“Україна — національна держава українців, інакше вона не мала б підстав для існування”. · 9 Від першої особи · с. 9сторінка оригіналу ↗
Найважливіше ще попереду
Слово Просвіти, №39 за 2018 рік
У свої 85 Іван Пилипович ЮЩУК, відомий громадський діяч, член Головної ради ВУТ “Просвіта”, професор Київського міжнародного університету, повен невичерпної енергії, творчих планів і просвітянських проектів. Він розплановує і цінує як найдорогоцінніший дар кожну хвилину прожитого дня: лекції в університеті, робота над новими підручниками, написання статей у наукові видання і пресу, засідання в Координаційній раді з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя України при Міністерстві культури України. А ще візити до владних кабінетів, де треба вирішувати ті питання мовної політики, які за обов’язками мала б виконувати численна чиновницька рать. І всюди він встигає, усіх, з ким має справу, прихиляє на свій бік. І навіть того дня, коли ми домовилися про інтерв’ю, попри вихідний, він прибув у зазначений час.
— Іване Пилиповичу, як Ви, попри свої роки і навантаження, все встигаєте? — Дуже просто: треба любити життя й постійно тренувати свій мозок. Я читав в американського психолога, що у нас 100 млрд клітин і кожна клітина має 15 тисяч відростків. Це значно більше, ніж у Всесвіті планет. Отож така методика впорядковує нейрони, що є в людській голові. Цьому допомагає постійне навчання, осмислення подій і явищ. Давно доведено, що людина, яка вчилася так, як треба, має кращі нейрозв’язки, а організмом керує мозок! За таких умов біоенергетична система людини не дає збоїв. Хтось може навести інші приклади, але за тим стоять шкідливі звички, лінь, відсутність прагнень до знань, краси, інтелектуального задоволення. Або ще якась хвороба, яка від організму не залежить. Тобто успішне і плідне життя, а для мене це наука, громадська робота, — результат кращої організації керування організмом. Якось читав камерні записи Василя Стуса і був вражений, як над ним знущалися. Але він вийшов з двобою переможцем, бо Дух людський створюється в голові. На жаль, нинішня школа про це не дбає, вона вимагає зазубрювання, а не розуміння. — А Ваша школа, а потім вища, теж ішли цим шляхом? Тоді як Ви стали тим, ким є нині? — Читати я навчився ще до школи, замість Букваря чи читанки мав українськомовну Біблію в перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя і Івана Нечуя-Левицького. Закінчив сільську школу: спочатку чотири класи в рідному селі, п’ятийсьомий у сусідньому, а восьмийдесятий — в Устилузі, що стоїть на Бузі. Щодень доводилося долати 10 кілометрів (туди і назад), щоправда, на трофейному німецькому велосипеді, а взимку — пішки. Під час німецької окупації в селі запрацювала “Просвіта”, яка дбала і про книгозбірню. Мене приваблювала науковопопулярна література, особливо фізична хімія, математика. У школі розв’язував усі задачі. Таким завзятим був ще Олександр Шварцвальд, який потім змінив своє прізвище на якесь білоруське. От ми тільки вдвох і приходили в школу з розв’язаними задачами. До речі, таким вдався і мій син, який давно вже живе і працює в Німеччині. У десятому класі він посідав перші місця з фізики на всеукраїнських і міжнародній олімпіадах. Не обділена математичними здібностями і донька, яка живе і працює в Києві. І онуки теж! Але найголовніше — всі вони українські патріоти. Після школи вступив до Київського держуніверситету. Згодом зрозумів, що там не та фізична хімія і покинув навчання. До того ж викладання всіх предметів вели на “общєпонятном”. А мені легше було спілкуватися навіть польською, хоча російську теж знав. У школі воєнну підготовку вів відставний сержант Червоної Армії, росіянин, якого прислала Москва. Від нас він суворо вимагав “панімать єво”, я ж протестував — пропускав його уроки. Але відраза до насилля над особистістю не відбила у мене бажання знати мови інших народів. Вищу освіту я все-таки здобув у Львівському університеті, на факультеті слов’янської філології. Володію майже всіма слов’янськими мовами: польською, чеською, сербською, хорватською, словенською, верхньолужицькою… — І куди ж Ви, філолог-поліглот з природними математичними здібностями, подалися? — У сільську школу, де викладав крім української мови та літератури ще й хімію (за браком учителя з цього предмета). Згодом, через два роки Львівський університет рекомендував мене в аспірантуру при Інституті літератури ім. Тараса Шевченка АН УРСР як славіста. Під час роботи і навчання зібрав багатющий матеріал й успішно захистив кандидатську дисертацію “Т. Г. Шевченко в літературах народів Югославії”. Але надалі мені не судилося займатися літературою: література, мовляв, — це ідеологія, а я “ідеологічно непевна людина”, казали мені. — І Ви розділили долю шістдесятників? — Відверто кажучи, мене минула чаша сія. Але довго був безробітним. У цей час перекладав книжку зі словацької. Якось головний редактор журналу “Українська мова і література в школі” (тепер — “Дивослово”) письменник Прокіп Дмитрович Мисник за рекомендацією знайомої з Міністерства освіти Надії Коваленко відважився взяти мене завідувачем відділу методики мови. Тут я пройшов справжню мовну і редакторську школу. А далі, майже 30 років, — викладання української мови в Київському державному педінституті іноземних мов, і 25 років — у Київському міжнародному університеті. Нині мої студенти — ваші колеги, майбутні журналісти. Ось так я став мовознавцем. — Неодноразово доводилося спілкуватися з багатьма вчителями в міських школах і на периферії, всі вони, як тільки-но згадаєш Івана Ющука, дуже високо відгукуються про Ваші підручники…
— Я намагаюся робити максимум з того, на що здатний. Для школи склав не один підручник для всіх класів. Зокрема написав книжку “Українська мова в школі”. У своїй роботі базуюся на методиці німецького педагога ХІХ століття Адольфа Дістервега. На ній виховано німецьку націю, через те вона дуже відрізняється від інших. У їхній школі вчать мислення. Кажуть, що поганий той вчитель, який дає тільки готові знання. Учнів чи студентів треба змушувати добувати знання, вчити мислити, спостерігати, спостерігати і ще раз спостерігати. І робити висновки. Ще раз наголошую, що майбутнє за освітою, яка розвиватиме мислення. Зараз пишу підручник для 11 класу і дивуюся, яку маємо препаршиву програму. У ній немає жодної логіки. Тому я переконуватиму, захищатиму логічність викладу матеріалу — дитина вчитиметься логіки саме через мене. Мова в собі несе логіку. Наші предки тисячоліттями її відшліфовували і закладали в мову. Мова — система систем. Кібернетика побудована на мовних законах. І треба, щоб кожен вчитель української мови це розумів. Не можна допускати до школи такі програми, які притлумлюють, глушать інтелект дитини. Звідси — світоглядні, цивілізаційні орієнтири, рівень культурного розвитку. — Ми нещодавно відзначили чергову річницю незалежності. Але проблем і особистісних, і на рівні держави, нації не стало менше. І річ не лише в зовнішньому ворогові, який ніяк не змириться з незалежною Україною. В цій ситуації освітянська галузь особливо гостро відчуває недостатню увагу з боку нашої влади… — У мене щодо цього своя теорія. Наша незалежність збіглася з переходом від феодалізму (соціалістичний лад був фактично тим же феодалізмом, тільки вищого ступеня) до капіталізму. Якщо Франція переходила від феодалізму до капіталізму під час Великої французької революції, то в них до влади прийшла переважно національна, французька буржуазія. Так чи інакше французькі буржуа думали про свій народ, дбали про національні інтереси. А в нас при владі залишилися ті, що засилалися в Україну впродовж століть для колонізації, для проведення імперської московської політики. А з деякого часу дедалі впливовішими стають і міжнародні сили. Вони були і залишаються чужорідним елементом українського суспільства. У руках чужинців опинилися фінанси, найприбутковіші галузі економіки, культура. Під
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
