Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЗЗООШ ШИИТТ ІІДДИИ ББООРРООДДААЙЙ

Слово Просвіти, №39 за 2010 рік

Наталя СТАРЮК, м. Дніпропетровськ У поштовиків це зветься “рекомендований лист”. Але незвичайне приватне послання містить великий конверт з адресою Іди Василівни Стьопкіної (з роду Бородай). Власне, лист її — це списаний ущерть загальний зошит плюс кілька аркушів скопійованих документів. Лист надійшов на Дніпропетровське обласне радіо: кілька років тому публіцистична програма “Думка-шумка” вже розповідала про долю Іди Василівни та про пошуки правди, що їх ця жінка не полишає, скільки живе. Відтак цією історією перейнявся журналіст Геннадій Сахаров (п. Іда вдячна йому за статтю у регіональній газеті “Лица”). Та пошуки нашої героїні поступово обростають новими фактами, новими висновками, що їх підказують досвід, інтуїція і пам’ять. А пам’ять ця належить не самому лише родові Бородаїв: вона складає сторінку української історичної пам’яті. Рекомендований лист від Іди Василівни надійшов і на адресу газети “Слово Просвіти”, на яку шановна авторка покладає особливі сподівання: адже слово, посіяне на цих сторінках, сягає небайдужих душ по всій Україні. Іді Василівні Бородай-Стьопкіній за вісімдесят. Вона мешкає у Дніпропетровську, опікувана дочками, шанована онуками. Говорить: “Усі в мене хороші, так пощастило”. І взагалі не схильна скаржитися на людей як таких: вона працювала лікаркою, вміє жаліти, співчувати, любити. А проте цей зошит з вогненною квіткою на обкладинці є обвинувальним вироком режимові, енкаведистському конвеєру, що поглинав найкращих у вимірах нації, а з ними і тих звичайних та скромних, які однаково були для когось найкращими — для односельців, друзів, родини. Цим і розпочинається оповідь-роздум у зошиті свідчень: “Усім добре відомі долі наших українських поетів, письменників, кінематографістів, репресованих у 30-х роках. Значно менше відомо нашому суспільству про масштаби репресій простої української інтелігенції — лікарів, священиків, учителів, розстріляних НКВС як “буржуазні націоналісти”, реабілітованих 1956 року”. Але, на жаль, відсутні жодні відомості про долю дружин та дітей цих “ворогів народу”. А вона у нас сумна!” Іда Василівна, дочка репресованих сільських учителів з Харківщини, нині викладає в листі думки максимально чітко, жорстко-логічно, зрозуміло навіть для нетямущих чи одурених комуністичною пропагандою. З неабияким психологічним чуттям вона компонує текст таким чином, аби ключові слова звучали у пам’яті читача ще й через дві, через три сторінки викладу. Її скоропис прозорий, мов друк. Її мета — … А власне, цитуватиму далі: “Моя мета: розповісти про “маленьких українців” — учителів СШ с. Андріївка-І та про їхні сім’ї, потерпілі від сталінських репресій 1937—38 рр. окрім нас, поки що сущих на цьому світі 80-річних людей — дітей репресованих, — розповісти про це нікому! АР- ХІВІВ НЕМАЄ. Та, на щастя, існує мій власний архів — моя пам’ять. У ній — про досі не відомі злодіяння НКВС проти РОДИН т.зв. буржуазних націоналістів. Саме пам’ять є мені путівником”. Зацитую принагідно ще одне місце з роздумів-свідчень Іди Василівни Бородай- Стьопкіної: “Наше суспільство обізнане з тим, що в тогочасній країні була велика кількість безпритульних дітей, сиріт внаслідок: 1. Громадянської війни. 2. Голодомору 1932—33 рр. Дітей-сиріт, знайдених на вулицях, міліція відправляла до дитбудинків, притулків. Є архіви, фотографії, кінохроніка. А чи хто колись чув про сиріт-дітей репресованих: немає ні архівів, ні фото-, ні кінокадрів. Нібито й не було такої категорії потерпілих від сталінських репресій. Нібито йне існувало. Нібито всі “вороги народу” БУ- ЛИ БЕЗДІТНИМИ!..” Пам’ятаю, уже в 60-х роках поміж школярами та їхніми батьками (мабуть, батьками передусім) була така заведенція — натякали на привілейоване становище учительських дітей поміж нас. Насправді ті підозри лише зрідка мали підстави. Так чи інак, а учительським дітям наче трохи заздрили — саме через пошанівок до їхніх батьків. Може, так було завжди? Психологічно цілком можливо таке уявити. Історично ж… 30-ті роки в Україні порушили логіку нормальних реакцій, бо остаточно спотворили ієрархію вартостей. “Кто-был-никем” наблизився до кіл Прокуратора й обійняв почесну посаду ката над “бывшими”, “гнилими”, “мелкобуржуазными”. Словом, наприкінці 30-х бути учительськими дітьми означало майже неминучу безталанність, загроженість, потенційне сирітство. У своєму листі-зошиті Іда Василівна Бородай-Стьопкіна радить нам прочитати книжку відомого історика, співробітника Інституту історії України НАНУ Василя Марочка: “Репресовані педагоги України — жертви політичного терору 1929—1941 рр.” (2003 р.). У цьому дослідженні Іда Василівна знайшла свідчення щодо того, що сталося з її батьками, її школою: “Три вчительські колективи Харківщини майже цілим складом було розстріляно 1937 року після дружнього візиту заступника директора однієї зі шкіл до консульства Польщі. Заарештували майже всіх працівників його школи. Через 2 місяці ув’язнили ще 20 осіб із середніх шкіл. З протоколу відомо: всіх вчителів розстріляли в одну ніч, наприкінці жовтня 1937 року. Розстрілювали кожні 7 хвилин. Жінки нічого не знали про долю чоловіків і ще багато років думали, що вони живуть у концтаборах”. Репресії проти українських учителів були повсюдними. Відомий факт: у 1933—37 роках у наших школах постійно бракувало понад 30 тисяч учителів. Завважимо, що кількість випускників педагогічних навчальних закладів на той час збільшувалася щороку. Звідки ж ті 30 тисяч вакансій, те постійне зяйво серед ниви “доброго, вічного”? Моя мама, яка до війни навчалася в Ігренській школі (передмістя Дніпропетровська), розповідала: одного ранку приходять вони, дітлахи, до школи, а вчителів нема — усіх заарештовано вночі. Але повернімося на Харківщину, до села Першої Андріївки Балакліївського району. Діти є діти. Новий навчальний рік 1 вересня 1937-го вони розпочали радо, жваво, святково. Ще не достоту попрощалися з літом, ще тільки звикали до щоденних уроків, — аж одна вереснева ніч змінила-зламала все. 22 вересня енкаведисти вдерлися до хати вчителів Василя Федоровича та Ганни Олександрівни Бородаїв. Дев’ятирічній Іді здавалося, що то лише страшний сон: перекинуті речі, перетрушені книжки, розвіяні папери і — татко, якого виводять за поріг люди у мундирах. “Попрощайтесь с дочерью”, — чи то дозволяє, чи командує енкаведист. Батько поцілував Іду. А на ранок з’ясувалося, що тієї ночі “чорний ворон” об’їхав ще 9 учительських домівок, бо усі ті люди буцімто належали до однієї “буржуазно-націоналістичної шпигунської організації”: і директор школи на прізвище Ахмачет, і завуч Іван Іванович Захаров, і вчителі Василь Трохимович Нескородь, Микола Іванович Татаринов, Дмитро Андрійович Лук’янов, Павло Григорович Білаш, Іван Іванович Котов, Степан Денисович Заверженець, Іван Павлович Олександренко. А Ідин батько Василь Федорович Бородай ще й викладав українську мову та походив із родини священика! А в тій родині було шестеро дітей, і всі здобули освіту, були справжніми інтелігентами, мешкали хто в Києві, хто в Москві, хто на Донеччині. Над цілим родом зависла катівська сокира. Протягом місяця вчителів тримали у сумнозвісній Харківській в’язниці на Холодній горі. 14 жовтня виголосили вирок, а 20 розстріляли. Родини замордованих не мусили про те знати. Шляхом листування, архівних пошуків, за щирого сприяння Товариства “Меморіал”, Харківської правозахисної групи Іда Василівна з’ясувала, що прах її батька та його колег покоїться у Харкові, там, де нині станція метро Барабашове, вулиця академіка Павлова, смуга паркової зони. Це не могила чи братська могила — це МОГИЛЬНИК, подібний до Дніпропетровського, на 9-му кілометрі Запорізького шосе, де розстріляли десятки тисяч тих, хто міг мати власну думку про більшовицький режим. У Харкові таких МОГИЛЬ- НИКІВ два. До використання “земельних ресурсів” енкаведисти ставилися “по-хазяй- Колаж Євгена Букета ськи”: покінчивши з власними “ворогами народу”, згодом поскидали у ті рови ще й офіцерів Польської армії. Потім сама земля допомагала людям викрити злочини сталінських катів: там, де лежать розстріляні, не ростуть дерева, бо грунт просякнутий засобами дезінфекції: адже тоді рови з трупами місяцями стояли незасипаними: навіщо та “зайва праця”, якщо НКВС справно виконував план? Взірець оптимальної ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ! Недарма жодна великомудра політична діячка з Дніпропетровська назвала в ефірі Сталіна “хорошим управлінцем”. Ось тільки слова ті відгонять дезрозчином з могильників у ровах… Тоді, тридцять сьомого, люди, які ще лишалися на волі, вірили й не вірили власним очам, власним передчуттям. “І до, і після арешту батька я чула у нашому домі такі слова, котрі означали страх і муку: “НКВС”, “чекіст”, “сексот”, “чорний ворон”, “тройка”, “Холодна гора”, “Сибір”, “Соловки”, — пише Іда Василівна Бородай-Стьопкіна. Невдовзі їй випало спізнати гіркої долі “дітей НКВС”. Іда — ім’я зазвичай рідкісне, казкове — Андерсенівське. А в Андріївці селяни залюбки називали дівчаток Ідами, може, слідом за вчителями? Так чи інак, а на ранок 23 вересня 1937 року дві Іди, дві подружки, дві вчительські доньки тулилися одна до одної у спільному горі: татка Іди Нескородь Василя Трохимовича було так само забрано у ніч, у невість, як і татка Іди Бородай. Родини товаришували: у Нескородів була ще 10-річна дочка Женя. Поза словами в очах школярок Нелі Любицької та Ніни Александровської дві Іди прочитали ту ж таки тугу, той-таки страх, бо їхні батьки стали тоді нічною здобиччю “чорних воронів”. “Тих настраханих, ураз посиротілих дітей поміж нас було значно більше, але імена вже забулися”, — пише Іда Василівна Бородай- Стьопкіна. Андерсенівська героїня Іда пізнала у казці чарівну ніч, коли квіти розмовляли і ляльки набували голосів; наша ж Іда Бородай та її подружки пережили ніч, коли диявольські сили явили владу над світом любові, довіри і затишку… І що ж далі? Про забраних учителів — жодних звісток. Але діти ще при матерях, і це єдина втіха. Аж надходить останній місяць 37-го, місяць річної звітності, місяць переможних рапортів “товаришеві Сталіну”: “знешкодили”, “знищили”, “ліквідували”. Ганна Олександрівна Бородай веде урок німецької. Чемно стукають у двері, викликають “на хвильку” і — передають енкаведистам. Так само “на хвильку” переривають уроки у тих класах, де працюють вчительки-дружини заарештованих у вересні. То був тихий масовий арешт. Ще тихіше заарештували дітей: їх викликали серед уроків і відпроваджували до привітних дядечків, які по одному вели школярів та школярок до міліції, де буцімто мали відбутися зустрічі з татусями. Іда Василівна узагальнює: “Арешт наших матерів та ізолювання нас, їхніх дітей, НКВС здійснювало ВОДНОЧАС, синхронно”. Минув певний час — і стало достеменно відомо, що матерів тримали у тій-таки тюрмі на Холодній горі, звідки їхніх чоловіків уже вивели були на розстріл. Згадаймо Івана Багряного: Б’є крильми птах глухої півночі над мурами, Б’є крильми птах Та й ловить дзьобом грати… Не жур мене, товаришу похмурий мій, — Нам так приречено з тобою умирати. 1939-го у камері смертників на Холодній горі постали Багряному рядки цієї поезії: За мудрість і любов, за скривджених і вбогих Ми підем на Голготу — ти і я — Під крик “Розпни! Розпни!” нікчемного й брудного Орденоносного хам’я. Дорослим арештантам принаймні було відомо, куди їх запроторено і що то є — Холодногірська в’язниця-катівня. Куди ж заховали їхніх дітей? Куди привезли їх, малих переляканих, абсолютно секретно? Уже по кількох десятиліттях відтоді Іда Бородай-Стьопкіна вдавалася із запитами до архівів відповідних інституцій. Жодних конкретних відповідей не отримала, бо саме документи щодо репресованих дітей дивовижним чином зникли з архівів НКВС-КДБ. Уже в наші дні Іда Василівна дізналася: згідно зі спеціальним наказом, внутрішніми каналами НКВС усі “дитячі” документи було вилучено з архівів і знищено: “орденоносне хам’я” аж надто ревно зберігало міф про “счастливое детство”. У своїх листах-зошитах Іда Бородай- Стьопкіна пише: “НКВС порятував нас від “підворітні”, але не з гуманних міркувань, а дбаючи про свою вовчу шкуру: ми, діти репресованих, були засекречені НКВС, як небезпечні свідки, про нас НІХТО НІЧОГО не повинен був знати”. Першого ж дня поза рідною домівкою Іда побачила сотні дітей з Харківщини: кожне трималося своїх однокласників чи односельців, рідніших біля них уже не було. Свідчить Іда Бородай: “НКВС не доправив нас до звичайного відкритого дитбудинку для дітей-сиріт. Натомість під великим секретом дітей репресованих з усього району зібрали у Балаклії. Вночі величезними відкритими вантажівками (зауважимо: пора зимова, передноворічна! — Авт.) нас вивезли з Балаклії. Ми не знали, куди нас везуть і де наші батьки”. Уявімо стан принишклих закоцюблих дітей. Ту ніч дев’ятирічна Іда запам’ятала на все життя. Але у нинішньому своєму листі Іда Василівна уникає перечулених коментарів, жодних сентиментів. Поза цим стилем, поза

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин