Нашого цвіту... · “Зуміла пронести любов до України та її народу через усе життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Духовні острови серед потопу світового
Слово Просвіти, №39 за 2018 рік
що зрізала цей хрест”. Священики обступили нас, діточок, довкола, щоб чого не сталося, бо поліція почала бити, стріляти та розганяти людей. Не пригадую, як повернулися додому. По дорозі бачила: на возі везли поранену пластунку. Пізніше, вже старшою, усвідомила, що це поляки зрізали хрест на Козацькій могилі”. Листи Євгенії Чуми зберігаються в музеї. Так було налагоджено зв’язок між нашими земляками з діаспори. Потім надійшли книжки й часописи з Бельгії від родини просвітянки Теодозії Луців, а також від Володимира Британа зі Швеції, зокрема універсальне видання “Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи” (Історично-мемуарний і літературний збірник Наукового товариства імені Шевченка. Український архів. Том XXXVIII. Видання Комітетів Зборівщини. 1985. Торонто—Нью-Йорк— Париж—Сидней, 1056 с.). Отже, в бібліотеці музею “Зборівська битва” багато унікальних книжок. Серед них документальні та художні твори Софії Парфанович і Лесі Лисак-Тивонюк.
щоб “бодай трошки причинитися свойому улюбленому місту Зборову, де родилась і жила до 1944 року на Млиновецькій вулиці”. Пані Павлина надіслала дарунок до музею. А допомогла п. Євгенії переслати пакунки з творами Рада шкіл українознавства в США, подавши списки надісланих видань (до півсотні назв). Другий лист від 15 лютого 1999 року Євгенія Чума адресувала директору музею Григорію Барану-Радошівському. Подякувала за увагу до подарованої для музею книгозбірні голові Зборівської “Просвіти”, великому книголюбу Тарасові Лобуру та голові міста Олександрові Кабарівському. “Ви згадували, — пише добродійка, — що цього року будете святкувати 350-ліття битви під Зборовом, в якій козаки перемогли війська польського короля Яна Казимира. Маю про Козацьку могилу незатертий спомин. Це діялося 1929 року. Біля могили відбувалася велика маніфестація. Люди з довколишніх сіл прийшли з Братством. Це був направду великий здвиг народу. Довкола скупчилося багато польської поліції. Пам’ятаю, якийсь пан вийшов на могилу і промовляв до людей, а під кінець сказав: “Ганьба ворожій руці,
Так можна означити книжки авторів української діаспори. Імен багато, та почнімо з жіночих, як-от Софія Парфанович і Леся Лисак-Тивонюк. Повернення їх творчого доробку на Батьківщину, зокрема в наше історичне містечко, має таку історію. Світлої пам’яті поет і журналіст Григорій Радошівський був ініціатором створення у Зборові Тернопільської області краєзнавчого музею, згодом став його директором, а споруджений на його ентузіазмі Храм пам’яті (так сказав про музей сам Григорій Радошівський) набув статусу історико-краєзнавчого музею “Зборівська битва”. Дбаючи про ефективне функціонування закладу, краєзнавець працював на перспективу, діяв невтомно та багатовекторно. Заслугою Григорія Радошівського є музейна книгозбірня. Рідкісні примірники книг надійшли головним чином з діаспори із супровідними листами дарувальників. Якось музей отримав конверт із Нью-Йорка від уродженки Зборова Євгенії Чуми. У листі від 20 квітня 1998 року вона пише про багаторічну членкиню Зборівської “Просвіти” Павлину Боднар, до якої звернулася у справі подарувати книжки зі своєї бібліотеки,
Леся БІЛИК, м. Зборів
І. Хто ж то є для нас нині Софія Парфанович, 120-річчя від дня народження якої виповнилося 7 червня 2018 року? Софія Миколаївна Парфанович народилася 7 червня 1898 року в родині залізничного службовця у Львові. Здобувши ґрунтовну медичну освіту, стала першою українкою, доктором медицини в Австро-Угорщині. Наголошу лише на тих фактах із життя Софії Парфанович (Волчук), які мені видалися особливо прикметними для такої непересічної долі. Цифра 8 у даті народження й смерті 1898—1968 (Львів—Детройт). Батько, інженер за фахом, мав письменницький талант, писав драматичні твори, які, хоч і не були надруковані, зберігаються у рукописах бібліотеки НТШ у Львові. Рід Парфановичів походить зі старого шляхетського роду Сасів (Сас). П’ятеро дітей у родині, з яких троє стали лікарями, а двоє — вчителями. Софія Парфанович — лікарка-гінекологиня, викладач. Була директором фельдшерсько-акушерської школи у Львові. Перша студентка-українка медичного факультету Львівського університету і перша жінка-лікар, що мала приватну медичну практику на теренах західноукраїнського краю. Працювала безоплатним ординатором у львівському шпиталі “Народна Лічниця”, керувала як лікар дитячими яслами та пологовим будинком для робітниць (Німеччина), в гінекологічному відділенні шпиталю Святого Хреста в Детройті, у державному шпиталі для розумово відсталих у штаті Мічіган (США). 1941 року написала наукову працю про лікування злоякісних новотворів. Надрукувала багато статей і популярних праць із гігієни й правильного харчування, з профілактики жіночих і дитячих хвороб; пропагувала здоровий спосіб життя. Софія Парфанович була одружена із вдівцем Пилипом Волчуком (він працював банківським службовцем) і добре виховала його сина Романа, для якого стала другом на все життя. Про громадську діяльність Софії Парфанович можна судити з переліку організацій і товариств, до роботи яких вона була причетна: протиалкогольне товариство “Відродження” (була редактором часопису “Відродження”), “Медична Громада” у Львові, “Українська Академічна Громада”, “Жіноче студентське товариство” (Прага), “Союз Українок”, Українське гігієнічне товариство у Львові (була у складі редакції журналу “Народне Здоров’я”), Українське лікарське товариство у Львові (численні статті С. Парфанович у журналі товариства “Лікарський Вісник”), Українське лікарське товариство Північної Америки (головувала впродовж трьох каденцій: 1952, 1953, 1954 роки). Географія життя Софії Парфанович лиш підтверджує унікальність долі цієї непересічної жінки, що у 16 років втратила маму, потім Батьківщину, та зуміла пронести любов до України та її народу через усе життя. У бібліотеці музею “Зборівська битва” є повісті Софії Парфанович “У лісничівці” (1954), “На схрещених дорогах” (1963), збірка оповідань і нарисів “Чарівна Діброва” (1964), “Загоріла полонина” (1948). Ці книжки дорогі тим, що це теж Україна, наша загадкова земля, що мов сонячне сплетіння в тілі планети: ударить лихо — відчують усі! Та чомусь всесвітнє зло цілить саме в сонячне сплетіння. І в зоні його дії людські долі. Українці змогли, вони не зламалися, понесли своє українство по світу. А українство — то сутність навіть не національного, а чогось пружного й світлого серед мороку, який час від часу тисне на планету. Щоб там не урвалося життя, мусить прорости українство, хоча в нащадках воно забуде, звідки корінь вирвали. Нас нищать, а ми зринаємо то тут, то там. Шкода тільки, що сиротіє наша земля, Україна. Це щемно спочуває Софія Парфанович — ностальгією позначений її твір “Чарівна Діброва”. Українська оселя “Діброва” на березі маленького американського озерця з рідким лісом та хащею. “Вона — чарівна! — цитує Ганну Черінь у передмові авторка Софія Парфанович. — Всюди, де опинилася українська людина, є Діброва. Я віднаходжу в Діброві нашу українську людину з її різними прикметами і вадами. Там та людина вилазить із раковини буднів, куди була заховалася через необхідність життя й боротьби, і я бачу її такою, якою вона є насправді”. З любов’ю відтворено побут пластунів, що таборувалися в Діброві, подано документальні фото вишколу “нового люду”. “Дітям треба повітря, треба свободи”. “Камінь Шевченка” теж там опинився! Про радянську дійсність письменниця подає таку картину: “На знімку покійник. Довкола люди… Які ж суворі вісті приносять ці обличчя! Серед них одне-одиноке спокійне, навіть радісне — обличчя покійника”. Про те, як українство неминуче вливається в американський асиміляційний процес, Софія Парофанович розповідає образно: “Вода, мати життя, взяла в свої щедрі долоні насіння-зародки і віднесла у водяний простір, викинула на далекі береги. Там, на нових континентах, постало нове життя. Надовго. Може, навіки…” Мабуть, тому сміхосльози бризкають соком таких-от метафор: “Гей, місяцю — небесна помаранче! А хто ж тебе так погано лущив зі шкіри? Та ж ти весь такий чіхрато-репаний, як та гуска недоскубана”. Твір “У лісничівці” захоплює: природа — живий приятель-бесідник — промовляє з кожної сторінки. Докладні описи не втомлюють і не наганяють нудьги, а дзвенять і пахнуть дитинством, коли все цікаво, все ніби вперше відкрилося твоєму зору. Маленька сарна Сільва, дятел Стукач, черепаха Танька Поліщучка, котики, песики, птахи, черв’яки — все в русі й перипетіях спільного життя серед природи. Софія Парфанович розповідає про багато рослин, іменуючи кожне дерево, кущ чи зілля — сотні назв! А яке розмаїття квітів! З гумором пише про суд над слимаком Павлом, розподіливши ролі, як у виставі: де судді присяжні — киця Мая та їжак Ічок. Ця книжка, як зазначено в анотації, “для всіх: для дітей, юнацтва і для старших. Чарівна книжка!” Так і хочеться, щоб її поновили в одежі сучасні видавці, щедро ілюструючи кожну історію “У лісничівці”. У “Вступних рядках” до повісті “На схрещених дорогах” письменниця зазначає, що ця книжка “не мемуари, ані щоденник чи записник. Це, як давно казали, оповідь про людей і події, в які авторка вплелася силою обставин”. “Я вірю, — сповідно прорікає повістярка, — що цей документ часу найде читача. Книга не для розваги, але вона закріплює нами пережите: тими, що вернулися, і тими, що не верталися і, може, не вернуться ніколи”. Володимир Нестерович у передмові до цієї повісті “Творча сильветка авторки” зазначає, що Софія Парфанович “використовує своє письменницьке перо і умови вільного вислову в Америці, щоб не дозволити українській людині забути недавно-минуле, і на те, щоб вона віднайшла свою ролю й місце в новому світі”. Твір біографічний, та героями “Схрещених доріг” є всі новітні вихідці з рідних земель, що пережили зневагу, погорду, безнадію, страх бути впольованими радянськими каральними органами. “Люди ці найшлися на схрещених дорогах”. На чужині сконцентрувалися й суспільнополітичні суперечності між самими українцями — цього авторка книжки не приховує й розчиняє жах розбрату іронічним смішком: “Боротьба почалася з питомим галицьким темпераментом і просвітянським смаком”. Софія Парфанович добре знала мови, історію й літературу європейських народів. Переживаючи події Другої світової війни, письменниця проводить часову паралель: “Казками встає історія тих часів, коли особиста хоробрість, сила й мужність рятували й підносили людину. В ті часи герої відзначалися в рукопашному бою. Якби їм хтось був сказав, що колись герой кидатиме бомби на безборонних жителів міст сам схований за хмарами — не знаю, чи повірили б в його мужність і чи прийняли б його в свої ряди”. Табори переміщених осіб — то гіркий досвід для самої авторки. “Реєстрації, заборони, лови на людей, примусові вивози, масові арешти й суди. Може, щойно, коли вигине декілька мільйонів нас, нас усіх і різних, може, голодне, нещадне життя наситить свою жадібну пельку і стане іншим… Але тепер воно варить у великому казані людську кашу і, щоб смачніша була, підливає її кров’ю та перчить револьверними кулями”. На жаль, актуально звучать для сучасного українця, що побачив країни Європи, і такі слова:
“Приглядався цей народ життю і краям західних народів і дивувався їхньому вигідному і достатньому побутові. Він, що жив і працював на найбагатшій землі, не бачив віддавна білого хліба й такого сала, як малий гірський словацький народ. Він, що своїми коноплями, льонами, вовною і навіть бавовною міг би одягнути мало не цілу Европу, дивувався, що інші народи одягнені й узуті, а він драний і босий. Дивувався, похитував головою і вирішував: ні! Краще гинути від бомб у многолюдних містах Заходу і по лісах від холоду й недостач, як вертатись туди, де панує північний ворог і смокче кров і соки з нещасної України. Але як вертатися, то зі зброєю в руках, як месник!” “Російський більшовизм, — резюмує авторка, — це ніякий соціалізм ані демократія, тільки найскрайніший фашизм, замаскований кличами давно забутих творців соціалізму. Це заборчий, російський імперіалізм, що під притокою боротьби з контрреволюцією винищує всі неросійські народи Союзу”. Мудра жінка, мудре і її слово. Хай би до нього прилучилося якомога більше читачів. Не сказати б, що ім’я Софії Парфанович забуте: у Львові пам’ять про родину Парфановичів увічнено в назві вулиці, є стаття Вікіпедії про Софію Парфанович, фахове видання “Жіночий лікар” (№ 1, 2009 року) до 110-річчя від її дня народження підготувало ювілейну статтю про творчу та професійну діяльність видатної українки, а до 120-річчя в YouTube викладено відеоролик “Софія Парфанович: життя і творчість” (переглядів аж три, хоч матеріал цікавий, попри лаконічність інформаційно насичений, проілюстрований світлинами). У Канадсько-Українському центрі при Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці з літературно-художніх творів є збірка оповідань про Бойківщину “Загоріла полонина” (Аугсбург, 1948). І, як зазначено вже, чотири книжки у бібліотеці музею “Зборівська битва” (Тернопільщина). Однак цього мало для збереження пам’яті й творчого спадку письменниці, треба, щоб про Софію Парфанович знала вся Україна. Чим більше вчитуємося в її життя, тим більше усвідомлюємо провину сучасників перед цією жертовною жінкою, яка володіла словом й водночас повністю зреалізувала покликання лікаря, науковця й практика, за нестерпно важких воєнних обставин, що супроводжували чи не все ХХ століття.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
