2 Суспільство · “У стратегічних планах так званих наших визволителів ніколи не було навіть натяку на ідею створення самостійної України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Чим потужніша олжа…
Слово Просвіти, №39 за 2013 рік
Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Української Академії інформатики, дійсний член Папської Академії соціальних наук (Ватикан), старший науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, м. Львів
Закінчення. Початок у ч. 38 за 2013 р.
Міграційна політика як механізм “інтеграції” України до імперій шляхом її десоборнізації Міграція як соціально-економічне явище не є винятково негативом, особливо коли міграційна політика держави проводиться в системі вільного обміну передовим досвідом, інноваційною діяльністю, новаторськими знаннями, технологіями тощо. Проте ця рефлексія не адекватна щодо України, бо повною мірою не реалізовувалася впродовж довгого часу її бездержавності. Щодо цього історично можна виокремити принаймні три часові періоди. По-перше, це характерно для періоду загарбання царською імперією, коли міграційна політика царизму стала одним із визначальних важелів “інтеграції” України до складу імперії: її поглинання і русифікації. Російський царизм за допомогою економічних пільг та привілеїв спонукав представників інших національностей, передовсім німців, греків, болгар, сербів тощо до щедрого заселення українських земель. Найбільше, звичайно, росіян. Водночас до корінних українців застосовувалася, особливо під час столипінських реформ, хитра політика економічних вигод переселення на землі Зеленого і Сірого клинів, Поволжя, Алтаю тощо. По-друге, це стосується періоду радянської імперії зла, тобто панування тоталітарного компартійного правління. Ще свіжі в пам’яті енкаведистські виселення до Сибіру, Казахстану, коли зміни національної структури населення здійснювалися за допомогою геноцидних голодоморів українців, згода уряду Союзу на злочинну польську операцію “Вісла”, під час якої зі споконвічно рідних земель був депортований один із трьох карпатських субетносів — лемки, а 1950 року виселені зі своїх домівок ще й південні бойки. У час злочинних кампаній виселень і переселень українців знищували як куркулів, буржуазних націоналістів, іноземних шпигунів чи просто як “сочувствующих”. Вони заздалегідь були приречені на насильну депортацію, розстріли, каторгу; у кращому випадку — на “воспитание новых советских людей” та “інтеграцію” в тіло більшовицької імперії. Натомість “бдители” за цими виховно-трансформаційними процесами моментально освоювали їхні будівлі, завозили свої сім’ї, займали спорожнілі квартири, території, простори, запроваджуючи буцімто соціалістичну економіку та нові порядки. Насправді під камуфляжем месіанства носіїв нового устрою приховувалися “временщики” із психологією орди, що організовували мілітарну економіку для продовження загарбницько-імперського російського “пути на Запад”. Справжня їхня мета — “інтеграція” до складу совітської (читай — російської) імперії нових народів за допомогою нових кочівних грабіжницьких походів більшовицьких комісарів під модерно-пропагандистським, буцімто гуманним соціалістичноідеологічним прикриттям — проведення світової пролетарської революції та звільнення “трудящих всего мира” від непосильної експлуатації жорстокою буржуазією. Нас, українців, на цей час уже “звільнили” і на те, здавалося, нема ради, адже в стратегічних планах так званих наших визволителів ніколи не було навіть натяку на ідею створення самостійної України чи вільного вибору вектора її інтеграції. По-третє, хоч як прикро, але треба визнати, що синдром неадекватності міграційної політики простежується, правда, в іншій формі, і в період Незалежності, коли Україна страждає від неупорядкованої інтелектуальної міграції. Ідеться насамперед про втрати молодих талантів студентства, творчого потенціалу працездатних учених, інженерів, висококваліфікованих робітників, без яких Україні важко стати сучасною розвиненою державою, перейти на нові уклади економіки. На жаль, держава фактично усунулася від регулювання міграції кваліфікованих кадрів, обмежившись визнанням за людиною права на свободу переміщень у числі свобод руху капіталів, послуг, інформації. Особливо трагічно звучать наміри суб’єктів інтелектуальної міграції не повертатися, позаяк вони не бачать перспектив збільшення робочих місць, можливостей застосування своїх знань. При цьому молодь небезпідставно мотивується, орієнтуючись на потужну моду так званої національної еліти, що завдяки партійно-олігархічній клановості корисливо посилає своїх чад, а не талановитих дітей навчатися за кордон. Здавалося б, що вони, закінчивши навчання в престижних дорогих вишах, принесуть такі потрібні Україні нові знання, навички, ідеї. Але їхні наміри далекі від патріотичних бажань працювати на рідну країну, берегти традиції нації, її ідентичність. Що гірше, вони себе не ідентифікують українцями, розмовляють російською і розглядають Україну як вигідне місце нетрудового бізнесу. За таких обставин для збереження тяглості розвитку, підвищення імунітету (опірності) української нації асиміляційним процесам велике значення мають не тільки матеріальні, а й нематеріальні (духовно-ідеальні) міжпоколіннєві трансферти (передова освіта, високий рівень наукових досягнень, розвинені громадські структури просвіти і самоуправління), підвищення духовно-інформаційної мобільності людини, громади і нації загалом. Незалежності України загрожують ризики не тільки економічні (видимі), а й духовноінтелектуальні (інформаційні, невидимі). Немає нічого небезпечнішого, аніж невидимі загрози, що призводять до несподіваних втрат, особливо пов’язаних із відстоюванням державної незалежності України, національної ідентичності її народу, його духовно-культурних, мовних цінностей. З іншого боку, немає нічого страшнішого для розбудови державності, як активний неук. Історія України ними переповнена. Під час суспільного хаосу особливо потрібне всебічне державне бачення міграційних рухів, аби на основі їх візій та аналізів вибрати вектор міграційної політики в координатах національної ідеї державотворення та загальнолюдських цінностей. Управління чи регулювання міграційною політикою, якщо воно не виходить із принципів національної ідеї, українських інтересів, в той чи той спосіб долучається до імперської десоборнізації України. Актуалізація перспектив інформаційно-просторової, інноваційної моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний потребу опрацювати систему її ідеологічного забезпечення, яка ґрунтуватиметься на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються такими сучасними складовими Великої стратегічної національної ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини і нації. Адже якщо сучасні українці й далі шукають щастя в еміграції, а рідна держава нічого не робить, аби повернути їх додому, то мимоволі виникають запитання стосовно інших стратегічних складових УНІ: чи українську Україну будуємо і чи створюємо в ній належні умови — гідні для розвитку людини і нації. Вибір вектора інтеграції України є необхідністю для виживання нації, одним із пріоритетних стратегічних чинників її буття, розвитку та досягнення цивілізаційних вершин людства. Проблема вибору вектора інтеграції України для екзистенції нації та збереження її ідентичності вимагає розгляду не лише економічних засобів, а й неекономічних чинників ефективного державотворення. Лише використання аксіологічного підходу до пошуку низки неекономічних ресурсів для підвищення ефективності економіки та розбудови національної держави допоможе виокремити такий вагомий об’єднуючий націю чинник, як українська Ідея. Рівно ж — показати, що немає чистої економіки — немає рафінованих неекономічних чинників її ефективності, а є система національних і загальнолюдських цінностей. Тільки через призму аксіології можна належно оцінити освітню, міграційну чи мовну політику як визначальний механізм “інтеграції” України, що використовували царська і радянська імперії для її російщення та поглинання. Рух до Європи — не географічний чи економічний вектор, а вибір, де цінності соборності та незалежності виступають його життєвими пріоритетами і показниками національної гордості. Недопущення десоборнізації України — надзвичайно вагоме завдання в системі реалізації національної ідеї та остаточного припинення імперських порушень тяглості розвитку українськості, втрат від некерованої міграційної політики та відсутності ідеології національного державотворення.
Бути українцем — це соборно-національна цінність і гордість Святая святих завдань УНІ — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, в яких усі українці різних регіонів за допомогою освіти та просвіти могли усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Водночас українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Ми єсть єдиний український народ: сім’я для кожного, хто працює на нашу національну ідею. Інтеграція вимагає бути соборними українцям: не галицькими і не буковинськими, за Франком, додамо: не донецькими чи харківськими. Це вельми складна наука. Бути українцем, учив великий мислитель, означає бути ним “без офіціальних (регіональних — моє доповнення) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етногеографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його”. Коли на національних прапорах чорні жалобні стрічки з приводу Скнилівської трагедії чи жертв на шахті ім. Засядька, нам боляче не порегіональному. Це саме можна сказати, коли агресор хоче загарбати морську косу на Тузлі чи відрізати скибу деінде. Зрозуміло, що потрібна ефективна економіка, важка праця спільноти, регіонів і кожного осібно, аби забезпечити добробут, гідну зарплатню, соціальний захист, чисту воду, повітря, належну охорону здоров’я і т. ін. Концепт побудови країни, гідної людини і нації, широко адаптований розвинутими державами, але якість нинішньої нашої праці та інтегративної соборнізації не дозволяє “дотягнутися” до їхніх життєвих стандартів. Однак інтеграційний вибір України — не лише економіка, обсяги ринків та їхні наслідки. Що більше, коли держава неефективна, на думку відомого економіста О. Пасхавера, економіка переважно залежить саме від неекономічних чинників. Попри те, неекономічні чинники — це не тільки соціальні, політичні, соціологічні чи соціально-психологічні; вони — ті й другі, і якісь треті, врешті, усі разом. Вони — громадські, громадянські і спільнотні; національні та загальнолюдські; духовні (інформаційні, ідеальні) та матеріальні; транскордонні й геополітичні; історичні та новітні, світоглядні та ментальні, медичні та екологічні, де будь-який названий (і не згаданий) чинник наведеної множини може стати мультиплікатором суспільного розвитку. У цьому контексті актуалізується проблема комплексності їхнього вивчення через призму аксіології як ціннісних і архіважливих для вибору вектора інтеграції України та її екзистенції. Сьогодні інтеграція України — парадигма буття української нації. І це завдання не тільки для економістів. Отже, у вектора вибору не регіонально-ринкова ціна, а загальнонаціональна цінність у широкому вимірі загальнолюдських вартостей. Алогічно і нерозумно прив’язувати такий вибір винятково і до господарських потреб окремих регіонів (Карпатського, Подільського, Слобожанського чи Донецького) саме зараз, коли вчергове пропонують поділити на вісім частин Україну, аби її федералізувати. А відтак “декомпозицировать” і на правах “старшого” брата, якого Русь родила пізніше, знову наївних малоросів по-імперському “воссоединить в едином русском мире”. Проте вчиняючи так, не тільки ризикуємо комплексністю розгляду всеукраїнських державотворчих чинників, а й залишити соборність України — чи не найголовнішу аксіологічну складову її національної ідеї, — поза геополітичним контекстом, поза історичною та природною соціальнопсихологічною її межовістю. Піддавшись пропаганді імперськопоглинаючого “мира”, ризикуємо загубити цілу, за Франком, людину, адже розглядаємо феномен її цілісності поза “рамами нації”, поза складним, комплексним та адекватним для їхнього розвитку середовищем і простором. У нашому розумінні сутність соборності, як і межовості України не вичерпуються територіально-географічною наповненістю. В українському дискурсі соборність не означає імперське “собирание земель”, проведення собору одержавленої церкви чи “открытого партийного собрания”. Вона набуває іншого, ціннісно-просторового виміру, акумулюючи принаймні чотири важливі інтегративні аспекти життя української людини і нації. Тобто їх життя “на межі”, однак, — не на маргінесі, а в площині ідентифікації, культурно-інтелектуального медіаторства і цивілізаційного поступу, де людини та її нація — єдине соборне ціле. Ці якості не повинні залишитися поза вибором вектора зовнішньої інтеграції, яка корелюється з внутрішньою, тобто із соборнізацією України, якій завжди перешкоджали імперська денаціоналізація і загарбницький поділ українців на денаціоналізованих та тих, котрих ще треба деукраїнізувати. Це, на задум сучасних неореваншистів, призводило і має призвести нині до розколу України, її “декомпозиции”, тобто до десоборнізації країни та ослаблення нації, а відтак збільшення шансів на нове поневолення.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
