Дебют в «СП» · “Доки в мені твій біль — · ми — одне й те саме”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Якби ми засинали під одними зорями
Слово Просвіти, №39 за 2017 рік
про запас не благав
3. ти ніяк не повіриш, що ніч ця хронічна — виходь із пальців твоєї руки що ніч ця у пошуку знаків щоденно згинається, мов бита трава, і мені не сховатись, бо вікна ховаються в мене, як травневі жуки і мені не сховатись від тебе до ранку, бо ніч не зав’язує рукава і мені не сховатись бо місяць дивиться — і кидає погляди,
наче цвяхи що застрибують в вени — і кров стає раптовою, як думки в голові доки знаю, що ти не спиш — я не спатиму — і сповідатиму твої страхи сповідатиму хоча би ті, які автентично-жіночі і ще живі і мені не сховатись, бо уздовж кімнати засинає небо — із твого сну мені хочеться лягти поруч — і розписати віршами хмари і кольори і доки дим віддаватиметься цигарці — я сумуватиму і не засну доки дим кохатиметься з цигаркою — я оберігатиму небо згори а ти не віриш: моя ніч хронічна, спить в твоєму волоссі,
коли ти сама і не знаєш, що мій вітер не дихає аби не зірвати вишні із твоїх снів якби ти сказала відверто, що в пальцях ночує зима, я б просто віддаленів.
4. Збираю зорі, що стукають в руку — і відраховую пульс поїздів з вірою, що в цих коліях прокладена весна по твоїх слідах і ця віра лягає в долоні і дихає як молитва на святій воді ніби є в кого вірити, але він не тут і не в цих поїздах збираю дерева, що стукають в очі — і відраховую кроки в землі, хоч знаю скільки ще не впаду — без твого звуку і сонця Ісу а поїзди все пульсують зорями — з оточення скрипалів а поїзди все пульсують хмарами — на росу і не хочеться більше холоду — лікарняного — з архаїчних палаті не хочеться більше жінок — фантомасів — у ворожих тілах-бо є небо над коліями — розрізане дротами втрат, бо є ти — моє серце — висіяне з тіла тепла тому збираю все що стукає в голові — і тримаю тебе а ти резонуєш темряву — в яку я вірю поки ми незрячі і німі я знаю — завтра бог прокинеться — і усе розгребе і на колії пульсуватиме час — на травневім коні!
і щоночі я стукатиму в двері — у пошуках твоїх губ з вірою, що голос в пальцях відвертий і до кінця тому, збираю зорі, що падають в руки — з повітряних трубі чекаю на поїзд до тебе — який не має лиця
5. Просто про жіночих метеликів
Заплутався в твоїх метеликах, які поцілунками летіли на горище моїх легень — аби там вчинити акт самоспалення.
Наступного дня їх ніхто не хоронив. Я просто з’їдав пелюстки з білих троянд аби легеневими капілярами їхній оголений запах добирався до могил. аби саме цей запах покрив попіл найрідніших мені метеликів, які колись прийшли до мене з твого тіла.
Я не пив води, хотів щоб колишні метелики зосталися в мені, бо знав: доки в мені твої дотики доки в мені твоя слина доки в мені твій біль — ми — одне й те саме.
Я егоїст, який заплутався твоїми метеликами і чимшвидше їх поховав. ти б могла мене звинуватити в нелюбові!
але запам’ятай: я єдиний чоловік який все твоє хоронитиме в собі як внутрішньо бажаний вітамін
6. якби ти на вечерю залишала запах свого волосся —
я б не їв і не спав ночами якби стіни мого тіла були списані твоїм почерком —
я б годинами шукав коди і як зомбі би прокидався — згадуючи про яблуко Єви і Адама і як зомбі би засинав — в яблуках насолоди.
якби на сніданок ти залишала забуті звуки імені —
я б боявся фонетики голосу і мовчав би — словами під шкірою — як забутий у дзеркалі хлопчик і просив би Діву Марію — або когось іншого — в сонячнім колесі показати дорогу до тебе — хоч якоюсь рукою — просто якби на обід ти залишила миску — слізьми насипану,
я біг би за тобою коліньми і приймав би від тебе ляпаси — та не зраджував…чуєш? — ніколи-бо з тобою як пес виривається — моя кров — екстремальна…
рубінова-бо з тобою як пес виривається — моя кров — поетична і гола
7. Ці дерева утворюють таку висоту, що голос тримається за руки губі не те що б йому так холодно — він просто не прагне тебе відпускати,
а дерева гілками просяться в шкіру — гілками у вени вносячи біль, ніби вірус, що точно не має свого адресата.
ці дерева утворюють 9 дантових кіл — висота видихається,
ніби звук,
що не вміщує жодних апостолів… тільки дірку в повітрі — і втомі тільки дірку в моїй голові, яку спрагло годуєш, немов сову, темрявою без притулку, яка втомилась вертатись додому.
ці дерева спотворюють мене і нас — висоту ночей і лінійність птахів,
які з часу лісів літають артхаосно — ніби вивершують поворотом небо і любити тебе серед дерева — це всього лиш потрапляти в зелений архів,
коли стебла від болю ходять парними ребрами.
для сторонніх ця сповідь зелена не матиме ні сенсу, ні коду —
ні кінця тільки сум, що ще не зів’яв, як листя з цих підвішених богом дерев з тобою я навчився орендувати висоту — перед якою я звісно не встояв і навчився любити так — як ходять годинники — без світла і перерв для сторонніх ця сповідь зелена — просто сповідь хлопця з поетичних домів і комусь у ній тісно, як мені у квартирі світу, коли звідти не видно тебе я просто хотів сказати, що доки я чекав на тебе — я закохався і зміцнів і — без тебе — я — просто дерево, яке тихо дятел довбе.
8. Я б мовчав про страх і погоду — якби ми лежали в одному тілі в кімнаті без стін і літа — я б підпалював свічі дощами ти б роздягала години — коли губи п’яними і задубілими горіли б як сосни — під господніми рукавами.
я б одягав час за ерогенною стрілкою, а ти б прошивала бурі я б одягав губи водою — щоб роздягнути і цілувати до спраги, якби я міг тебе обіймати — я б жив в цій короткій мініатюрі і не потребував би нічого — навіть книжок абабигаламаги.
Якби я тебе обіймав — пальцями-венами — втративши крові дотик,
якби я тебе обіймав як Ной ливні в тотальній скруті, якби ти дозволила, ми б говорили з тобою венами на дроті, коли хочеться грішити в одній спокуті.
І тоді б я тебе беріг, як дощі — небо — розкладаючи кольори і прірви,
і тоді б я мовчав про страх не зважаючи на інсталяції і повороти, якби ми засинали під одними зорями — я б засинав покірним і вірним і навіть би прокидався… якщо б бачив тебе навпроти.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
