Постать · “Глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
КВІТНИ, МОВО НАША РІДНА
Слово Просвіти, №39 за 2011 рік
Григорій ДОНЕЦЬ, Музей Павла Тичини, Київ
Закінчення. Початок у ч. 37 за 2011 р.
Проте Тичина не тільки оспівував українську мову в поетичних творах, вболіваючи за неї як поет і громадянин, а й опікувався мовним питанням із професійного обов’язку — за посадою. Адже восени 1941 року в Уфі відбулося об’єднання двох науково-дослідних установ і створення Інституту мови і літератури АН УРСР, директором якого призначили Павла Тичину. Уже на першому засіданні Вченої ради, де розглядали стан роботи над підручником для вишів з історії української літератури, Павло Григорович окремо наголосив на необхідності висвітлення в ньому “еволюції української літературної мови”. Коли ж відомий мовознавець Леонід Булаховський завершив свою наукову працю про наголос в українській мові, Тичина негайно написав рецензію, наголошуючи: “Потреба в такій роботі велика. Якість цієї роботи висока”. Висновок рецензента був однозначний: “Швидше б друкувати цю роботу”. І 1943 року в Уфі книжка Л. Булаховського “Український літературний наголос (характеристика норми)” побачила світ. 7 січня 1943 року на пленумі СПУ Павло Тичина виголосив доповідь “Розвиток української радянської культури за 25 років”. Цікаво, що історичний культурний розвиток українського народу поет означив од “стародавніх часів його, потім від часів культури Київської Русі, культури Галицько-Волинського князівства, культури України ХІV, XV і подальших часів”. Фактично, всупереч офіційній радянській науці, було озвучено концепцію Михайла Грушевського. Тичина схвалював національну політику 1920-х, яку вже давно було згорнуто, тим самим, по суті, заперечуючи тодішню політичну програму Компартії. Він знав силу рідного слова, розумів його велику роль у піднесенні патріотичних почуттів українців, які зі зброєю в руках відстоювали свою землю. Тому з ініціативи Павла Григоровича у квітні 1942 року в Уфі стотисячним накладом вийшов “Кобзар” із тичинівською передмовою, де, зокрема, пояснювалася потреба в такому чималому накладі: “…в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук, є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати “Кобзар” Шевченка на фронт!”
НА ОСВІТЯНСЬКІЙ НИВІ У березні 1943 року, за рекомендацією Микити Хрущова, Павла Тичину призначають Народним Комісаром освіти УРСР. Відтоді поет очолював Народний Комісаріат, а пізніше — Міністерство освіти України аж до серпня 1948 року. В Україні війна зруйнувала 18 тисяч шкіл, сотні тисяч дітей залишилися сиротами, виникла гостра потреба поповнення учительських кадрів, бракувало навчальної і методичної літератури… А до всього — ще й постійна боротьба за українськомовність навчальних закладів. Не завжди вдавалося долати русифікаторський тиск владних партійних структур, але Павло Григорович докладав максимум зусиль для стримання асиміляційних процесів у освітянській галузі. За кожної нагоди він обов’язково наголошував на першорядному значенні української мови в навчальному процесі. Сам вичитував ретельно верстки букварів, читанок, деяких інших підручників. Дуже коректно, але наполегливо вимагав (і таки домагався!) від чиновників-освітян володіти українською мовою, незалежно від того, де вони. Під керівництвом і за участю Павла Тичини було впроваджено “Правила для учнів”, у яких один із пунктів зобов’язував школярів плекати культуру мовлення й категорично забороняв лихослів’я.
31 серпня 1945 року в газеті “Зірка” було опубліковано звернення міністра освіти до учнів, де, зокрема, був такий заклик: “З особливою любов’ю вивчайте рідну мову, без цього не можна бути культурною людиною, не можна засвоїти основи інших наук”. Того ж року відбулася республіканська нарада активу працівників освіти. Тичина спрямовує роботу районних відділів освіти, директорів шкіл на “неослабний контроль… за підвищенням не тільки орфографічно-синтаксичної грамотності учнів, а й усієї їх мовної культури”. Постійною турботою Павла Тичини як очільника освіти була праця над новим українським правописом. Цей процес тривав із 1938 року, і Павло Григорович був незмінним членом правописної комісії, робота якої пожвавилась у 1942—1943 рр. Урешті у серпні 1943-го у селі Помірках під Харковом, за присутності Микити Хрущова, відбулося підсумкове (як планувалося) обговорення правописного проекту. Після тривалих дискусій і погоджень, здавалося б, усі, зважаючи на доручення та тиск партійних органів, дійшли згоди: правопис необхідно затверджувати. Щоправда, залишався неузгодженим пункт про літеру “ґ”, але це питання відклали на пізніше. Останнє слово було за наркомом освіти, який своїм підписом мав надати чинності правопису. Тичина (як найпалкіший прихильник повернення літери “ґ” до української абетки) раптом запропонував поставити свій підпис завтра, на свіжу голову. Наступного дня автівка, в якій їхав Павло Григорович, потрапила під бомбардування. А там — контузія, перелом ноги, шпиталь… Після одужання знову постало питання про затвердження правопису, але непокірний нарком під різним приводом уникав цієї процедури. Дійшло аж до сварки з його добрим приятелем Леонідом Булаховським, якому випала місія домогтися від Тичини підпису. Тільки 1947 року новий “Український правопис” був остаточно затверджений, однак Павло Григорович і надалі вживав літеру “ґ”, про що свідчать його рукописи.
РЕАКЦІЯ 1947 року з призначенням в Україні “смотрящім” Кагановича суспільно-політична ситуація різко погіршилася: голодомор, жорстокі переслідування творчої інтелігенції, настійливі вимоги перепрофільовувати школи на російську мову навчання. Між міністром освіти Павлом Тичиною і кривавим Лазарем почали виникати конфлікти. Павло Григорович, усвідомивши неможливість відстоювати власні переконання на високій урядовій посаді, 1948 року добився своєї відставки. Останні повоєнні десятиліття життя поет активно провадив державну і громадську діяльність. Він — народний депутат Верховної Ради УРСР і СРСР, академік,
член радянського Комітету захисту миру, входить до правління товариства “Знання”, до складу численних редколегій довідкових та періодичних видань… Для власної творчості часу майже не лишається. Поетичний доробок Павла Тичини цього періоду не вельми великий за обсягом і надто заідеологізований. Та вряди-годи зпід пера поета з’являються ліричні перлини, і звісно ж, щире слово про рідну мову. Та й у тогочасній публіцистиці Павла Тичини раз по раз натрапляємо на докази того, як близько він брав до серця проблеми, пов’язані з українською мовою. В інтерв’ю Тичини часопису “Прапор” на запитання про ставлення до нав’язуваної тенденції уподібнення літератур і мов народів СРСР, поет обурено відповів: “Кажете, мови уподібняться?! Як же це?.. Це ж різні мови, з різним внутрішнім складом, фонетикою, морфологією, синтаксисом. Мови — це не друкарські машинки, де можна міняти алфавіти й шрифти. Це ж надзвичайно складні речі…” До речі, Павло Григорович у питанні рідної мови не страждав на малоросійську меншовартість і, на відміну від тодішніх мовознавців (та й, на жаль, деяких нинішніх), усвідомлював давність української мови і наявність письма в українців “ще задовго до прийняття ними християнства”. Зокрема він посилався на трактат “Про письмена” давньоболгарського письменника кінця ІХ—початку Х ст. Храбра Чорноризця, якого, до речі, називав “староруським ченцем” (очевидно, маючи на це підстави). В останній рік життя, на лікарняному ліжку, Павло Тичина підписує до друку статтю “Квітни, мово наша рідна”, де наголосив: “Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої…” Фактично, це своєрідний заповіт геніального сина України.
БОРОТЬБА ПРОТИ ЗРОСІЙЩЕННЯ Павло Григорович прагнув повертати у лоно рідної мови зросійщених українців. Як розповідав Юлій Коцюбинський, онук видатного класика української літератури, йому, вихованому в дитячих будинках Росії, Тичина категорично рекомендував облишити факультет російської філології і навчатися на українському факультеті. “Вам буде нелегко, але мусите, бо Ви ж з родини самого Михайла Коцюбинського”, — наполягав поет. Юлій Романович дослухався поради і не лише став фахівцем української філології, а й палким поборником національної ідеї, активним діячем “Просвіти”. Павло Тичина не міг миритися з масовим зросійщенням українців. Бідними духом називав він тих землячків, які пхали своїх дітей у “руську” школу, вважаючи це престижним. Тичина не сприймав такого безглуздя і добре розумів, хто і навіщо створює в Україні умови для асиміляції українців. Він неодноразово протестував на найвищому рівні проти політики етноциду. 1959 року, коли Павло Тичина був головою Верховної Ради УРСР, з Москви надійшла вказівка прийняти в усіх союзних республіках закон, за яким батькам надавалося право обирати мову навчання для своїх дітей і відмовлятися від вивчення національних мов (звичайно, окрім “общєпонятного язика”). Павло Григорович назвав це рішення Москви семимильним кроком до русифікації, довів до відома керівництва республіки свою негативну думку про такий відвертий наступ на українську ідентичність. На знак протесту подав заяву про відставку. Тичину звільнили “за станом здоров’я”, що дало йому підставу навіть не з’являтися на те ганебне сесійне
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
