезію. Наприклад, емоцією Тичини був повальний страх. На його очах розстріляли “українське відродження”. Він знав про це. Якщо Маяковський, нормальний російський шовініст, писав: “Я достаю із широкіх штанін…”, то бідний нажаханий Тичина міг написати хіба що: “Трактор в полі дир-дир-дир…” Фото Сергія Лавренюка Сьогодні, у час уседозволеності, настала велика “розслабуха”. Процеси, схожі на ті, що виникають у животі після “слабітєльного”. Себто відсутність “внутрішньої мускулатури”. Чомусь ця мускулатура з’являється тільки тоді, коли сучасний літератор бачить купюру, яку обіцяє та чи інша премія. Добре, коли вона вітчизняна. Нехай маленька, але це теж гроші. І ще краще, коли груба зелена і закордонна… Насправді поет, літератор, митець повинен дбати тільки про один спосіб буття — діалог з Богом, переживання конфлікту з часом і простором, боротьбу з собою і демонами в собі. Тоді народжується високоякісна література. З таких установок народився Ґете, таких моральних імперативів та тотальної диктатури до себе дотримувалися Шевченко, Франко, Леся Українка… Сьогоднішні процеси таких прізвищ не те що не дають — навіть не обіцяють. Якоюсь мірою це знак епохи. А щодо мистецьких фестивалів, то вони повинні стати частиною серйозної української поп-культури з елементами субкультури. Адже субкультура з її андеґраундною атмосферою найбільше притягує молодь. Те, що зробив Доній, має елемент успіху. Тому що основною публікою була молодь. За винятком дещо перестарілих поетів, які читали свої вірші. Але молодь їх слухала”. Матеріали підготувала Уляна ГЛІБЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин