Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Віра в Бога була частиною Шевченкового · генетичного коду”. · Шевченкіана 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Шевченковому Щоденнику — 160 років

Слово Просвіти, №39 за 2017 рік

Продовжуємо проект, присвячений 160-й річниці з часу початку в червні 1857 р. Шев- Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 26 вересня Опять дождь, опять слякоть. Настоящее безвыходное положение. Старинны[е] нижегородские цер[к]ви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры, и отвратительная погода не дает мне рисовать их. Я, однако ж, сегодня перехитрил упрямую погоду. Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и нарисовал из окна Благовещенский собор. Древнейшая в Нижнем церковь. Нужно будет узнать время ее построения. Но от кого? К пьяным косматым жрецам не хочется мне обращаться, а больше не к кому. Нижний Новгород во многих отношениях интересный город и не имеет печатного указателя. Дико! По-татарски дико! Опять дождь, опять слякоть. Тарас Шевченко, який 20 вересня 1857 р. прибув дорогою з заслання до Нижнього Новгорода, про непогоду в місті відзначав у Щоденнику впродовж 20–23 вересня: “Погода постійно погана”. Настоящее безвыходное положение. На мою думку, в цій фразі відображено не лише поетове незадоволення погодою, а й значно серйозніші неприємності. Адже у місті Шевченкові відразу оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання “необхідних” формальностей, і він, замість того, щоб їхати далі до Петербурга, змушений був залишитися. Наступного після приїзду дня Шевченкові друзі М. О. Брилкін — головний управитель нижньоновгородської контори пароплавної компанії “Меркурій” і чиновник тієї ж компанії П. А. Овсянников порадили йому “прикинутися хворим”, щоб уникнути повернення до Оренбурга. В ті перші дні перебування в місті Шевченко жив у нервовому напруженні, чекаючи дальшого вирішення своєї долі. Певною мірою це, можливо, вплинуло на жорсткість запису від 27 вересня. Проте Тарас Григорович “тримав удар” долі і прагнув творчо працювати, зокрема йому хотілося малювати нижньоновгородські церкви. Старинны[е] нижегородские цер[к]ви меня просто очаровали. Ледь зійшовши на берег у Нижньому Новгороді, Шевченко звернув увагу на старовинну “красуню” — церкву, збудовану на честь засновника Нижнього Новгорода великого князя Георгія (Юрія) Всеволодовича. Того ж дня йому не сподобався Преображенський собор у Нижньоновгородському кремлі. Зате привабили церква св. Георгія біля Георгієвської вежі кремля та Благовіщенський собор навпроти Дмитріївської вежі. …пошел в трактир… У “Словнику мови Шевченка” це слово не зафіксовано. Трактир — від латинського trac- to — “вгощаю”, за іншою версією прийшло в російську мову з польської, де означало “тракт”, “дорогу”. З’явилося в московському побуті у XVIII столітті, в Росії трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього існували кабаки). До речі, про кабак Шевченко згадує у записі від 27 вересня. Під час російсько-японської війни на початку ХХ століття більшість трактирів стали називатися ресторанами. У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” Шевченко розповідав про “білоцерківський трактир”, де не міг допроситися чаю. 7 серпня записав у Щоденнику, що в Астрахані немає “жодного трактиру, де можна було хоч як-небудь пообідати”, а 6 вересня зафіксував, що в Самарі не зміг дочекатися замовлених котлет у нібито “найкращому трактирі в місті”: “Величезна хлібна пристань на Волзі, приволзький Новий Орлеан! І немає порядного трактиру. О Русь!” ...нарисовал из окна Благовещенский собор. Шевченко виконав рисунок сепією і білилом на тонованому папері, наклеєному на аркуш більшого формату. На рисунку внизу ліворуч помітка олівцем: “NN. Соборъ Благовѣщенія”. На звороті напис чорнилом, зроблений пізніше: “NN. Благовѣщенскій соборъ. Основанъ въ 1378 году В. К. Дмитріемъ Константиновичемъ”. Художник намалював східний фасад п’ятибанного Благовіщенського собору, на другому плані праворуч — Дмитріївську вежу та кремлівську стіну, ліворуч — будинок у “казенному” стилі ХІХ століття. У панорамі майдану художник прагнув передати особливості стародавніх будівель, яскраво висвітливши білилом архітектурні форми собору та вежі, наближені до переднього плану композиції, приглушивши брунатно-сірим кольором будівлі на дальньому плані1. Дико, по-татарски дико! Найперше впадає у вічі Шевченковий інтерес до нового міста, його бажання насамперед познайомитися з путівником по Нижньому Новгороду. Щоб уповні зрозуміти поетове обурення, треба згадати, що він у серпні 1857 р. так і не зміг знайти в Астрахані книгу “Записки об Астрахани” М. С. Рибушкіна. Хоча ця книга вже давно була написана й видана! Більше пощастило Шевченкові якраз із книгою про Нижній Новгород. Уже 9 жовтня М. О. Брилкін приніс йому першу частину книги “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода, в двух частях, составленные Н. Храмцовским”. Познайомившись із працею російського історикакраєзнавця М. І. Храмцовського (1818—1890), поет зауважив у Щоденнику, що хотів би докладнішої, вичерпнішої розповіді про нижньоновгородські пам’ятники історії та архітектури, але залишився вдячним автору. Друга частини книги М. І. Храмцовського вийшла у 1859 р., і Шевченко її не читав. 27 вересня Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери рас-творилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратя[ся] к нарисованному чудовищу, три раза набожно и ко[ке]тливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой. ...вошел в притвор... Притвор — західна частина храму. З одного його боку була паперть, з іншого — прохід до середньої частини храму. Притвор має богослужбове призначення, в ньому, за Статутом, повинні відбуватися літії на великих вечернях, панахиди за померлими. ...меня поразило какое-то безобразное чудовище... Див. репродукцію Шевченкового рисунка перед записом від 27 вересня. Цей образ так вразив поета, що 16 лютого 1858 р. він знову повернувся до нього в Щоденнику: “Нерукотворний страховинний образ, копія з якого мене колись злякала в церкві Георгія”. Михайло Грушевський якось навіть писав, що Шевченко нібито “не розумів вартості ні староруського, ні візантійського мистецтва: все валив в одну купу, не розбираючи, що в тім традиційнім культі було звироднілого, а що мало якусь естетичну вагу”2. З приводу цієї заяви зауважу, що вона пояснюється, говорячи влучними словами Дмитра Степовика, “нерозвиненістю українського мистецтвознавства порівняно з літературознавством”. Справді, за часів Грушевського, та й набагато пізніше творчість Шевченка як професійного художника було досліджено й осмислено значно менше, ніж його поетичну спадщину. Сучасні шевченкознавці виходять із того, що малярсько-графічна творчість Шевченка, з суто професійного погляду, є рівновелика і рівнозначна його словесній, тобто літературній творчості3. Це забезпечив не лише природний талант Тараса Григоровича, а й те, що “під керівництвом Карла Брюллова Шевченко здобув високу академічну фахову освіту, прилучився до скарбів світового мистецтва та світової естетичної думки”4. Таким чином, у відповідь Грушевському можемо сказати, що геніальний поет і художник із прекрасним естетичним смаком і сильним антимосковським єством не сприйняв у Нижньоновгородському храмі конкретний образ, а точніше — “намальоване чудовисько”, яке не мало відношення до староруського мистецтва. Поглянувши на рисунок, вміщений Шевченком у Щоденнику, можна легко переконатися, що йдеться не про високомистецький іконопис. Отже, маємо справу з емоційним, але фаховим Шевченковим відторгненням антихудожнього витвору московської візантійщини чи суздальщини. ...на трехаршинной круглой доске. Аршин — давня східнослов’янська міра довжини, що вживалася й у Шевченкові часи; дорівнювала 0,711 м. ...индийский Ману или Вешну... Ману — за індійською міфологією родоначальник людства. Вешну (Вішну) — один із трьох головних богів в індуїзмі (Вішну, Шива, Брахма), бог — охоронець світу. Лицемерка! Идолопоклонница! Це один із найнезвичайніших Шевченкових записів у Щоденнику. Навряд чи випадкова “панія” заслуговувала на таку нещадну оцінку та й ставити під сумнів щирість її віри не було підстав. Але це виразне й конкретне поетове роздратування найменшим, на його погляд, лицемірством та неестетичністю, поверховістю і нещирістю в церковному світі говорить якраз про те, що Шевченко не тільки не валив все в одну купу, не розбираючи, як зазначав Грушевський, а навпаки, чітко й по совісті розділяв християнство та ідолопоклонництво, церкву і поганську будівлю, щиру віру й лицемірство, душевну молитву й кокетливу показушність. М. С. Шагінян, яка напрочуд тонко й глибоко відчувала душевний стан поета, писала: “Він висміював все стоншене, безплотне, все, що смакує релігійний сюжет, все чисто формальне, декоративне, всією здоровою силою свого таланту, всім вірним класовим інстинктом, повстаючи проти ненависної йому екзотики, за реалізм”. Цікава думка, хоч і затиснута в прокрустове ложе твердження про те, що Шевченко був реалістом (у соціалістичному розумінні слова) і нестримно йшов до “матеріалістичного світогляду”. Насправді віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язане все поетове світосприйняття: “Для людини-матеріаліста, якій Бог відмовив у святому, радісному почутті розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини всяка теорія прекрасного нічого більше, ніж пуста балаканина”. Цей запис Шевченко не так давно зробив у Щоденнику. “Віруй! І віра врятує тебе” — це Шевченкові слова. І ще: “Милосердний Бог — моя нетлінна надія”. Шевченко також застерігав безбожників: “Дуріть себе, чужих людей / Та не дуріть Бога”. Проте він вважав, що в екзотично-декоративній, як йому здавалося, обстановці та серед нещирих людей неможливо читати тексти про Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Говорячи Шевченковими словами, “найпідліше протиріччя”! И наверное блядь. Цитуючи запис Шевченка у власному перекладі українською мовою в науково-популярній праці “З історії релігійної думки на Україні”, Михайло Грушевський у цьому місці зауважив, що “грубий вираз опущено в друку”. Так само чинили й публікатори поетового Щоденника. Втім, у ченкового Щоденника, який поет вів до травня 1858 р., а в липні подарував М. М. Лазаревському. Щомісяця ми публікуємо один-два записи Тараса Шевченка з авторськими коментарями історика-шевченкознавця Володимира Мельниченка. У цьому числі розповідь про поетові нотатки, зроблені в Нижньому Новгороді 26 і 27 вересня 1857 р. Коментарі, зокрема, цікаві розкриттям Шевченкового ставлення до Бога і церкви. Т. Шевченко. Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді. 26 вересня 1857 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин