“Школа повинна виховувати громадянина, патріота”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ТОТАЛІТАРНА ПРОГРАМА Й НАЦІОНАЛЬНА СОВІСТЬ
Слово Просвіти, №39 за 2008 рік
життя, розмаїте, цікаве, яке, однак, потребує чималої розумової праці? Хто переконуватиме, що є справжня музика? Хто покаже таємничість барв українських художників? Ніхто, бо єдина година музики закінчується у восьмому класі, така сама єдина година образотворчого мистецтва — ще в сьомому. Чи розрізнятимуть діти після тієї години 40 кольорів та їхні відтінки? Споконвічне українське мистецтво співу для сучасного покоління втрачене. Та й загалом мистецтво лишилося для обраних. Для мас — лише декоративно-прикладне, та й то на чужий зразок. Таке саме і з літературою. На вивчення рідної літератури — лише дві години на тиждень. Із тоталітарної держави нам перейшло, на жаль, тоталітарне керівництво з тоталітарним мисленням і тоталітарними програмами. Так, у школі тепер вивчають авторів, про яких за Союзу і не згадували, дещо виведено з програми. Але ж вивели небагато, а додали чимало — на ті самі дві години. За програмою 11-річної освіти, в 10 класі на вивчення Васильченка, Винниченка, Тичини, Рильського й Сосюри відведено 18 годин — по 3,5 години на кожного. Точніше по 3,5 півгодини, бо пів
Фото Анатолія Драмирецького уроку відводять на опитування, записування, підбиття підсумків. Якщо когось із поетів ще можна убгати в це прокрустове ложе, то, наприклад, Винниченко в нього навряд чи втиснеться. Кожен твір мусить звучати в класі. Краса художнього слова розкривається не тоді, коли твір аналізують, а саме тоді, коли він звучить, коли його сприймають усі разом, слухаючи у виконанні вмілого читця-декламатора, яким повинен бути учитель. Бо то — художнє слово! Прикро, але наші діти не читають. Одні тому, що завантажені, інші ледачі. На вивчення творчості Шевченка передбачено ті самі два уроки… Та лише його самого треба вивчати протягом цілого року. Питання, чи перейматимуться ним 18-річні громадяни, до уваги не беруть. Отак виховуємо інтелігентів. Проскачемо галопом по Європі, а тоді дивуємося, що Європа чомусь не хоче нас поважати. Але ж поважати можна лише того, хто поважає себе сам, хто має власну гідність, національну зокрема. А школа повинна виховувати громадянина, патріота. Тоді випускник виходив би з її дверей із почуттям власної гідності. Вона могла б це робити, якби її не віддапоглиблене опанування математики чи англійської не повинно негативно позначатися на головній меті загальної освіти — вихованні повноцінного українського громадянина. Повноцінний громадянин — це людина із сучасним патріотичним баченням власної держави незалежно від особистої національної належності й реґіону походження; людина, яка поважає національну історію, символи та інститути держави попри ставлення до осіб при владі та знає конституційні обов’язки. Якщо система освіти мовами меншин більше нагадуватиме освіту в іноземних школах, то які громадяни вийдуть із стін цих шкіл? Яку Україну вони будуватимуть? Закладаючи мовну міну у вигляді дискримінації державної мови під систему державної освіти, знімаючи галас за другу державну, ті, що звикли бути “завжди зверху”, старанно вчать власних дітей української й англійської з розрахунку, що вони згодом змінять їх на керівних посадах і в бізнесі. Колотнеча з мовою потрібна політикам для того, щоб посіяти розбрат серед людей, щоб легше ними керувати, щоб вони не знали, чиїх батьків діти і натовпом ходили недовченими заробітчанами Європою чи опинялись перед зачиненими дверима вищої освіти з готовими плакатами цих політичних сил.
ли на поталу державному чиновникові. Замість дбати про виховання свідомого українця, він дбає про те, щоб закидати вчителя непотрібною роботою — навчання роботою не вважають. Наприклад, наполегливо втілюють у життя мертвонароджену дисертацію щодо вираховування підсумкового бала та оформлення класних журналів. Там, нагорі, розбивають лоби, як написати в журналі: зошит? зошити? за зошити? Писати вгорі чи внизу? Справді, тяжко визначити, котрий із варіантів найефективніше вплине на підвищення успішності. Замість оцінок за чверть, які учень пам’ятав, тепер оцінюють посеместрово. Більшість оцінок не пам’ятає. Отже, учень втрачає інтерес до оцінки. Ні педагогам, ні вихованцям, ні державі від такої псевдодіяльності — жодної користі, зате чиновник звітує про втілення новацій. Школа для нього — не заклад, мета якого — підняти дитину розумово й духовно, а полігон для експериментів. Результат: наші діти не знають ні програмового матеріалу, ні позапрограмового. Учителеві зостається самому викручуватися — всупереч міністерським указам. І з усіх сил утришия гонити комплекс меншовартості — діти його пізнають з одного речення: варто почути від філолога прохання “пошукати в книжКі та певній сторінКі”, — й учні розуміють, що вчитель сам не вірить у те, що каже на уроці. То навіщо виконувати його повчання? Лише вчитель, залюблений у рідне слово, може переконати учнів, що українська література і справді чогось варта — за неї пролито стільки крові й скалічено багато життів. Тільки інтелігентний учитель викличе повагу до інтелігентів у кількох поколіннях Тичини та Рильського, і до інтелігентів од плуга й ковадла, які вибухнули талантом несподівано навіть для власних батьків. Тільки інтелігент зуміє пояснити: так, не всі були непохитними, але хто з нас може бути певним, що витримав би, як-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
