Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У східняків і галичан єдиний дух, єдина мова, єдине прагнення”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

З БЛОКНОТА ПИСЬМЕННИКА

Слово Просвіти, №39 за 2008 рік

Василь Фольварочний (народився 30 січня 1941 року в селі Нападівка ЛаH новецького району Тернопільської обH ласті) — поет, прозаїк, драматург, гроH мадський діяч. Член Національної спілH ки письменників України (1969), НаціоH нальної спілки театральних діячів УкраH їни (1973), заслужений діяч мистецтв України (2001). Нагороджений орденаH ми “За заслуги” ІІІ ступеня, РівноапосH Василь ФОЛЬВАРОЧНИЙ і свічки, які ставив Петлюра в церкві, щоб не сталося розколу в партії, ні гарячі промови Порша й Винниченка, ні виступи його, Петлюри, та Понятенка не змогли переконати опонентів, що потрібно продовжувати боротьбу за українською програмою, а не бути підголоском у чужому багатоголосому хорі росіян. Нічого не допомогло. Партія розкололась, розділилася не на дві, як спершу передбачалося, а на три групи. Прихильники злиття з російською меншовицькою партією, переважно так звані закордонці, залишили конференцію, відмовилися від союзу із незалежниками. Вони виступили проти розподілу спільного партійного майна, хотіли залишити все собі, привласнити партійну касу, архів, бібліотеку, склад літератури. І нічим не поступитися для інших. Незалежники уповноважили Симона Петлюру домовитися про справедливий паритетний розподіл. Коли ж із перемовин нічого не вийшло, Петлюра вирішив діяти в інший спосіб — рішуче, із застосуванням сили. Домовився із кількома однопартійцями з місцевих галичан і одного вечора, саме перед Водохрещем, кілька хлопців під’їхали на найнятих санях до приміщення партії, зламали замок, винесли сейф із касою, корзини з архівними документами та найцінніші книжки, вивезли все та заховали в надійному місці. — Хто не прагне справедливого розподілу, втрачає все! — заявив Симон в очі Ткаченку, добре знайомому йому ще з Кубані, коли той запідозрив, що експропріація партійного майна — справа рук не когось іншого, а його, Петлюри. Після конференції й розколу відійшло від керівництва багато відомих лідерів. На перший план вийшли в основному молоді, ще вчора мало знані партійці, які сміливо заявили про себе на конференції як розумні, ерудовані політики, правда, по-молодечому трохи авантюрні та запальні. Симон Петлюра і Володимир Винниченко стали правою рукою керівника партії Михайла Порша, лідерами серед закордону і завоювали повагу галичан. Невдовзі після від’їзду Порша на з’їзд російських соціал-демократів, а Антоновича до Харкова, які редагували партійні видання “Праця” і “Селянин”, їхні редакторські обов’язки перебрав на себе Петлюра. Він не тільки утримав завойовані позиції, а й домігся збільшення накладу видань, розширив автуру. Цьому сприяла комунікабельність молодого революціонера, вміння сходитись із людьми, прислухатися до чужих міркувань. Його полюбили галицькі ліберали, стали частіше дописувати до редагованих ним видань і пропонували Петлюрі друкуватися в їхніх: у “Літературно-науковому віснику”, редагованому Франком, і в Записках Наукового товариства імені Шевченка, якими опікувався Грушевський. тольних Кирила і Мефодія (обидва — 2006), почесними відзнаками “Знак пошани” (1986), “Будівничий України” (2001). Лауреат премії Всесоюзного конкурсу на кращу п’єсу (1977), літеH ратурноHмистецької премії ім. С. ВоH робкевича (2000). Навчався у Чернівецькому універH ситеті (з 1958), закінчив Львівський університет (1963). Працював учителем, журналістом у редакціях газет Буковини та ЖитоH мирщини, завідувачем літературної частини Житомирського обласного музичноHдраматичного театру. У ЧерH нівцях — заступником начальника обH ласного управління культури, заступH ником голови облвиконкому (1990), заступником голови обласної дерH жавної адміністрації (1991—1993), заступником директора НауковоHдосH лідного центру буковинознавства при Чернівецькому університеті (1993— 1997). Із 1974Hго — секретар, у 1976— 1990 роках — відповідальний секреH тар Чернівецької організації НСПУ. ГоH лова обласної організації Конґресу української інтелігенції (1997—2001). Із жовтня 2003 року — перший заступH ник голови Київської організації, з 2003 року — голова об’єднання драH матургів НСПУ. У 2002—2006 роках — директор Будинку письменників НСПУ. Нині — заступник голови ВсеукH раїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Автор збірок поезій “Тривога” (1966), “Ростуть сини” (1967), “ДосвіH ток” (1968), “Уроки вірності” (1976), “Течія” (1982), “Родовід” (1992), “ПоеH зії” (2000), “Соняшник на балконі” (2005); документальних повістей “Сонце в зернині” (1972), “Цілюща воH да” (1976), “Земля Жижиянових праH внуків” (1980) та інших; романів “Сказ”, “Обірвані струни” (обидва — 2004), “Чорний бумер” (2006); п’єс “Складна гама” (1968), “Друге цвітінH ня” (1969), “Екзамен на зрілість” (“ЖиH ва вода”, 1974), “Не проспати роси” (1976), “Вода з отчої криниці”, “ТравH нева музика” (1979), “І прийде день”, “Світлиця для прийдешнього”, “Дитячі забави” (всі — 1988), “Богдан” (2003), “Петлюра”, “Доки море перелечу” (обидві — 2005), “Пастка” (2006), збірH ників п’єс “Пересолений мед”, “СпокуH са” (обидва — 2000) та інших, які стаH вили в багатьох театрах в Україні та за кордоном. СИМОН ПЕТЛЮРА СТРИНОЖЕНІ КОНІ Н

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин