Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Чомусь захотілося запам’ятати Стрільці на все життя, як і моє обпалене лихоліттям дитинство”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Перший ешелон

Слово Просвіти, №39 за 2017 рік

Йосип СТРУЦЮК, м. Луцьк Доки жити буду — пам’ятатиму той ясний осінній день. Худа кляча тягне напівпорожнього воза. Мати й сестричка сидять ззаду, а на передку — я. За фурмана. Мені цікаво. І навіть чомусь весело. Щоправда, доти, доки не переводжу погляд у бік батька. Батько, поклавши долоню на ключицю, йде біля воза. Батькові всього-навсього під сорок, а він уже горбатий. Горбатий від горя. Помічаю, що відвертає від мене обличчя. Лишень пізніше я зрозумію його. Чоловік уже вдруге покидає рідну землю. Уперше — 1915 року, якраз у моєму віці. Може, так само, як і я, сидів на передку воза на початку своєї важкої дороги аж у Тамбовську губернію в село Лозову, здається, Іванівського району. Там, щоб вижити, мусив пасти вівці у “барина”, а потому розпалювати піч у школі й “носити воду школярам”. Та ще й учитися. Хлопчина той сяк-так знав українську мову, а тут одразу ж довелося вивчати зовсім невідому йому “кацапську”. І невзабарі стати першим учнем у школі. Збаламучені революцією вчителі пророкували Єгору (так хлопчину називали в селі) успішну кар’єру, але мій дід Петро рвався додому, на рідну Холмщину і залишити напівсироту-сина на чужині не відважився. У рідному селі чекала спалена хата, і він розмістив багатодітну сім’ю в церковній дзвіниці на цілу зиму. Одначе влітку відомий на всю округу столяр збудував біля крижової дороги нову хату і завів разом із другою дружиною п’ятьох синів до неї. Гірше спіткало сім’ю Василя Вовчука — залишив у чужій землі п’ятеро дітей, а з чотирма вернувся у рідні Стрільці — поміж них виділялася карими очима та проворними руками Гандзя, в майбутньому — моя мати. …Батько мав що згадати. І як банда кракусів безкарно гуляла українськими селами, розпорюючи подушки і пускаючи за вітром пір’я, б’ючи вікна і заливаючи керосином борошно; і як церкву, яка стояла в селі віддавна, у липні 1938 року розвалили; і на- Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора “…Ми ще поставим Жовто+Блакитнй на самому Кремлі!” (слова із пісні на урочистому мітингу) Цьогоріч фестиваль приурочили до 100-річчя з дня народження Олега Штуля- Ждановича, одного з провідних діячів ОУН, багаторічного редактора газети “Українське слово”. У селі Лопатичі, де він народився, за сприяння його сина Данила та голови ОУН(д) Віктора Світайла відкрито пам’ятну дошку. На відкритті були присутні представники Міністерства молоді та спорту, Житомирської облради, керівництво Олевського району, партійні делегації ОУН(д), ОУН(м), КУНу, Української партії та “Соловецького Братства”. Вони по-решті, як палили першим на Холмщині його рідне село, де, за переказами, король Данило збудував по лінії Стрільці-Ратиборовичі заслін (заставу) від азійських ординців. І ось тобі друге виселення. Про це сьогодні засвідчує сухою канцелярською мовою документ: “Наряду с проведением массово-разъяснительной работы немедленно же наши районные уполномоченные приступили к самой эвакуации. Уже 1 ноября 1944 года был отправлен первый эшелон с эвакуированными из села Стрельцы Грубешовского района, состоявший из 26 вагонов, в которых было отправлено 78 хозяйств, насчитывающих 290 человек. Эшелон был отправлен со станции Владимир-Волынский на станцию Ново-Хортица Запорожской области. (ЦДА ГОУ, фонд 1, опис 23, справа 4356). Що ж то за “массово-разъяснительная работа”? Вона зводилася до того, щоб загітувати нас переселитися в СРСР. Обіцяли щасливе життя, але люди не дуже вірили, бо перед тим, 1939-го, дехто вже встиг побувати в “совіцькому раю” і ледь ноги з нього виніс. Серед них — і мій допитливий дядько Володимир Струцюк, який був не проти, аби наш пан поділився своїм майном із бідними односельцями. Одначе дядькові політичні симпатії не знайшли відгуку на Житомирщині, і він ледь вирвався з рук більшовицьких опричників. Згодом “массово-разъяснительная” набрала інших форм, відверто погрозливих. “Районные уполномоченные” заявили, що після відходу радянських військ поляки передушать нас. Власне, в цьому ми йне дуже сумнівалися. Досвід підказував, що такий варіант можливий. Дехто намагався уточнити: “Та то ж наша земля. Віддавна казали: знай, ляше, по Вепр — наше”. Агітатори тільки посміхалися: “Так рєшилі за нас”. “А хто рєшив?” — дехто допитувався. І знову тільки посміхалися. …Батько мав що згадати. А на горбі, навпроти панського двору, ще раз оглянув-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин