Суспільство · “Драматичність відчайдушного опору нелюдській системі сталінських таборів політичних в’язнів може тримати увагу глядачів у будь"якій частині світу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Сучасна реальність документального кіно
Слово Просвіти, №39 за 2017 рік
У Києві, Одесі, Львові, Харкові, Сумах, Дніпрі та Херсоні відбувається Міжнародний кінофестиваль DOCU/XIT, що представляє вісім робіт майстрів сучасної документалістики. Це історії про сучасну реальність від Балкан до Іловайська, від квартири відомої української акторки до центрального концертного залу в Пхеньяні.
Фільм “День звільнення” режисерів Уґіса Олте та Мортена Траавіка (виробництво Норвегія, Словенія, Латвія, Північна Корея, 2016 р.) розповідає про перший в історії Північної Кореї рок-концерт. І це не звичайний концерт, а виступ славнозвісних провокаторів, словенського гурту “Лайбах”. Ще з часу свого створення у соціалістичній Югославії й дотепер цей арт-рок-гурт висміює авторитарні тенденції різних суспільно-політичних систем: від соціалізму до фашизму і капіталізму. То що чекає на цих провокаторів-витівників у Північній Кореї? Чи вдасться їм втілити свій задум та вкотре поглузувати над тоталітаризмом, чи, навпаки, доведеться поступитися власними принципами? Цей фільм про свободу мистецтва та її межі, про відповідальність та політичну заангажованість. Стрічку “Без назви” (Австрія, 2017 р.) — режисери Міхаель Ґлавоґґер та Моніка Віллі, задумували п’ять років тому як історію, в якій світ постане за умови беза-
Ольга ЖМУДОВСЬКА
І хоча більшість авторів рецензій і відгуків про фільм говорять про деякі недоліки стрічки, в підсумку можна зазначити, що недосконалості картини пояснюються вельми характерною рисою для майже всіх сучасних українських картин про сталінський період — намаганням втиснути в обмежену екранним часом кіноповість якомога більше інформації про жах і нелюдськість самої системи, яка панувала в радянській державі. Саме тому постаті головних позитивних героїв і стосунки між ними відображено дещо схематично, а образи негативних героїв — майже карикатурно. Цей фільм — насправді велика творча перемога, бо кристалізує всі ті знання про українських повстанців проти радянського (тай усіх інших антиукраїнських) режиму, дає можливість побачити характер і особистість українця, що після гартуючих і формуючих характер років опору на рідній землі опинився у неволі. Фільм насправді про те, чому українців неможливо приборкати, переучити, пригріти й змусити забути про Україну. Творцям стрічки вдалося показати по-справжньому цікаву особистість головного героя і не впасти за звичкою в українську традицію “поетичного кіно” — прекрасну, як надбання українського кінематографа, але згубну для сучасного українського кінотворення, від якого час і процеси у світовому кінематографі вимагають більшого різноманіття форм творення. Бо “Червоний” — один із небагатьох українських фільмів, які можуть привернути увагу, зацікавити, викликати захоплення не лише внутрішнього, українського глядача, ай позмагатися напругою та вигадливістю подій за глядача іноземного. І хоч підґрунтя, сенс подій у одному з ГУЛАГівських таборів
Фільм “DIXIE LAND” (Латвія, Україна, Німеччина, 2016 р.), який зняв режисер Роман Бондарчук, починається з того, що дитячий духовий оркестр виконує марш. Вчитель слухає, як хвилі Чорного моря розбиваються об пірс, сонце яскраве і небо блакитне. Життя триває: діти виростають, вчитель помирає, а відчуття буття, яке несподівано накочується, робить дітей зрілими значно швидше, ніж того очікували. Медалі й оркестрові інструменти виблискують на сонці, але кожна дитина має свою долю — з духовими дифірамбами чи без них. Режисер Сергій Буковський (Україна) зняв стрічку “Головна роль”. Вона розповідає про маму режисера — кіноактрису Ніну Антонову. Їй зараз 80. Сотні ролей у кіно — великих і маленьких. Це особлива історія про чесне і сумне життя, про жертовність і свободу. Справжня акторська слава прийшла до неї лише раз у житті. Це була головна роль у першому радянському кольоровому багатосерійному телефільмі “Варчина земля”. Відтоді минуло 45 років… Друга картина Сергія Буковського “Завтра свято” знята ще далекого 1987 року. Вона майже рік не виходила на екрани. Уже “оголосили” перебудову, але партійна бюрократична машина не могла змиритися із втратою своєї “керівної ролі”. Звичайно ж, ідеологи з ЦК розуміли авторську метафору: птахофабрика є абсолютним відображенням стилю і способу життя радянського суспільства. Отримавши головну нагороду фестивалю “Молодість” того ж 1987 року, фільм почав подорож світовими кінофорумами і став класикою українського кінематографа. Стрічка “Війна химер” (Україна, 2016 р.) режисерів Анастасії та Марії Старожицьких — художня історія на документальному матеріалі, відзнята її безпосередніми учасниками. Він був добровольцем на фронті, вона приїхала туди одразу після битви. Він потрапив у іловайський котел і втратив своїх найближчих побратимів. Проїжджаючи зруйнованими містами, вона намагається зрозуміти суть війни і любові. Під час війни вони прямо говорять одне одному про свої почуття, вириваючись із котла. Це історія їхньої подорожі до лінії фронту та спроби спільного життя після всього, що відбулося. Картина є переосмисленням обставинах, але з різних причин, і керуються різними мотивами. Отож саме в цій площині зображено найважливішу лінію протистояння і зближення Данила Червоного із другим головним героєм — Віктором Гуровим (його зіграв Олег Шульга), також українцем, але народженим і вихованим в іншій частині України, на радянській Чернігівщині. Гуров — військовий льотчик, якого збили над окупованою німцями територією, після чого він зумів пробитися до своїх, але потрапив до таборів за підозрою у дезертирстві. Власне, звичайна практика для тих часів — параноїдальна недовіра сталінського НКВД до власних громадян, навіть героїв, була чи не нормою в тій “радянській” державі. Для Гурова Червоний — ворог, бо протистоїть його лідеру Сталіну, якого Гуров продовжує обожнювати попри все, що сталося з ним. Таких як Гуров, що, переживаючи катування сталінських посіпак, гинули, але вірили, що стали жертвою жахливої помилки, а не сталінської політики, у ГУЛАГу були мільйони. Чому вірили? Можливо, це було єдиним виправданням усього їхнього попереднього життя, відмовою від власної особистості заради інтересів “родіни”, виправдання зрад і наклепництва на близьких людей, байдужості до трагедій тих, кого за-власного досвіду Анастасії Старожицької. А в іронічному документальному фільмі режисера Світлани Шимко “Ленінопад” (Україна, 2017 р.) йдеться про прощання з радянською епохою в Україні. Під час спіритичного сеансу з духом Леніна ми дізнаємося про наше минуле, теперішнє і майбутнє. Стрічка показує розквіт і занепад ідолів, а також фантастичне потойбічне життя привидів історії. Картина була знята після ухвалення ВР України 2015 року законів, що засуджують радянський тоталітарний режим і забороняють використання комуністичної символіки. Розповідає про тих, хто впроваджує ці закони у життя.
Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з сайта docuhit.org/films
судили раніше… Гуров виріс у радянській частині України, і лише в таборі зустрів людину, яка залишилася собою і — насамперед — українцем. Важливо, що й автор сценарію Андрій Кокотюха, і режисер Заза Буадзе підкреслюють, що Гуров — не мерзотник. Він насправді хороша людина, яка прагне бути чесною, вірною своєму народу, яка здатна любити. Та в системі координат, у якій він був вихованим, у якій зрада на догоду владі є честю, усі його чесноти виявляються фальшивими і стають джерелом його особистих страждань і причиною підлот щодо інших людей. Протистояння з Червоним, для якого табір не став рабством, а лише кліткою, примушує Гурова відчути фальш власного існування, жахнутися тому, що майже перетворився на виконавця чужої злочинної волі. Саме момент, коли два українці почали діяти спільно, захищаючи свою людську гідність, є чи не найважливішим у кінофільмі. Гуров, врешті, гине, і питання, чи зміг би він до кінця визнати правоту Червоного, чи став би його соратником надалі, залишається без відповіді. Але відповідь на нього може дати будь-хто з українських глядачів, бо всі ми донині існуємо втому шаленому протистоянні українства і радянщини. І нині на території України відбуваються сутички Гурових із Червоними, і нині їхні нащадки стають перед вибором: хто їм ближчий, зрозуміліший? Події останніх чотирьох років української історії засвідчують, що дух, ідея, які допомагали Данилові Червоному і його побратимам перемагати в найжахливіших обставинах, виявилися живими і непереможними, проявившись через півстоліття у зовсім юних українських громадянах найвеличнішим чином. Діти покоління, яке виховували як Вікторів Гурових, виявилося дітьми Данил Червоних.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
