Дебют в «СП» · “Доки в мені твій біль — · ми — одне й те саме”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Сергій САВІН:
Слово Просвіти, №39 за 2017 рік
1. можна чекати доки пам’ять не витре з мене безсоння і її лице мокрою ганчіркою — по всіх безвізових точках, —
але лише один разі так, аби я не зміг домальовувати її тіні і пальчики олівцем пам’яте, — залиш хоча б її запах — на однісінький місяць пам’яте, я ніколи зайвого у тебе не просив, і тим більш —
і твої самовільні міграції не порушував — я їх навіть любив але не забирай цю жінку, — яка створена з молочних октав яка створена майже місяцем — з ласки зірок й голубів пам’яте, я тобі не молитимусь, бо це видимий тиск — без перерв я навіть з тобою не говоритиму аби не було змови мурах які уже не ходять, а перелітають шкірою — і розривають нерв нерви мої розривають... й кожна ніч — найстарша сестра сестра, яка про тебе турбується, заколисує, й обезболює щем сестра, якій ти розповідаєш історію — без альфи і кінців про єдину жінку, якою ти дихав, але прагнеш дихати ще і ще жінку, яку ти ніколи не втримаєш в одній руці жінку, яку тримаєш в чоловічому дзьобі — щоб тримати сам дзьоб-бо без неї повітря реінкарнується в довгий радіаційний ліс але ти не витримуєш — ні радіації, ні нових тотальних спроб відшукати інакшу! Та й навіщо, якщо Твоя живе на чолі.
можна чекати, доки пам’ять не витре моє безсоння і самого мене можна чекати її — як ціле життя, яке розростається і коли дочекаюсь — а я дочекаюся! — вона мене проклене за цей вірш — і цю ніжну любов — на поетичному молоці.
2. повертаюсь у шрами дощів... коли губи твої входять в губи і штовхається вулиця ліктем — коли ми сидимо повз вікна я боюся усіх жінок — як дерева своїх лісорубів як дерева своєї страти — коли юних дерев нема.
я боюся тебе ще більше — і знаходжу у шрамах родимки і заходжу в систему знаків — як в систему господніх облич-бо з тобою я щось невагоме — я з тобою як кущ смородини що чекає своєї пори. ти покличеш її? — ...поклич.
я боюся тебе не так, як бояться смертей чи паводку я боюся тебе уповільнено мовби кроки мої з вапна повертаюсь у коло дощів як до свого чуттєвго зародку і цвітуть в мені мокрі вітрила — як смородина з твого вікна.
і цвітуть в мені мокрі крила доки дощ цей зі списку прошених доки кроки твої піднесені — нас підносять — в молочний туман я боюся тебе без страху… мої кроки уже поношені я боюся тебе — як жінку, коли воля її без керма.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
