“Я слову і пісні вклоняюся нині, що гідність і славу вмістила в собі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ПОЛКОВНИК ІЗ ЗАЛІЗНОЇ ДИВІЗІЇ ТА ЙОГО НАЩАДКИ
Слово Просвіти, №39 за 2007 рік
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл.
У наш час із забуття виринають імена героїв боротьби за незалежність України. Один із цих героїв — полковник Армії Української Народної Республіки П. М. Забарило. Він народився 15 січня 1889 року в селянській сім’ї в селі Яблунька (нині частина міста Бучі) на Київщині. Навчався в місцевій школі. На дозвіллі ходив з друзями на річку Ірпінь рибалити. Павло продавав рибу, а на отримані гроші купував підручники, зошити і рибальські снасті. Забарило одружився рано. Дружина Ганна народила йому двох синів — 1907 року Авраама, а 1909 — Кузьму. Під час Першої світової війни Павло Забарило був на фронті, за мужність у боях його нагородили Георгіївським хрестом. Після проголошення незалежності України разом із односельцями став до лав Армії Української Народної Республіки. Воював у складі Третьої Залізної дивізії. Залізною дивізію назвали за виняткову стійкість і хоробрість її козаків. У бою за взяття вузлової залізничної станції Вапнярки сотник Забарило замінив смертельно пораненого командира кінного полку Грабовського; там його поранено в ногу. За виявлену мужність Павла Микитовича нагородили орденом “Залізний Хрест”, також присвоїли звання підполковника. А в листопаді 1920 року Третя Залізна дивізія під натиском переважаючих сил ворога мусила перейти кордон і була інтернована до Польщі. Через рік підполковник Павло Забарило взяв участь у Другому зимовому поході армії УНР. Це була відчайдушна спроба українських військовиків підняти повстання і визволити Батьківщину. Але похід розпочався надто пізно і закінчився трагедією. 359 козаків потрапили в полон, їх розстріляли в містечку Базар. У польському місті Каліш, одному з осередків української політичної еміграції, було встановлено пам’ятник загиблим у Базарі. Щороку тут відбувався траурний мітинг, під час якого в почесній варті завжди стояв Павло Забарило. Війна закінчилася, й українським військовикам довелося шукати своє місце в мирному житті на чужині. Забарило спочатку виготовляв плетені художні меблі з лози. А потім, накопичивши стартовий капітал, придбав три автобуси і став членом акціонерного транспортного товариства, яке обслуговувало маршрут Каліш—Лодзь.
Павло Забарило розумів, що йому вже не вдасться повернутися на Батьківщину. Він одружився з Марією Михайлівною, драматичною актрисою трупи Миколи Садовського. Проте полковник Забарило ніколи не забував, що він українець. Брав активну участь у товаристві допомоги вихідцям з України. Зокрема, з його ініціативи і фінансової підтримки для українських пластунів організували літній табір відпочинку в лісі. Автобуси для перевезення пластунів у табір і додому Забарило надавав безкоштовно. Коштом офіцерів-підприємців, серед яких і полковник Забарило, було організовано українське видавництво “Чорномор”. Дружина Павла Микитовича Марія та їхній син скрипаль Юрій брали участь в українських концертах. 26 січня 1945 року, після приходу Червоної армії, за доносом агента радянських спецслужб українця Девиденка полковника П. М. Забарила разом з іншими українськими вояками заарештували, і вже влітку він загинув у тюрмі польського міста Познань. Його вдова і син Юрій переїхали у Львів. Юрій Забарило вступив до інституту, де викладав його однофамілець. Професор Забарило допоміг Юрієві розшукати родичів у Бучі. Цього року Юрій Забарило видав у Львові життєпис свого батька “Із Залізною дивізією — за Українську державу”. Прочитавши книжку, я звернувся до голови Ірпінської “Просвіти” Миколи Лабунського, який живе в Бучі. Він допоміг знайти бучанських нащадків полковника Забарила. Сини полковника працювали на Бучанському цегельному заводі: Авраам — механіком і профспілковим діячем, Кузьма — трактористом. 1937 року братів репресували тільки за те, що вони були синами полковника Армії УНР. Їм заганяли голки під нігті, закладали пальці у двері, занурювали їхні голови в нечистоти в туалеті, вимагаючи зізнатися в антирадянській діяльності. Кузьма Павлович категорично відмовився підписувати фальшиві звинувачення. Аж 1961 року його доньки отримали дві довідки: про те, що справу проти їхнього батька припинено у зв’язку з відсутністю складу злочину і що він помер 1944 року внаслідок перитоніту. А 1997 року Надія Кузьмівна і Клавдія Кузьмівна у списку репресованих і реабілітованих, який опублікувала газета “Ірпінський вісник”, знайшли ім’я свого батька і прочитали, що його розстріляли 1937 року. Авраам Забарило не витримав тортур, підписав звинувачення і отримав 10 років концтаборів, але залишився живий. Клавдія Кузьмівна згадує, як пішла зі школи в сльозах: нагодували всіх дітей, окрім неї, бо вона донька “ворога народу”. Після школи Тамара і Клавдія Забарило намагалися влаштуватися на роботу спочатку на авіазавод, а потім на завод “Червоний екскаватор”. Але наївні дівчатка щиро написали в автобіографіях, що їхніх батьків репресовано. І дочок “ворога народу” не взяли навіть чорноробами. Тоді Тамара Забарило, за порадою знайомих, приховала трагедію свого батька і вступила в технікум Лісопроекту. Потім працювала товарознавцем, кадровиком, інженером-технологом. Її брат Віталій був електриком. Клавдія Кузьмівна працювала на шкіргалантерейній фабриці, а Надія Кузьмівна — в колгоспі. Та майже крізь усе життя їм довелося пронести тавро дітей “ворогів народу”. Тамара Авраамівна говорить: “Хоча й тяжко нині, але я не хочу, щоб повернулися ті старі часи, я не хочу, щоб комуністи знову захопили владу, не хочу, щоб при владі був Янукович”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
