Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Їхня оселя наповнювалася речами, до яких не торкалися її руки, які не знали тепла її погляду”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ІДУ ВІД ТЕБЕ І ДО ТЕБЕ Невигадана історія

Слово Просвіти, №39 за 2011 рік

Марія ГАЙДАЙ, Варезе Під мокрою сосною, босоніж, стояла Жінка. Знесилено опустивши руки, підставляла обличчя під дрібний, холодний дощ. Краплини води стікали вмить змарнілими щоками, нагадували рясні сльози, яких насправді не було. Жінка гірко, беззвучно тужила. Червоні ягоди горобини, випавши із зомлілої жмені, на землі нагадували окрушини розбитого серця. А в іншій руці Жінки потріскував, затиснутий із нелюдською силою, мобільний телефон. Саме він приніс їй новину про надзвичайні, неземні почуття любові, що переповнювали її чоловіка, про нетерпіння дочекатися наступного побачення, про незабутність вражень після останньої зустрічі. Але все це — у повідомленні, надісланому випадково й адресованому чужій жінці… А за тим була коротка розмова, без вибачень і пояснень, що підтверджувала інтенсивність його почуттів до іншої. Лише єдина фраза у кінці діалогу свідчила про його сумніви перед остаточним рішенням: — Якщо можеш, то почекай мене… Хто знає, скільки часу стояла вона так непорушно, босоніж, задерев’яніла, як та сосна. Здавалося, що не зрушить із місця, що вросла корінням у сиру землю назавжди. У голові не лишилося жодної думки: куди йти, для чого, в душі — жодних почуттів, лише безмежний, всепоглинаючий, пульсуючий біль охоплював усе її єство. А в уяві, неначе кадри із фільму, спалахували епізоди з життя: день сільського свята над озером, коли, захоплені вихором танцю і почуттів вони зі своїм обранцем відчули неможливість існування одне без одного; він поривався викрикнути привселюдно про свою любов до неї, аби про це довідалися усі, та їй досить було просто знати про це; довгі розмови та мрії про майбутнє, які врешті збулися, народження дітей, входини до нової хати, що збудували разом… а потім той чорний день, коли разом, на сімейній раді вирішили відрядити її на заробітки до Італії — рятувати родину від боргів, злиднів і скрути, у котру потрапили, як і багато інших українських родин. Почувалася осиротілою і самотньою на чужині, приголомшувала себе тяжкою роботою, щоб заглушити спогади і тугу за усім, що залишила удома; як долала день за днем заробітчанського життя з єдиною думкою повернутися нарешті у свій край, додому, до родини, і зажити, як і раніше, у повноті почуттів і достатку, не перекладаючи вини ні на кого за всі поневіряння, що довелося зазнати на чужині, захищаючи свою родину. Здалеку, спочатку майже нечутно, а затим усе гучніше полинув звук церковного дзвона. Він наполегливо, удар за ударом, долав бар’єр її болю, закликаючи зрушити із мертвої точки і нарешті змусив піти, притягаючи до себе як магніт. На церковному подвір’ї зібрався чималий гурт заробітчанок, чекаючи початку Служби Божої. Побачивши жінку в наскрізь промоклому, знівеченому непогодою одязі, вони тривожно переглядалися, але ніхто не наважився нічого запитати. Майже кожна згадала якийсь епізод із власного життя на чужині й відчуття відчаю, викликані різними обставинами, за своєю інтенсивністю схожі на ці, що зараз переживала незнайома Жінка. Звідкись знайшлася не нова, але суха одіж, філіжанка гарячої кави, щоб зігріти знесилене, промерзле тіло, чиїсь дбайливі руки по-материнськи витерли мокре волосся, зачесали його до ладу, покрили свіжою білою хустиною… Вона заплющила очі, відпочиваючи, під ласкою тих материнських рук. Пекучий біль неохоче, але відпускав потрохи її душу. — Яка ж ти гарна, обличчя у тебе, як у Божої Матері, чисте, але згорьоване, — говорив теплий жіночий голос, — ти ж знаєш, вона уміла страждати без відчаю, уміла зносити все без ненависті, з тер- Фото Олеся Дмитренка пінням, не втрачаючи Віри, навіть смерть єдиного сина. А в тебе діти є, з ними все гаразд? — обережно, з надією на добру відповідь розпитував усе той же голос. Жінка ствердно кивнула головою. — А якщо з дітьми все добре, то решта з часом налагодиться. А часу в тебе достатньо, ти ще зовсім молода. Скільки тобі років? — Завтра буде сорок, — відповіла Жінка, розплющивши очі, — але я вже бабуся. — О, то ти багато встигла у житті! — жвавіше, з іскорками іронії проказав знайомий голос. — Чого тобі зараз найбільше хочеться? Перед очима знову попливли картинки з життя. Високі Карпатські гори, вона, вісімнадцяможна жити далеко й довго без дітей, тим більше маленьких. Записую усе, що мене вразило протягом дня, і це з 1997 року. Маю багато розповідей із життя заробітчан, із мого досвіду, з дос" віду моїх знайомих, товаришів. Ось у мене є 4 розповіді жінок"за" робітчан, які привезли своїх чоло" віків для об’єднання сім’ї, а ті на" віть місяць тут не протрималися: чи так їм добре було вдома самим, чи тут не захотіли бути. Тому їх" ні жінки зробили про них висновки. Іноді люди обманюють себе, ство" рюючи собі культ чоловіка. В мене завжди була одна дум" ка щодо жінок"заробітчанок, які страждають за батьківщиною іза чоловіками. Розумію, що Украї" ни сюди перенести неможливо, хоча є куточки Італії, що дуже нагадують нашу землю. Але якщо не можеш без чоловіка — візьми його сюди, сумуєш за дитиною — забери з собою. Бракує тобі бать" ків тут — також є вихід. А що сидіти"плакати? Людей, які виї"

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин