Суспільство · “Драматичність відчайдушного опору нелюдській системі сталінських таборів політичних в’язнів може тримати увагу глядачів у будь"якій частині світу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
ДДііттии ЧЧееррввооннооггоо ппееррееммааггааю юттььь
Слово Просвіти, №39 за 2017 рік
Минув місяць відтоді, як 24 серпня 2017 року відбулася прем’єра нового українського фільму “Червоний”, створеного режисером Зазою Буадзе за сценарієм Андрія Кокотюхи. Фільм вражає і довго “тримає”, пробуджуючи потужні асоціації, примушуючи згадувати все, що за останні 25—30 років стало можливим, нарешті, дізнатися про людей, яким завдячуємо своїм українством, які свідомо вибирали небезпеку, аби убезпечити від зникнення народ.
наприкінці 40-х років минулого століття зрозумілий лише тим, хто знає справжню українську історію, але драматичність відчайдушного опору нелюдській системі сталінських таборів політичних в’язнів, величезну частину яких складали українці, може тримати увагу глядача в будь-якій частині світу, навіть непідготованого до розуміння реалій тих обставин. У будь5якому разі вдалося створити бойовик, здатний зацікавити не згірш, ніж, для прикладу, знаменитий американський “Танго і Кеш” зі Сталонне в головній ролі. Та все ж головна аудиторія кінострічки — ті, що знають історію, і радує факт, що тепер у цю категорію вже потрапляють нинішні школярі й студенти, які навіть в очолюваних колишніми комсомольцями навчальних закладах хоча б коротко, але отримують правдиву інформацію. Тож хоча автор сценарію, написаного з власного ж роману, Андрій Кокотюха і зазначав, що книгу писав за розповідями чотирьох колишніх бранців ГУЛАГу, і що саме вони, а не Червоний (його зіграв Микола Береза, актор, режисер, директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса) є головними героями роману, все ж саме він, повстанський ватажок — у центрі уваги. І правомірно: бо саме він є відповіддю на запитання, якими ж були ті незламні дивовижні люди, яких і нам,
їхнім дітям, родичам і співгромадянам, складно уявити реальними людьми. Бо вони з’являлися на полотні історії не з елітних ліцеїв і військових шкіл. На формування їхнього патріотичного світогляду не працювали найкращі професори з військових наук, на їхнє гартування не витрачали величезних державних коштів, їм не обіцяли зоресяйного кар’єрного зростання і слави у віках. Звичайні діти зі звичайних, гноблених за українство сімей, одного дня вирушали у небезпечні походи — і багатьом із них не судилося дожити бодай до зрілості. Глядач у кінотеатрі, що не читав роману Кокотюхи, не знає, звідки і з яких пригод прийшов у табір той незвичайний і упертий Червоний, але одразу розуміє, що за ним прийшла і його репутація, з якою Червоного одразу визнають провідником усі в’язні — принаймні політичні, серед яких не лише українці, а й литовські “Лісові брати”, і представники інших народів, що опиралися радянській системі. Відображений у фільмі поділ табірних в’язнів на політичних, кримінальних, “доходяг” і “зсучених” (тих, що пішли на співпрацю і прислужування табірному начальству) — важлива лінія. І хоч втілена часом схематично, уривчасто, але дала можливість побачити, як саме різняться люди, які опинилися в однакових
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
