Погляд · “Не криза, а особистість загрожує креативністю, розумністю тим, хто так зручно почувається у владному кріслі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ВІД ІДЕЙ ДО ІДЕАЛІВ: СТРАХ ЯК АТРИБУТ ПОСЕРЕДНОСТІ
Слово Просвіти, №39 за 2009 рік
Володимир ІЛЬЇН, доктор філософських наук, професор
…У квітні 1814 року в результаті поразок Наполеона від союзних військ його улюбленець маршал Ней разом з генералами почав просити свого імператора відмовитися від трону. “О Нею, Нею! — відповів Наполеон. — Ти знаєш, що таке трон? Це лише прикрашена золотом частина меблів. Головне ж те, що стоїть за ним: мої бажання, мої примхи, моя уява, мої надії, й найголовніше — моя воля!” Очевидно, в цьому полягає, попри тягар, спокуса і нестримна принада влади, яка змушує заради неї жертвувати всім — здоров’ям, гідністю, часом, знаннями, друзями, сім’єю, добрим іменем, продавати заради неї душу дияволу, зрештою, ризикувати життям. Але це не означає, що у владу приходять ті, хто може самовіддано нести її випробування. Не секрет, що чим більше відходимо від традиційних цінностей духовної культури і поринаємо в світ фінансової цивілізації з її жорсткими прагматичними пріоритетами, тим більше у владі опиняється людей, для яких вона передусім є умовою реалізації власних амбіцій і здійснення матеріальних сподівань. Тим самим відбувається приниження, деградація ідеї влади, а з нею — ідеї національного, державного буття, перетвореного на розмінну монету для досягнення престижу й елітного споживання. Здавалось би, нічого дивного, адже живемо в суспільстві споживання. Але бачимо наповнення владного простору або випадковими особами, або бізнесовими хижаками (як київський мер), які присутністю, як ніхто й ніщо, підривають довіру до неї й усю систему управління. Тому й виникає думка: якщо “такі” можуть, то і мені це під силу. Перепона для конструктивної дії влади й усієї сфери управління в суспільстві полягає в тому, що пересічності можуть функціонувати у відповідному для себе середовищі. Для лакея, стверджував Г. Геґель, немає героя, бо він лакей. Тому й відбувається періодично масовий “захід” у владу не професіоналів, а “своїх”, “виконавців”, критерієм відбору яких стають бездумна відданість, кровно-родинні або дружні стосунки (“свій хлопець”). Такі управлінці розуміють свою випадковість (сьогодні є, а завтра — як карта ляже). Вони прийшли на це місце не через ідею, не через боротьбу, не за покликанням чи через конкурентний відбір, а за протекцією або бажанням “покерувати”. Звідси відчуття невпевненості, яке й породжує страх — страх втрати свого місця, за яким статус, повноваження, добробут, зрештою, можливість похизуватися перед іншими. А без цього — порожнеча, буденність, туга і заздрість до тих, хто по-справжньому самодостатній. Для “пересічності” влада — мабуть, єдина можливість позбутися власної непридатності, невмілості, сірої однаковості, зрештою, ситуації “жити на зарплату”. Цим і пояснюється прагнення таких людей потрапити у владу. І чим більше їх там перебуває, тим дорожчим, хаотичнішим і нестерпнішим стає життя для тих, хто залишився, за порогом влади, яким “не пощастило”. Очевидно, знаючи свою невідповідність, страхаючись гіпотетичної, але все-таки розплати за бездарне управління, пересічність у владі й породжує істерію апокаліптичних настроїв, розповсюджує чутки про дефолти, змови, саботажі, ворогів, зраду, п’яту колону, підрив авторитету тощо. Саме страх змушує робити непередбачувані вчинки, йти на несподівані угоди і союзи, здійснювати популістські заходи, які так дорого обходяться країні, вражати ірраціональністю дій, видавати потворне за прекрасне, брехню за правду, негідника за героя, сіючи розбрат і недовіру. Проте впевненість, із якою продовжує демонструвати себе народу “керівництво”, ставить під сумнів це твердження: який може бути страх за умови збереження атрибутів влади? Річ у тому, що непрозорість і хитрість психічної структури, які зумовлюють вияви страху, приховують його в глибинах свідомості. Завдяки такій внутрішній психологічній перебудові страх начебто зникає з доступної спостереженню поверхні, але насправді нікуди не дівається і залишається мотивом, визначальним для поведінки владного суб’єкта, не впевненого у собі. Для збереження своєї психічної цілісності він (а таких достатньо у владних кабінетах), повинен замінити страх іншим почуттям — зокрема ненавистю, яка змушує шукати ворога. Звідси — парадоксальність й абсурдність поведінки, яка не підлягає раціональному обґрунтуванню: найближчі друзі стають ворогами і навпаки, соратники — зрадниками, а замість виважених дій втомлені від очікувань обіцяної стабільності громадяни змушені спостерігати вчинки, непідвладні ні логіці, ні моралі. Адже як інакше пояснити абсурд зміщень, акцій, погроз, нагород, покарань, заяв, пропозицій, які утворюють відчуття ілюзорності, марності, ненадійності політичного й економічного життя в Україні? Мабуть, тому стало правилом казати не “моя”, а “ця” країна. Ще більший страх викликає можливість появи тих, хто навіть потенційно може загрожувати втраті влади. Агресивну реакцію викликають не лише політичний конкурент чи опонент, а й той, хто мислить, має вплив, володіє знаннями і в перспективі може бути претендентом на місце (трон). Як у недалекому радянському минулому боротьбу вели не проти інакодумців, а й загалом проти мислячих, так тепер підозру викликає кожна непересічна особистість, яка породжує заздрість і ненависть. Не криза, а особистість загрожує креативністю, розумністю тим, хто так зручно почувається у кріслі. Тому дуже важко сподіватися на появу тих очікуваних, нових, свіжих політиків, яких всіляко гальмуватимуть і компрометуватимуть. У силу цих причин замість плідної діяльності виникає антидіяльність: плетуться інтриги, здійснюються різні акції й заходи, пускаються в хід апробовані словоблуди, які починають відроджувати плоть того, що ніколи не було живим. Активізуються погрози, демонстрації сили, рокіровка на шахівниці впливових посад, демарші із захопленням офісів чи адміністративних споруд. Хоч страх не дає змоги все це завершити, перетворюючи такі дії на спектакль, розрахований на примітивну свідомість. Це нікого не переконує і лише посилює суспільну відразу до схожої політичної діяльності. Адже всі залишаються на своїх місцях, ствердивши належність до “обраних” імітаціями самодостатності. Страх породжує аморалізм, золоте правило якого — “з вовками жити — по-вовчому вити”. Проте в глибині свідомості залишається розуміння, що вовки ніколи не стануть друзями, і будь-який червоний прапорець вже є для них сигналом небезпеки, і вони відразу тебе покинуть. Втрата посади означає залишитися самому зі своїми розчаруваннями і переконанням, “які ж, все-таки, ці люди невдячні й негідники”. Адже кожний у “вовчому” оточенні розуміє: ти потрібний лише остільки, оскільки займаєш посаду. Є посада — є друзі. І навпаки. Тому й залишається постійний страх втрати і посади, і друзів. Не рятує й показне благодійництво, як і маски “борців” за народні інтереси й національні ідеали. Коли, зрештою з’ясовується нещирість і політична заанґажованість, то чим можна закрити ту загальну зневагу і сарказм, які назавжди виведуть із політичного життя? Страх за можливу втрату обличчя породжує химери хворобливого прагнення — будь-що належати до “касти обраних” — еліти. І тут знову не покидає страх: досягти — не досягти, а якщо досяг, то не позбутися нехай показової, але наближеності до влади та її носіїв, “політикуму”. А якщо ні, то страхи переносять на суспільство, ставлячи його в той стан невпевненості, який породжує постійний дискомфорт і відразу до своєї країни, де немає очікуваного порядку. Кожний політик, ідучи на вибори, обіцяє зробити все для добробуту народу. Але цього ніколи не відбувається. Попри всі посилання на “об’єктивні умови”, “кризу”, “фінансову скруту”, які начебто повинні пояснити постійне здорожчання життя, розбиті дороги, корупцію, обман, виникає питання: навіщо ж ви йшли на вибори, бралися до справи? Навіщо одягали тогу професійності, “любові до людей” і без кінця обіцяли, обіцяли… А тепер свій страх за невміння, невиконання переносите на всіх, шукаєте будь-які причини, аби й надалі залишатися серед обраних. А яка користь від цього суспільству? Механізми захисту психіки від роз’їдаючого страху перед когортою нових, сильних, хто вже стоїть на порозі й унеможливить твоє перебування у владних структурах, змушує творити міфологеми “спасителів нації”, від яких лише і залежить подальша доля, як вони називають, “маленьких”, “пересічних” українців. Але чи заслуговує поваги той, хто своєю “владною величчю” принижує тебе характеристикою “пересічного” і “маленького”? Проте тільки тоді можна відчути власну значимість і подолати страх, якщо хтось буде “маленьким”. І коли все суспільство зрозуміє, що лише з атрофованим розумінням гуманістичних змістів сучасної демократії можна так принижувати народ і гідність особистості, тоді воно стане громадянським. Якщо “сон розуму породжує чудовиськ”, то страх пересічності породжує хаос і безлад, у якому немає місця логіці й моралі. Тому звичними стають одіозні особистості, яких не сприйняло б жодне нормальне суспільство. Вони це знають і рятуються шоу або скандалами, які відволікають увагу і рятують від втрати влади. Так, перманентний театр одного актора київського мера, що шокує публіку новими репризами, породив ту атмосферу презирства і ненависті, від якої вже ніщо, здавалося б, врятувати не може. Але як тільки терпець увірвався і з’явилося бажання очиститись від нього, страх втратити владу змусив мера відмовитися від “новацій”. Щоправда, нові “благодійні акції” й презентації мера виявляють і нездалість тих, хто його підтримує, і переконує, що все в нормі. Пояснення одне: страх не втратити владу породив атмосферу байдужості, яка змушує більшість залишатися “лохами”, не жити, а переживати, не діяти, а чекати. Страх і байдужість відокремлюють від реальності, знищують віру, надію, бажання бути діяльним й активним. Під знаком страху все втрачає життєве наповнення. Клятва в “любові” до України та її народу виявляється перетвореною формою страху. Якщо я не можу захистити себе, моє негативне ставлення до загрози може віддзеркалитися у прагненні відійти від неї на безпечну відстань, знайти форми захисту. Такою формою і є трансформація страху в любов — до народу, до країни, до хворих, дітей тощо. Переконання в прагненні до правди, яке перетворюється на звичне лицемірство політиків, також пояснюється страхом. Адже якщо відбувається постійне очікування змін (“знову влада міняється”), то разом з ним стверджується невпевненість, яка не дає можливості спокійно і гідно існувати. Тому атрибутом стає безпринципність, аморфність, слабкодухість, дрібна підстава (на велику потрібна сміливість!), розраховані на довіру подібних, оскільки сильні й самодостатні цього не зрозуміють. Спроба позбутися страху досягається переконанням тих, хто загрожує (або може загрожувати),
в своїй лояльності, відданості, дружбі. Їх “задобрення” може відвести від себе роль жертви і не лише зменшити загрозу, а й поліпшити свій внутрішній емоційний баланс і трохи заспокоїтись. І ця мета досягається за рахунок екстраполяції всіх позитивних якостей і характеристик на того, від кого залежиш. А ніхто так не залежний, як чиновна людина, у якої іншої перспективи, окрім посадового крісла, немає. Тому не існує перепони, яка могла б стати завадою перед приниженням заради ствердження себе при владі. Нехай він (бос, сюзерен, шеф) буде злий, обмежений, жорстокий, але якщо він лояльний до мене, — то кращого на світі не може бути. Кращий для мене, оскільки тепер можу не турбуватися про своє завтра. Доти, доки він сильний, я разом з ним увійду в число переможців, зможу нейтралізувати ризики. І горе тим, хто цього не розуміє. А для мене фундаментальне значення має мій спокій і безпека, а все інше — “не мої проблеми”. Подолання страху за рахунок авторитету владного крісла, “хазяїна”, “сильної руки” властиві слабкому. Він не уповає на Бога, оскільки слабка його віра; не готовий мужньо йти назустріч випробуванням, бо слабка його воля; не може протистояти в конкурентній боротьбі, бо слабкий духом. Тому для гарантії свого життя приносить жертву всякому божку, ідолові чи демону, аби позбутися страху. Але слабкий робить слабким і суспільство, і державу. Життєвість страху не в тому, що його репрезентують ті, у кого “хата скраю” (а вони складають більшість). Обман і неправда породжуються все-таки не тупістю і глупотою. Глупота тут — жертва. Обман, брехня завжди корисливі. Незалежно від приватного інтересу окремо взятих брехунів, вона має за мету поневолення людей, спотворює суспільство. Проміжні цілі різні, але вони зводяться до того, щоб приховувати злочини. Вигода страху відносно невелика: збереження власного інтересу, душевного спокою. Але постійним поєднанням страху, духовної немочі, обману диригує зла воля. І річ не в тому, що суспільство не хоче чути звернених до нього промові фактів, а не бажає знати жодної правди, яка є правдою про нього і про себе. Зіштовхнувшись із правдою, воно не знає, що з нею робити. І справді, чи потрібні бабі Парасці метафізичні роздуми про істину і перспективи демократії в Україні? А якщо так, то страх залишається виміром тих стратегій мислення і дій, які зберігають головне — владу. А світ влади — це світ іншої моралі, інших цінностей, де Бога замінює ідол — гроші.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
