“БудьDяка розвинена мова має множину варіантів перекладу кожного твору класики”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ЗАБОБОН НЕПЕРЕКЛАДНОСТІ ЧИ ПІД СИЛУ МОВІ ТАРАСА ПЕРЕКЛАД ЦИТАТ?
Слово Просвіти, №39 за 2008 рік
Кілька років тому статтю з такою назвою вже публікували. Та й не раз, потрапляючи в різні читацькі контексти. Уперше — в газеті для вчителів “Українська мова та література” (1999, №40), а потім у журналі “Всесвіт” (2000, №1—2, С. 166—170) і в науковому збірнику “Слово і суспільство” (Ч. 2. — Київ, 2000, С. 79—85). Оприлюднив її сайт www.novamova.com.ua, а в Криму також “Дзвін Севастополя” (2002, №3—5). Було й чимало відгуків. Та й не менше фігур мовчазного подиву, спроб обійти або підмінити важливу проблему, що нею людство переймалося від часів випікання на глиняних табличках клинописного шумерсько-аккадського словника. Чи не найприхильніший до позиції автора мовознавець, лексикограф і перекладач С. Караванський, виступаючи там само в “УМТЛ” (“До питання про неперекладність”, 2000, №2), звузив її до накопичення суржику за два останні століття, тож загалом вдячний його однодумець мусив удатися до уточнень та роз’яснень (“Суржик як недопереклад”, “УМТЛ”, 2000, №11). Зрештою, саме це непорозуміння спричинило до концептуально корисних відбрунькувань теми, зокрема воно вивело на ідею розглядати мовний пуризм як переклад (міжмовний або внутрішньомовний). З інших же, навпаки, вибудовується глухий фортечний мур, мур ритуалів несприйняття, за яким ховається якесь чудисько в обладунках страху і зневіри, чий несамовитий голодний рев під супровід брязкоту кайданів розноситься по всій планеті позивними країни. Чудисько дике, стопащеке, принижене, обізлене, небезпечне й нещасне — справжній демон неволі. Жеручи мільйони душ, воно не бажає нічого з’ясовувати. А дослідити треба вже цю нехіть зважувати чиїсь докази. Та чи здатна філологія самотужки постати перед ним дзеркалом правди, щоб спонукати до гризот і метаморфоз, коли її саму нерідко засліплюють ідол невідворотності людської кривди і звабливий блиск академічних скіпетрів? Це ж від імені науки нас навертають до нищення набутих споконвіку цінностей… З дискусій про перекладність сьогодні неминуче виносиш відчуття того, наскільки непросто, алей конче потрібно сформувати цю, на перший погляд, ніби й не надто складну засаду в теорії. Та значно важче й набагато важливіше виплекати її в ділі, на практиці — як орудну ланку фахового перекладацького кредо, тим паче як елемент побутової масової свідомості. Поза сумнівом, засада ця — рушій культури, виразник мовного суверенітету й розумового потенціалу цілого народу, а отже, і прапор громадянської гідності. Хоч як мудруй, місткий термін “перекладність” мимоволі виходить за межі науки про переклад і творчої робітні. Тому, розширивши й освіживши виклад теми, яка залишається злободенною, пропоную її увазі читача.
Віталій РАДЧУК Що таке перекладність? По-простому кажучи, це можливість відтворити щось засобами іншої мови. У широкому сенсі — вияв взаємного тяжіння, здатність зрозуміти і втілити, тобто витлумачити чужий світ думок і почувань питомими для себе і свого середовища формами вираження. Слід наголосити: йдеться про міцність мостів порозуміння і саме про об’єктивний параметр стану зчепності між мовами, людьми і народами, який не залежить від наявності й довершеності словників, від чиїхось особистих талантів або примх. Так само вміст потрібного нам для життя кисню в повітрі не залежить від чутливості приладів, якими його вимірюють. Перекладність — ключове поняття в теорії перекладу й основоположний принцип у професійному світогляді перекладача. Без орудної ідеї потенціалу мови, яку на практиці завжди живить відчуття її тонкощів, годі уявити як роботу журналіста чи письменника, так і посередника в міжмовному спілкуванні — інтерпретатора чужих думок і душевних поривань. Бо хто ж братиметься за переклад, коли наперед відомо, що нічого перекласти не вдасться? Утім, у нашому повсякденному побуті живучим залишається забобон неперекладності — переконання в незламній монополії на думку і почуття тієї мови, що нею первісно їх висловлено. Це може здатися дуже дивним, але сповідують ідею неперекладності передусім люди, які причетні до мистецтва слова і науки про слово: професійні газетярі, радіоі тележурналісти, письменники, літературні критики і — що особливо характерно (чи, краще б сказати, надзвичайно парадоксально) — мовознавці. Забобон неперекладності сьогодні так міцно вкорінений, що виступати проти нього відкрито, ризикуючи тим, що тебе обвішають ярликами з усілякими “ізмами” (на які завжди багатий сон ледачого розуму), може хіба що нерозважливий єретик. Освічені носії української мови уникають перекладу в тих випадках, коли він не лише можливий і робиться легко, а й конче потрібний як елемент культури цілісного тексту, життєздатності мови і доступності самої думки. Ця шкідлива звичка німувати на своє і рідне, звичка відмовлятися від власного голосу на користь чужого набула такого поширення, що ми її навіть не помічаємо. Можна без перебільшення твердити,
що нею вражена вся українськомовна спільнота. Надто тоді це очевидно, коли цитуємо чужомовних авторів без перекладу, нібито “для документальності”. Що ж ми у таких випадках хочемо документувати: фізичний порух чужого пера, вібрації звуку чи доказ свого розуміння суті висловлювання? А може, нестійкість своєї розчахненої психіки? Мова-бо — душа народу. Чи потрапить душа вічно сіпатися між різними світами й залишатися при здоров’ї? Чи годне буяти цвітом перекотиполе? А може, то скріплений знаком нового власника протокол збуту-продажу душі? Тавро прислужництва, таке звичне й миле, що розійшлося родимими плямами по всьому етнічному тілу? Чи не посвідка про фатальні метастази всередині організму? Ось приклад парадокса, з якого аж випирає недомисел: критик-літературознавець у відгуку на перекладознавчу книжку наводить, не впускаючи у свою мову, відомі слова М. Цвєтаєвої: “Мені кажуть — Пушкін не піддається перекладові. Як може не піддаватися перекладові той, хто переклав на свою (загальнолюдську) мову не сказане і несказанне?..”1 Ідеться про поета, що своїми перекладами й оригінальними творами сам спростував той скептицизм щодо “домашніх” можливостей своєї мови, якого чіпко трималося франкомовне російське дворянство. Мало того — показав, що “великій і могутній” мові росіян надається вселенський гуманізм. Якби О. Пушкін був вузькосвітським поетом, його самого ніхто і не брався би перекладати. Він-бо й сам провіщав: “Про мене відголос пройде в усій Русі великій. І нарече мене всяк сущий в ній язик”. І всяк язик поета по-своєму “нарік” і переклав. Будь-яка розвинена мова має множину варіантів перекладу кожного твору класики. Це динамічна множина, що живе внутрішньою взаємодією, поповнюється і всіма іпостасями оновлюється. Бо зміст не заморозиш текстом, як у холодильнику, книжка — не мертве й незрушне тіло почуття і думки, а порив невпинної людської свідомості до вічно мінливого життя, яке збагачує книжку кожним прочитанням. У книжок своя доля. Книжка має властивість окремого слова, зміст якого вібрує і дихає киснем довкілля. Феномен всесвітньої літератури завдячує майже виключно перекладам. “Заповіт” Т. Шевченка надруковано в одній книжці 147-ма різними мовами. Тільки російських перекладів “Заповіту” відомо понад 60. Мандруючи через віки країнами й світами в різномовних тлумаченнях, хай би якими своєрідними й наближеними вони були, “Кобзар” убирає пульс мільйонів сердець, усотує болі й радощі планети, стаючи її історією. Водночас переклад розв’язує завдання тієї культури, мовою якої він зроблений. Тому О. Пушкіна в Україні перекладали десятки поетів. Візьмімо “Євгенія Онєгіна” і переконаймося: те, що складає самобутність і чарівність, саме єство пушкінської поезії, — не щезає під конгеніальним пером М. Рильського, а розкривається новими гранями. При цьому російський класик виявляє багатющий потенціал української мови. Те саме завдяки М. Рильському дає нам “Пан Тадеуш” А. Міцкевича. У 26-му й 27-му числах альманаху “Сузір’я” за 1987 і 1988 роки мною подано 12 перекладів поезії О. Пушкіна “Лист у Сибір”, п’ять версій його сонета “Поетові” та 16 (сьогодні їх майже 30) поетичних тлумачень “Паруса” М. Лермонтова, у №1 журналу “Рідна школа” за 1997 рік — вісім варіантів перекладу вірша О. Пушкіна “Я вас кохав”. В університеті мої студенти порівнюють, як осягли “Гамлета” В. Шекспіра, перекладаючи тутешнім словом, Ю. Федькович, М. Старицький, П. Куліш, І. Рудницький, Г. Хоткевич, О. Бургардт, В. Вер, Л. Гребінка, Г. Кочур, Ю. Андрухович. Розбираємо 12 українських перекладів його 66-го сонета, 12 віршованих прочитань “Ельдорадо” Е. По, 15 трактувань “Осінньої пісні” П. Верлена, 16 втілень “Нічної пісні мандрівника” Й.-В. Ґете, чимало інших таких колекцій, вервечок, естафет. Усі вони доводять, що переклад класики — форма причетності, знаряддя осмислення, документальне свідчення того, що поезія взяла за душу, і над її рядками думали. Поза сумнівом, перевираження не просто фіксує, а відтінює думку і тим самим поглиблює, збагачує; тому і множина тлумачень розбуркує її краще, ніж “бездітний” першотекст. Та коли вірші О. Пушкіна можуть зручно почуватися в українській мові, то невже відгук про поета М. Цвєтаєвої, написаний неримованою прозою, не піддається відтворенню? Невже краще переписати його бездумно, тим самим показавши своє безпорадне самозречення, неповагу до мови Т. Шевченка і заразом — повне нерозуміння цитованого джерела, свою чужість у поглядах до О. Пушкіна і М. Цвєтаєвої? Назагал перекладність ступенюється як здатність культур вести діалог, хоч незрідка посередник натикається на парадокс аналізу, що не увінчується синтезом. Індійський мудрець Крішнамурті застерігав: коли немає бачення
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
