“Суспільний лад у Росії поет вважав спотворенням моральних заповідей Ісуса”. 13 · Палітра · с. 13сторінка оригіналу ↗
«Серце Канівських гір»
Слово Просвіти, №39 за 2017 рік
Шевченко звернув увагу на церкви “старовинномосковської архітектури”: “Для кого і для чого вони побудовані? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я”. Поет розглядав його як насильницьку релігію, знаряддя московського духовного пригнічення не лише російського народу, а й “іновірців”.
Таким чином, у Щоденнику виплеснулося те, що давно наболіло й нуртувало в душі, — глибинне відчуття поверховості,
надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі5.
...животных капищах. У В. І. Даля: “Капище — идолище, языческий храм, жрище, поганище, кумирня”. Порівнюючи православну церкву з дохристиянським поганським капищем, Шевченко повною мірою виплеснув накопичене роздратування не конкретним храмом, в який він і не ввійшов, а російськими церковниками, з якими, в поетовому сприйнятті, не узгоджувалася “безплотна ідея добра і чистоти”.
…Не знаю, Для чого справді ми читаєм Святую заповідь Його! Честную кров Його п’ємо, Мов у шинкарки меду чарку... О суєслови!.. На жидах?.. Не на жидах, на нас лукавих, На дітях наших препоганих Святая кров Його!.. Кати!
У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь…
Саме в цьому контексті нагадаю, що Грушевський називав Шевченка “нецерковним християнином”. Справді, для великого поета Бог не був суголосним із деякими церковними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, із “п’яними патлатими жрецями”. Він не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників.
І ще — Шевченко не визнавав посередників між Богом і собою. Він завжди напряму спілкувався з Ним. Не можна навіть припустити, щоб у Грушевського звертання до Бога було подібне Шевченковому, з вічними запитаннями, говорячи словами нашого великого сучасника, “про невідповідність світу Божому задумові, чи про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…”6
Поетові вимогливі звернення до Бога завжди виростали з жертовної любові до України. Згадаймо “Давидові псалми” (1845), в яких Шевченко, подібно до біблейського Давида, буквально вимагав:
…Встань же, Боже, Вскую будеш спати, Од сльоз наших одвертатись, Скорби забувати. Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже, поможи нам Встать на ката знову. Це той історичний момент,
коли сам Шевченко відчув у собі послану Господом духовну силу допомогти своєму народові позбавитись від “вражої наруги”: “А Бог мені помагає, / Мене заступає…” Або: “Мені Господь пристанище, / Заступником буде…”
Нагадаю, що в “Заповіті”
Шевченко написав, здавалося б, немислимі для Божої людини слова: “…а до того / Я не знаю Бога”.
“Поки не постала сім’я велика українська, вольна, нова, доти поет не бачить Божої правди і не ладен стати перед Богом, його душа має лишатися на землі, бути серед своїх людей, нести важку покуту за зло й неволю.
Шевченко то терпеливо, то зухвало говорить з Богом, то прохаючи, то вимагаючи відповіді. Ці відповіді визрівають у його свідомості, тож поет сміє сказати Господові все. Все, що вимучує його сумління, що випікає душу соромом за упосліджений український люд, що збурює його переживання, наливає гнівом його почуття, що кличе його на прю з тим тотальним злом, яке накрило його Україну. Це — не богозневажання, ні, це — щирість і пафос біблійних пророків”7.
Більше того, до кінця життя
“нецерковний християнин” звертався до Господа зі своєю молитвою за трудящих, доброзиждущих і чистих серцем людей:
А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх соблюди.
А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли. …глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга.
Це поетичне сприйняття живої природи, легко й красиво занотоване у Щоденнику, сильно контрастує з інвективами попередніх рядків, сповнених огненним роздратуванням і гнівом, викривальним пафосом і навіть брутальною лайкою. По суті, прочитавши невеликі щоденникові записи за два дні, бачимо перед собою всеосяжно цілісного, буремного і допитливого, щирого і довірливого, незводимого ні до яких домінант національного генія.
Я вздохнул свободно, невольно перекрестился...
Порух, який був ментально притаманний віруючому Шевченкові. _____________
1 Шевченківська енциклопедія. Т. 1.
К., 2012. С. 449.
2 Грушевський М. Твори. Т. 23.
С. 552—553.
3 Див.: Степовик Д. Унікальний внесок Тараса Шевченка в українське образотворче мистецтво // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів. Т. 8. К., 2013. С. 15.
4 Шевченківська енциклопедія. Т. 1.
С. 147.
5 Півтора століття по тому незабутній Борис Олійник по-шевченківськи вбивчо написав про найвищих московських можновладців, які з органічного безбожжя по-фарисейськи вскочили в чужий їм Божий храм:
Коли у храм упхався і рогато До образів посунув навмання З ікони одсахнулась Божа Мати, Від нього затуливши немовля.
І тьма несвітня демоном звелася, Згасивши вмить лампади і свічки, І тільки очі всепрощенні Спаса Взялись огнем уперше за віки.
6 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 2008. С. 315, 316.
7 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Шевченко Тарас. Повне зібрання творів: У 12 томах. Т. 1. К., 2001. С. 24.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Мисткиня народилася в Каневі на Черкащині, в родині робітників. 1976 року закінчила Київський державний художній інститут. Серед своїх педагогів з особливою теплотою згадує Данила Лідера, який був головним художником Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Студенткою 5 курсу оформлювала вистави “Не просте, а золоте” Ю. Чеповецького у Київському академічному театрі юного глядача. А після закінчення інституту разом з чоловіком, художником-ювеліром Миколою Міщенком за розподілом поїхала до Хмельницького, де протягом двох років працювала у музично-драматичному театрі. Повернувшись до Києва, Любов Міненко отримала перше державне замовлення від монументального цеху при НСХУ — викарбувати полотнище для Київського палацу шлюбу. Це була важка праця, бо панно мало розмір 10 м2. Однак ця робота не довго красувалася на фасаді Палацу. Її зняли, бо не вписувалася в догми соцреалізму, а була пройнята українськими мотивами. Розуміючи, що ярлик “українського націоналіста” чіплятимуть до будьякого її твору, Любов Міненко вирішила полишити мистецтво.
Проте несподівана для неї пропозиція доповнити живописом виставку художніх ювелірних виробів її чоловіка у Національному музеї Тараса Шевченка (м. Київ) повернула до творчості. Художниця згадує: “Я взяла в руки пензля. Наче й не було тих довгих років розлуки з мистецтвом. Працювала до знемоги і за три місяці зробила близько сотні картин і тканинних аплікацій”. Виставка стала сенсацією.
Відтоді твори Любові Міненко (акварелі, живопис, аплікації з тканини) прикрашають галереї Великобританії, США, Ірану, Німеччини, Австрії, Канади,
Хорватії. А щодо приватних колекцій, то пані Люба вже втратила лік тим країнам, по яких пороз’їжджалися її полотна. У доробку мисткині більше 1000 акварелей, 500 полотен олією і темперою, понад 170 авторських аплікацій тканиною, 20 пастелей.
Л. Міненко також художньо оформляла книги Т. Ніколаєвої “Украинская народная одежда” (1985 р.), “Київ та Київщина” (1986 р.), “Історія національного одягу” (1996 р.) та інших. Вона член Національних спілок художників і театральних діячів. З 2003 року працює викладачем композиції в училищі культури і мистецтв у Каневі.
За зізнанням художниці, на становлення її особистості як митця вплинули потужні постаті Т. Яблонської, І. Гончара, М. Стороженка, архітектора
Т. Довженка. До кола тих, кого вважає рідними, входять Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Надія Світлична, Роксолана Сіра, Володимир Козак, Валентина Давиденко, Валерій Соловйов, Ганна Олійник, Світлана Писаренко.
“Як дивишся на її картини, то хочеться усміхнутися, бо цей світ несподіваний, розкутий і добрий. Вона має славу давню на виставках і обкладинках книжок. Любов Міненко робить зовсім несподівані речі… відкриває для нас щось первісне, невідоме, яке, проте, існує в нашій підсвідомості. Я думаю, що цей перегук із колективною свідомістю, який ми бачимо на картинах Любові Павлівни, створює магнетичне поле, що нас приваблює”, — писав правозахисник-дисидент, письменник Євген Сверстюк.
Центральне місце в експозиції належить роботам художниці “Церква всіх святих” та “Молитва за Київ”. Чимало картин створено на теми духовності, присвячені українському селу та чарівним краєвидам рідної природи.
У Музеї шістдесятництва відкрили виставку нових робіт художниці Любові Міненко “Серце Канівських гір”. Експозиція присвячена світлій пам’яті Миколи Плахотнюка.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
