СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Олекса СТЕФАНОВИЧ (1899—1970) Поет кінця?
Слово Просвіти, №39 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Дано мені в домі Отця Бути поетом Кінця. О. Стефанович аким він себе бачив чи хотів бачити. Та чи був ним насправді? Самоатестаціям поетів можна довіряти далеко не завжди. Був, якщо з кількох Стефановичів виділити Стефановича кінцесвітнього. Стефанович різний, строкатий, як панно. Частина його пейзажної лірики виказує стільки повнокров’я, матеріальності, одичності, що
* * *
Там дзвонять на вежах. Там дзвони кричать у безмежжя! Там червоно-червоно. Червоно без меж! — Там попруги пожеж Усе небо пережуть!
Там зойки і крики. Там плач підійнявся великий! Там упала біда. Там упала на села біда! Там лютує орда. Там наїхали дикі! . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . .
За гуннами гунни — І лунають чугуннії луни. Дуднява тупотів: гуди в груди твої. (Ой ви, струни мої, Не жахайтеся, струни!)
За хмарами — хмари, То як ніч, то багряних отари. Ще не запала за обрій, ще муром одна, А вже друга стіна Встає, щоб ударить.
Віквічно в облозі, У борні, у тривозі, знемозі. Серце криваве в степах десь вітрами рида: “Ой біда, ой біда Тій чайці-небозі...” Прага, 1927
Зорове підсилюється слуховим — “зловіснії луни”, “тупіт далекий чугунний, гуди-дзичання”. Головного не відаємо. Кульмінаційний момент відсутній. Вірш завершується раніше ніж завершується дійство: “Київ чекає”. Так можна було б назвати картину. Художницький прийом повторюється: “Богдана стрічають”, “Ілля Муромець на роздоріжжі”. “Татари” — то мовби продовження вірша “Орда іде”. Та ж орда, але вже на іншій стадії наближення: біля мурів Києва, крупним планом — загальним, але промовистим. І знову та ж манера зображення: боротьба й падіння міста відсутнє. Довідуємося тільки — бути в Києві судному дневі. Як і попередній, вірш уривається, коли фатальний момент ще не назрів. “Вже тарани у: стіни загупали”. Ця недоказаність витворює певну інтригуючу атмосферу,
змушує працювати уяву з подвійним навантаженням. Не обов’язково в кінці. Ось початок іншого вірша: “Там дзвонять на вежах. Там дзвони кричать у безмежжя. Там червоно-червоно”. Де це “там”, з першої строфи дізнатися годі. З другої дізнаємося теж не відразу: “Там зойки і крики, там плач підійнявся великий”. Коли ж і з’ясовується, що “наїхали дикі” на села, епізод вичерпується, але не зникає, набирає характеру тяглості в часі, звучить епічно, розмашисто. За гуннами гунни — І лунають чугуннії луни… Стефанович уперто повертався до старих текстів, удосконалював їх, редагував чи й переписував. Не завжди, треба сказати, на краще. Але завжди з привнесенням чогось нового і семантичною акцентацією. Попередній вірш не виняток:
Вдягнеш срібло замісто злота, — Тож цвіти не надармо.
Тож п’яни і п’яній, княгине, — Поки сонце ще ходе радо, Поки небо твоє ще синє, Веселись, моя Ладо! Прага, 1929
Татари
* * *
Крізь смерть
Їм північні вітри гудуть, Їм сніги замітають путь,
Дикими співами виє, Хижими співами — “йдем” — реве, Суне, як ніч, на Київ, Як темрява.
Од сили людей — потопа Повітря задушного, Од крику возів, худоби — Заглушнява.
Нічого не чуть од крику У місті покаранім. Валить татарви без ліку, — Як сарані.
Уже під мурами гуди Кроків Батиєвих… Судному дневі бути у Києві!
Будуть йому хрестини В гарячій купелі! Вже тарани у стіни Загупали... Прага, 1925
Просто. Не йти вправоруч Ані вліворуч — ні. Хай лише вітер поруч, Вічний сурмач борні.
Вітер, що хмарі — в груди, — В груди, в горби хребта... Поруч хай вітер буде, А в далині — мета.
Чорно кругом чи біло, Не зупиняти рух. Може зламатись — тіло, Але ніколи — дух. Прага, 1936
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
