Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Вітражна читальня · “Себе не докликавшись, пізнаєш, що є ще ти”. Володимир Затуливітер · с. 12сторінка оригіналу ↗

ОБЖИВАННЯ КЛИЧНИХ ВІДМІНКІВ

Слово Просвіти, №39 за 2009 рік

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ Звільнення тексту з кокону фраз і ніби завбачливий підрахунок граматичних форм, урешті, також властиві цьому періоду. Може, саме через їхню перевагу в звучних теоріях оцінка художнього простору кінця 1960—середини 1980 рр. позбулася найзаповітнішого — цілісності. Поетичний напрям, окреслений у тодішній українській літературі, нині чи незграбно оминають, чи “пошепки” зараховують до “тихої лірики”. Хоч мимохіть більше “приглушуються” естетичні суголоси між самобутніми доробками. Адже безпосередні стосунки, тісні естетські обговорення чи, тим більш, маніфести для багатьох сучасників “київської школи” не були найістотнішими. Поезією із “середмістя” ХХ ст., здається, вишукано підсвічується кліше про виняткову мову в підґрунті окремого покоління. “Людина. // Народжуєшся тільки в однині”, — спостеріг у досі не відомому верлібрі Володимир Затуливітер. Уже за кілька рядків його ліричний герой, спраглий до зізнань, стверджуватиме: тільки сьома форма у словозміні недосяжна. Хоч небавом буде “вже не так страшно”, бо, “себе не докликавшись, // пізнаєш, що є ще ти: тебе, тобі, тебе, тобою, на тобі // (кличного немає)”. Про те, що стислому читацькому розмовнику таки вистачає обширу для звертань і нагадувань, свідчать, зокрема, три книжки, видані впродовж останніх років. “Чаша жертовна” (2009) світлої пам’яті В. Затуливітра поряд із томиком Михайла Дяченка “Музика і мати” (2008) розмикають уже відомий стильовий обрій письменників. Натомість збірка Романа Кіся “Написи на румовищах” (2003) уперше вивільнює з-поза самвидавних притулків поезію етнолога, філософа, культуролога. Кожен із цих ліриків прикметний певним прийняттям герметизму, і не образного, непроникного для тлумачень, а “життєтворчого”. Своє вибране М. Дяченко невипадково розпочинає з каверзної присвяти: “Усіх, хто гіпотетично міг би допомогти у… виданні бодай гривнею, але не допоміг, автор обіймає…” Структура “Чаші жертовної” впорядковує архів яскравого поета, ще не опрацьований до ладу. Водночас найбурхливіший гнів Р. Кіся викликаний довколишнім надсадним гамором. Чи не тому є підстави віднайти за впізнаваним кличним відмінком. ГОЛОС ПЕРШИЙ, “HОMО NOVEMBER” ЗАТУЛИВІТЕР Володимир. Чаша жер# товна / Упорядк. В. Бородін, Л. Снісар. — К.: Видавн. Центр “Бучак#ирій”, ТОВ “Задру# га”, 2009. — 424 с. Таке осіннє ім’я одному з ліричних суб’єктів дає В. Затуливітер. Чималою мірою воно личить і “пізнім” добіркам автора. Ідеться тут не тільки про перегуки із загибеллю талановитого літератора й чутливого редактора, несподіваною, наче стрімкий падолист. Необтяжені крони, схоже, — прикметний символ прозорості в образному круговиді. Затуливітрові твори, друковані в попередні десятиріччя, майже завжди виокремлювалися пружністю рефлексій про природу. Безмежно зацікавлений погляд героя там не міг бути незрушним, наче в когось із “наукових поетів”-сентименталістів. Він прожогом, або, за власним оказіоналізмом, “захаращо”, облітав терени, де зарінки Дніпра чи прибалтійські луки звірялись у пережитих драмах і мимоволі навчали. Вірші з ошатного вибраного налаштовані на такий діалог найнаочніше. У розкішному оформленні книжки Віктора Бариби та Вадима Бородіна задіяно пам’ятні кадри з довженківських “Землі” та “Звенигори”, у кожному з яких мовою кіно “серце збилось, наче лист. // Брунечка зарубцювалась, // де сміялося колись” (“ХІІ. 1989”). Щоправда, між чорно-білими вставками проглядається вмиротвореніший, ніж раніше, блукалець — ледь уловлюваними, й тому ще “не написаними пейзажами”. Це авгур, який у чужому ХХІ ст. віддано ворожить на лініях польоту птахів у чистому листопадовому небі. Бо “тільки ти // постіль неба, в журавлиних мітках, стелиш // із таких далин — на те ні рук, ні крил…” (“Гомо новембер”). Безлюдні привілля автор ніби пересаджує в ту саму недорозгадану твердінь, де “пергаментні барвінки й спориші… // гудуть-шепочуть… // підбитими лелеками душі, // яка ще пам’ять слова, що вже не мають значень…” (“Той, хто розказує лелек”). І водночас вичерпна образна мова поета — “поцілункова”. “Одведись не дивись // посунься калино губами // біло-біло морозяно в світі // чого ж ти дурієш // од моїх віковічних очей” (“Біле-біле”), — згага до пестощів заступає всі розділові знаки. Миттєва розгублена засліпленість у В. Затуливітра стає посестрою найчистішої ясності: “Сьогодні сталось. Грішний чи не грішний, // сміявся, може, з тебе — не сміявсь…” (“Таких, як ти, мені уже не буде…”). У ній усі шість відмінків “я” переростають у тривожно-невидне “ти”: “Втікай, немов Орфей. Тонку десницю // до голої душі ліпи, немов бинти. // Отрута мариться. Цикута сниться. // Давно помер, давно забутий ти” (“З присвяти”). Отже, хто розпорядиться кличним відмінком, як не Еврідіка, осяяна по-осінньому? ГОЛОС ДРУГИЙ, ДЛЯ ВУХА БЕТХОВЕНА ДЯЧЕНКО Михайло. Музика і мати. — Кобеляки: Кобеляки, 2008. — 348 с. Якщо вся суть метафорики Володимира Затуливітра в пильній передачі книжною мовою того, що підказує природа, Михайло Дяченко прагне прискіпливо розрізняти олюднене і нерукотворне. З такого приводу в циклі “Живопису фарба жива” (назва свідчить, що буває й “нежива”) він навіть дискутує з хрестоматійною “художницькою” баладою Івана Драча: “Стоживописне май-надвечір’я… // Гей, хто в лузі Сар’ян, озовись! // Тут хмарин розпрозорене пір’я, // там — тополі злітають увись…” (“Перед картиною заходу сонця”). Усевидющим вікном, у яке “влітають ластівки і небо, // а вилітають ластівки і крик”, для ліричного героя є лише “слово слів — невисловлене слово” (“Пам’яті друга Семена Ковальчука”) (курсив автора). А привілля краєвидів у цих віршах озивається щоразу “безіменними звуками”, які пахнуть м’ятою й фіалками (“Фантазія вічного лісу”). Від першої збірки “Іще зозулі слово не погасло…” (1991), яка увійшла до видання поряд із новими віршами, комічними епітафіями, епіграмами, широким спектром перекладів, текстами листівок, щоденниковими уривками, кількома оцінками критиків, поет закріплює рівнозначну піднесеність за трепетними степовими картинами та власне мистецькими палітрами. Проміжний між їхніми “крайнощами наснаги” фольклор. Пісенна канва тісно споріднює Дяченка з митцем-ровесником Михайлом Саченком. Обидва письменники впевнено почуваються у меткій ритмізації, візерунчастому словотворі: “Наїхало дощів // до травня в зелен-гості, // з далеких ген-країв, // з чужої стороності, // такі вже зелен-ніжні, // такі зеленомлості, // такі зеленомудрі, такі зеленопрості!” (“Наїхало дощів…”). Часта ця впевненість і в розчуленій оповіді: “— Жовтень? //— Я! — й сипонув листками, // і дощами, // й грибами запах…” (із циклу “Жовтневі алегорії”). Ці риси сприяють тому, щоб ясність, притаманна М. Дяченкові, як і В. Затуливітрові, тут уподібнювалася до загадкової ширми. Поета з Дніпропетровщини цікавить розкута гра читацької уяви. Через це в його доробку не бракує загадковості, щоправда, не конче пов’язаної з міфом. У циклі “Краплини” ліричний оповідач ніби раптово забуває про опредмечений виклад і затуляє долонями очі того, хто тримає книжку: “Крізь голубу фіранку диво-сну // я ледь розгледів голубине туркотання… // Десь зовсім поруч бавилось дитинство” (“Уранці”). Хоч, може, річ і в серпанку розчуленості, “талості”, що полонить погляд. Тож, на відміну від “Чаші жертовної”, роль сердечного ворожбита призначається саме реципієнту, який за потреби збагне: “Тихо як! — // геніально-тихо! — // як у вусі Бетховена…” (“Музика ночі”). Цю роль потаємності переживань автор уподібнить до “тонкої-тонюсінької // золотої нитки єднання // напнутої між найвищим хрестом // православної Софії // і моїм гріховним серцем язичника…” (“Осінь у Києві”). Хіба мовчазність фантазії — не кличний відмінок? ГОЛОС ТРЕТІЙ, ЗІ СНІЖНОЮ ХРИПОТОЮ КІСЬ Роман. Написи на румовищах. — Львів: Манускрипт#Львів, 2003. — 128 с. Ця тендітна збірка видана раніше від двох попередніх. Але стильовий контекст запізненням не порушиться. Розглядаючи її, мабуть, не кожен повірить, що має справу з андеґраундом. Виняток серед читачів становитимуть ті, хто чув про львівський підпільний альманах “Скриня”. Справді, знайомство з творами Кісевого колеги за журналом Грицька Чубая, часто побіжно-модне, нині й складає основне уявлення молоді про тодішню поезію. Непросто буває хіба співвіднести куртуазну тональність автора “П’ятикнижжя” з поширеними шибеницькими спогадами про нього, ба навіть із “додатковою літературою” музиканта Ілька Лемка про “протирадянський” Леополіс. У справжності неформальних 1970— 1980-х “Написи на румовищах” переконують до щему дохідливо. Передусім, через біографізм. Роман Кісь, окрім кількох арештів та ув’язнень — тавра тієї доби, пережив іще й трирічне кочування з оленярами-чукчами, протестуючи проти глупоти в наукових стандартах. Звідси — проступання у віршах мотиву безпам’ятної втечі. Йому скорюється навіть оху-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин